Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 66)
«Айнзацкоманда С/5 Охоронній поліції та СД 25 листопада 1941 року
Київ Дніпропетровськ Миколаїв Рівне Житомир Вінниця.
Стосується: ОУН (рух Бандери)
Достовірно встановлено, що на території Рейхскомісаріату рух Бандери готує заколот із кінцевою метою створення незалежної України. Всіх учасників руху Бандери слід негайно затримати і після детального допиту під виглядом мародерів без найменшого розголосу ліквідувати. Протоколи допитів надати в Оперативний загін С/5. Цей документ після ознайомлення командирам підрозділів знищити» [166].
І коли різноманітні захисники режиму Леніна-Сталіна-Брежнєва верещать: «Не дамо переписати історію!», я кажу: «Було б що переписувати». Справжня історія, таємна історія Радянського Союзу – там, у досі невиданих (порушуючи підписані самими ж комуністами в Нюрнберзі постанови) матеріалах об’ємом 34 томи.
На цьому цю главу й закінчимо.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ.
БІДНИЙ СЕР ВІНСТОН, АБО ПРО ХОЛОДНУ ВІЙНУ, МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ТА ВБИВСТВО РУЗВЕЛЬТА
Початком Холодної війни в СРСР, а тепер і в Російській Федерації, вважають знамениту промову Вінстона Черчилля у Фултоні (штат Місурі, США) 5 березня 1946 року. Через тиждень в газеті «Правда» вийшла стаття Сталіна, в якій той поставив Черчилля в один ряд із Гітлером і оголосив, що сер Вінстон закликав країни Заходу до війни з СРСР.
Холодну війну зараз називають Третю світовою. Вважають, що усе почалося з Польщі, коли у 1944 році СРСР зі своїх маріонеток створив Тимчасовий уряд Польської республіки на противагу польському урядові у Лондоні. Склалася нібито дуже цікава ситуація: СРСР залишався для Великобританії та США союзником, оскільки ті були зацікавлені в його участі у війні з Японією, але одночасно ворогом, який фактично анексував Польщу, вийшовши таким чином у центр Європейського континенту.
Це була пряма і відверта загроза. Це було спусковим гачком Третьої світової. І лише атомна бомба США не дозволила їй перерости у «гарячу» війну. Проте автор цієї книги має іншу думку. Вважаю, що жодної Третьої світової війни не було. Продовжувалася Друга світова у вигляді Холодної війни, яка час від часу спалахувала і «гаряченьким», як у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, на Близькому Сході аж до 1 липня 1991 року, коли було розпущено Організацію Варшавського договору. Але усе за порядком. На початку 40-х років Сталін робить дуже дивний крок. У країні войовничого атеїзму, де антирелігійна пропаганда, гоніння на Церкву та фізичне знищення священників і вірян було державною політикою, раптом виникають вражаючі пертурбації.
З 1925 року в СРСР діяв «Союз войовничих безбожників», який очолював старий більшовик товариш Омелян Ярославський. Аби ви, шановний читачу, розуміли, наскільки ця моральна потвора була відданим «сталіністом» – у 20-ті роки товариша Ярославського партійна опозиція малювала на карикатурах біля ніг Сталіна у вигляді вірного песика. «Союз войовничих безбожників» щедро фінансувався державою й був передовим її загоном в антирелігійній кампанії.
У 1939 році Ярославського Сталін робить повноправним членом ЦК ВКП(б). Був він членом надважливого Комітету партійного контролю, а от членства в ЦК сподобився лише в рік початку Другої світової. Одночасно Ярославський стає академіком Академії наук СРСР за спеціалізацією «історія» та завідувачем кафедри у Вищій партійній школі. Ярославський удостоївся честі написати книгу з офіційною біографією Сталіна. Для чого це все? Для підняття авторитету та збільшення ваги у складній радянській партійно-державній ієрархії.
І раптом сталося так, що після початку Другої світової війни тиск на Церкву майже припинився. А після 22 червня 1941 року Російську православну церкву було мало не офіційно оголошено союзником радянської влади. Кажуть: то через те, аби сподобатися західним союзникам. Можливо. Але західні союзники заради того, аби мати СРСР у коаліції, заплющували очі на розстріли десятків тисяч польських офіцерів. Хіба б вони не заплющили очі на розстріли якихось російських попів?
Кажуть: це аби протистояти німецькій пропаганді, яка оголосила курс на відкриття церков на окупованій території і таким чином перехоплювала в цьому питанні ініціативу. Можливо.
Але що знали про події на окупованій території мужики на Уралі та в Костромі, крім того, що розповідала газета «Правда» та чорна тарілка радіорепродуктора на стіні, в народі – «брехунець»? Кажуть: це аби мужики йшли воювати «За родіну, за Сталіна». Можливо. Але загороджувальні загони та діти в заручниках – більший стимул, ніж дозвіл на церковну службу в тих храмах, які ще на стайні не перетворили.
Насправді усе складніше. Проводячи масові репресії проти Церкви, Сталін одночасно формував всередині неї кубло вірних холуїв, з числа готових на будь-які послуги єпископів. Ось вам головна моральна потвора. Митрополит Московський і Коломенський, офіційний місцеблюститель патріаршого престолу Сергій Страгородський.
Кар’єра в нього склалася феєрична і не без допомоги радянських спецслужб. Тут справжній детектив, хоч і брудний. Стежимо за датами, любі мої розумні читачі. З 1925 року, після смерті патріарха Тихона, РПЦ залишилася без очільника. За заповітом Тихона, патріаршим місцеблюстителем було призначено митрополита Петра (Полянського), а Сергія – його заступником.
Оскільки Петро тиску більшовиків не піддався, його було заарештовано й відправлено у заслання, а потім у в’язницю. Патріарший місцеблюститель роками сидів в одиночній камері, проте так і не схилив голови. А його заступник Сергій схилив. Ще й як.
Він буквально вилизував чоботи комісарам, чим викликав обурення і самого Петра, який надіслав йому гнівного листа, і більшості ієрархів. Але Сергію було байдуже. Він радо пішов на співпрацю з «органами», аби врятувати своє життя та досягти влади. У 1936 році НКВС розповсюдило брехливу інформацію про нібито смерть митрополита Петра в ув’язненні. Це було потрібно для того, щоб патріаршим місцеблюстителем став наступний за чергою – Сергій. І він ним став. У тому ж році почалося налагоджування тісної співпраці більшовицького керівництва з керівництвом Церкви. Навіть антирелігійну п’єсу Дем’яна Бєдного «Богатирі» зняли з репертуару.
Проте пом’якшення стосувалося не всіх, а лише тих, хто вірою і правдою служив Кремлю й особисто товаришу Сталіну. Повсюди продовжувалося закриття храмів. Станом на 1940 рік їх в усьому СРСР залишилося менше, ніж в анексованій нещодавно Бессарабії. Але храми тих батюшок, які працювали на ОГПУ-НКВС, не чіпали. У 1937 році за особистим наказом Сталіна було розстріляно низку церковних діячів, зокрема архієпископа Пітіріма (Крилова), протоієрея Олександра Лебедєва, який був керуючим справами Московської єпархії та інших. Загалом протягом лише 1937 року було заарештовано 41 митрополита, архієпископа та єпископа. Не вижив ніхто.
Зверніть увагу: отець Олександр був керуючими справами у тій самій єпархії, яку очолював Сергій, котрий не лише розстрілу, але й арешту уникнув. Цікаво, правда? Отже, треба сказати, що сталінські репресії стосовно священнослужителів були «зачистками» з метою зведення у сан керованих і слухняних осіб. Першим серед них якраз і був митрополит Сергій (Страгородський).
Саме завдяки його «невтомній праці» РПЦ було підпорядковано радянським спецслужбам, коли, образно кажучи, під рясами попів були погони, а в кишенях – партійні квитки. Сталін не був би Сталіним, якщо б відкрито виявляв прихильність до когось. Він грався батюшками, мов пішаками, знімаючи з дошки одних і просуваючи у ферзі інших. До пори він тримав їх хоч і в «чорному тілі», але живих.
Про те, наскільки вождь цінував Сергія, свідчить той факт, що під час евакуації з Москви у жовтні 1941 року партійно радянських установ та кадрів, не були забуті й «кадри» православні. Понад те, коли стало відомо що Сергій захворів, Сталін дбайливо замінив йому подорож у евакуацію до Оренбурга на ближчий до Москви Ульянівськ. Там той і просидів, аж поки не настав час задіяти РПЦ у великій політиці. До цього у політичні процеси (крім судових) батюшок залучали спорадично. І вони вислужувалися, як могли. Митрополит Сергій вже 22 червня 1941 року розіслав по приходах заклик «Пастирям та пасомим православної церкви», складений у кращих традиціях Управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б).
Нагадаю, що виступ Молотова, в якому повідомлялося про початок війни, закінчився о 12.25 за московським часом. За решту дня Сергій не лише встиг створити сей «документ», але й розіслати в єпархії. Знайдіть його в мережі Інтернет і прочитайте.
Навряд чи у кого залишаться сумніви, що писався текст саме в нетрях Агітпропу ще зранку, а владика лише слухняно підписав. Або ось інший сталінський холуй – екзарх Волинсько-Луцької єпархії митрополит Микола (Ярушевич), права рука Сергія. Це він за наказом Політбюро ЦК ВКП(б) у 1942 році редагував книгу «Правда про релігію в СРСР», де люто заперечувалися гоніння на Церкву, в тому числі – і фізичне знищення священників. Це його ще в 1940 році Лаврентій Берія називав «агентом НКВС» та «своїм екзархом». Це саме цю безсовісну істоту за особистим розпорядженням Сталіна було введено у «Надзвичайну державну комісію зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх поплічників», яку було створено винятково для того, аби звалити провину у розстрілі полонених польських офіцерів на німців. І це він слухняно підмахнув відповідний акт, не боячись горіти в пеклі за порушення 8-ї заповіді про фальшиве свідчення.