Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 65)
Ультиматум польському населенню з вимогою відійти з Буг, надійшов за 2-3 дні до сицилійських подій. Напередодні з Лондону прийшов наказ Армії Крайовій та провідникам місцевого руху спротиву польське населення не відводити, «інакше ми втратимо східні креси». І поляки, і українці боролися за терени майбутніх національних держав, що мали постати в результаті вторгнення союзників на Балкани.
Апогеєм підкилимних ігор стала зустріч глав країн Великої Трійки в Тегерані 28 листопада – 1 грудня 1943 року, відома як Тегеранська конференція. То була одна з найганебніших сторінок в історії людства, про яку колись, Бог дасть, напишу окрему книгу. На ній двоє змовників – Сталін і Рузвельт таємно домовлялися про знищення та розподіл Британської імперії, а також ділили решти країн світу. Зовні було все пристойно – зібралися лідери трьох великих держав обговорити насущні проблеми боротьби з нацизмом. Головне – відкриття Другого фронту в Європі, наче його вже не існувало в Італії. Деякі питання післявоєнного світового упорядкування обговорити, наприклад, створення ООН. Але головне відбувалося не вдень, перед фотокамерами та мікрофонами журналістів, а увечері. Для цього Кремль і Білий дім домовилися, що американська делегація на період конференції розташується в радянському посольстві. І вигадали для цього виправдання, мовляв, страшний гітлерівський спецназівець Отто Скорцені готує замах на містера Рузвельта. Хоча ніхто насправді жодного замаху не готував і не планував. «Сходняк» Сталіна та Рузвельта в посольстві СРСР було підготовлено заздалегідь Гаррі Гопкінсом, Елджером Хіссом та послом США в Москві Вільямом Гарріманом, теж «великим другом» СРСР. Для прикриття «сходняка» досі підживлюють міф про операцію «Довгий стрибок», яку буцімто готував Скорцені, хоча сам він давно це все спростував.
Колишній дипломат Валентин Бережков наскрізь брехливу книжку про це написав «Тегеран-43», а потім і фільм зняли – знаменитий свого часу бойовик. Навіть участь в ньому зіркового актора Алена Делона не поскупилися оплатити. Тими вечорами в радянському посольстві Сталін і Рузвельт під бокальчик гарного дагестанського коньячку домовлялися про Польщу, Литву і Латвію; про Китай і Корею; про Іран і Туреччину; про долю земель імперії, над якою ніколи не заходило сонце. Для Рузвельта головним був вступ СРСР у війну проти Японії, а європейські та деякі інші справи – другорядними. Для Сталіна головним була Східна Європа, передусім – Прибалтика (анексію якої США офіційно не визнавали), і Близький Схід, а інші – другорядними. На цьому і «зійшлися посередині». Головне – тут було остаточно поховано плани Черчилля й ухвалено рішення про висадку у далекій Нормандії і через рік, а не на Балканах і негайно.
Ця конференція була для Сталіна настільки важливою, що частину шляху до Тегерану він подолав літаком. Уперше і востаннє у житті летів. Отримавши облизня, Черчилль і собі спробував вхопити хоча б невеличкий шматок. Зокрема він обміняв «українське питання» на «індійське». Домовилися, що Великобританія припинить підтримувати українських повстанців з УПА і оголосить їх ворогами, а СРСР оголосить лідерів індійського національно-визвольного руху Махатму Ганді та Джавахарлала Неру екстремістами, які підривають військові зусилля союзників. Одне злодійство призводить до іншого. Здавши Східну Європу Сталіну попередньо в Тегерані, Рузвельт продовжив ту саму політику на Ялтинській конференції 4-11 лютого 1945 року. Ще не було достеменно відомо про успішність американської ядерної програми, тож в обмін на таємний протокол, який передбачав порушення СРСР пакту про ненапад з Японією і вступ у війну з нею (знову таємні протоколи, як у 1939 році), було прийнято «Декларацію про визволену Європу». Цей документ фактично віддавав у руки Сталіна всі «визволені» країни.
Тут було оформлено окупацію Польщі, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини, Румунії тощо. Ялтинську конференцію російська історіографія вважає найбільшою перемогою Сталіна, яку забезпечила надзвичайна поступливість містера Рузвельта. А верхівкою підлості й цинізму став організований переможцями Нюрнберзький військовий трибунал (Нюрнберзький процес). Історію пишуть переможці – це усім давно відомо. Але ще ніколи настільки відкрито не зневажалися елементарні норми юриспруденції та моралі. Безумовно, нацистів слід було судити. За численні страшні злочини. І страшно карати. Але якраз суду і не було. Було судилище. «Високі сторони» прибирали непотрібних свідків і закривали незручні для себе питання. «…у момент створення міжнародного воєнного трибуналу було складено спеціальний список питань, обговорення яких на судовому процесі вважалося неприпустимим, свого роду джентльменська угода, згідно з якою західні союзники обіцяли не згадувати про пакт Молотова-Ріббентропа та секретні протоколи до нього, а радянські обвинувачі – про Мюнхенську змову 1938 року» [163].
Поміж іншими реальними злодіями були й люди, яких відправили на шибеницю або запроторили на довічне практично ні за що. За що підвісили за шию Ріббентропа? За те що він нацист? Ні. За розв’язування війни? Так тоді поруч з ним мав теліпатися товариш Молотов – за розв’язання війни з Фінляндією – як уже говорилося – СРСР з Ліги Націй вигнали. Але Молотов керував трибуналом, а Ріббентроп лаву підсудних полірував. Ріббентропа прибрали, щоб приховати факт офіційного оголошення війни СРСР. І за те, що міг багато цікавого розповісти про шашні з Гітлером восени 1940 року. Про таємні сепаратні переговори 1943 року. Прибрали людину, яка щосили намагалася завадити війні. Прибрали друга Радянського Союзу, який міг би висвітлити свою роль у прийнятті рішення про напад на Польщу, який був так потрібен Сталіну…
За що Рудольф Гесс отримав довічне? Його звинувачували в тому, що він підтримував гітлерівську політику енергійного переозброєння. Гесс був обізнаний і добровільно брав участь в агресії проти Австрії, Чехословаччини та Польщі, зокрема, підписав закон про аншлюс Австрії з Німецькою імперією та декрети про включення Данцига та інших польських територій до Німеччини. Круто, правда? Та за схожі фокуси усе Політбюро ЦК ВКП(б) треба було пересаджати. А заразом і Деладьє, і Черчилля туди ж.
Ще у 1905 році сер Вінстон особисто писав конституції завойованих Англією бурських республік. Гарантую: довічне Гесс отримав, аби не плескав язиком про мету свого польоту до Англії 10 травня 1940 року і про те, які переговори вів з британським урядом. Його протримали в одиночній камері більш ніж 40 років в умовах цілковитої інформаційної ізоляції. Йому було заборонено листування навіть з родичами. Боялися, що він, як Ленін, молоком між рядками напише правду?
У 1987 році 93-річного діда знайшли в камері повішеним. Матеріали слідства засекречені на чверть століття, а коли гриф таємності було знято, з’ясувалося, що «…частину з них сфальсифіковано, а документ, що його називають «передсмертною запискою», не є тією запискою, що її вийняли з кишені в’язня після його смерті» [164].
Це вам не хто-небудь таке написав. Андрій Плотніков – професор Академії воєнних наук Росії, колишній наглядач в’язниці Шпандау, де утримувалися нацистські воєнні злочинці. Гесс був останнім з її в’язнів.
Ну і прозорі натяки на причетність до смерті колишнього заступника Гітлера «однієї зі світових спецслужб». А за що дали довічне колишньому командувачу Кріґсмаріне (військовий флот) грос-адміралу Редеру, якого ще на початку 1943 року було відправлено у відставку через опозицію до Гітлера? Бідолаха навіть розстріляти його просив. Щоправда, у 1955 році стариганя, якому йшов 80-й рік випустили за станом здоров’я. Може тому йому впаяли вирок, що Редер (який фактично «торпедував» ідеї Гітлера щодо висадки на Британські острови) добре знав деякі деталі, не дуже зручні для переможців? І з в’язниці вийшов під обіцянку не згадувати про них? А за що накинули зашморг на шию генерал-полковнику Йодлю? Офіційне звинувачення взагалі поза межами здорового глузду: «…фактично планував війну і є у вищому ступені відповідальним за стратегію і ведення військових операцій» [165]. Тобто генерала повісили за те, що він був генералом. За те, що виконував свою роботу. При цьому ані Генеральний штаб, ані Верховне командування Вермахту злочинними організаціями визнано не було, а Вермахту взагалі жодних звинувачень не висувалося.
До речі, Йодля було цілковито виправдано (посмертно) під час перегляду справи Мюнхенським судом у лютому 1953 року, однак уже через півроку «під тиском громадськості» рішення суду було скасовано. Ще б пак.
Зате генерал-фельдмаршал Паулюс у лакованих штиблетах і костюмчику від найкращих кравців виступав як свідок обвинувачення з радянського боку. Хоча він особисто віддавав і підписував злочинні накази про знищення тисяч радянських громадян. Хоча це не Йодль, а саме Паулюс планував стратегію військових операцій. Хоча це не Йодля, а саме Паулюса підпис стоїть під планом «Барбаросса». Я би про це не писав, бо таємної історії саме СРСР Нюрнберг напряму начебто і не стосується. Якби не одне «але». Рішенням того ж таки Нюрнберзького трибуналу матеріали цього процесу мали бути видані в усіх країнах-учасницях процесу. В СРСР вийшло лише 8 томів, тоді як на Заході – аж на 42 томи. Паперу не вистачило? Ні, просто у радянсько-російську версію ті матеріали включалися ви-бір-ко-во. Зате брехливих оповідань про те, що в Нюрнбергу було засуджено ОУН-УПА як фашистські організації – досі повно. Щоб двічі не ходити. Якщо хтось не знає. Українських повстанців на Нюрнберзькому процесі справді згадували. Кілька разів. Але як про жертв нацистських злочинів та у контексті їхньої боротьби проти нацистів. І матеріали ці надала саме радянська сторона обвинувачення. У 25-му томі справи подано німецький документ, в якому йдеться про те, що все більше українців у таборах праці пристають до «табору Бандери» і що емігранти налаштовують «рухи як Бандери, так і Мельника» проти німців. У 27-му томі зазначається, що окремі масові розстріли нацистами українців були помстою «групам Бандери». У 38-му томі згадується про відданість українців та «руху Бандери» ідеї самостійності. Нарешті до 39-го тому за наполяганням радянських прокурорів включено ось такий наказ: