Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 67)
А ось Алексій (Симанський) – митрополит Ленінградський і Новго-родський, який пізніше протягом 25 з гаком років буде патріархом Московським і всея Руси. Давній штатний агент НКВС. З тих, кого в документах спецслужб характеризували як «перевірених на агентурній або патріотичній роботі». Милуємося на цей вельми специфічний патріотизм, не забуваючи, що коли наведене нижче звернення митрополита друкувалося у «Правді», на дві області – Ленінградську і Новгородську діяли лише 20 храмів – решту перетворили на купи битої цегли, свинарники та сховища для буряків. Милуємося, і не забуваймо, що в «області» митрополита Ленінградського у 1937-1938 рр. було розстріляно понад 800 священнослужителів: «Православна російська церква разом з усіма народами Великого Радянського Союзу горить одним бажанням – всіляко допомагати Червоній Армії, яка наступає.
Ленінградська єпархія – духовенство та віруючі, натхнені патріотичним рухом всього радянського народу, з перших днів Великої Вітчизняної війни нашої Батьківщини проти ненависних німецько-фашистських загарбників стали підтримувати військово-патріотичні заходи, спрямовані на будівництво і зміцнення оборони Союзу РСР…» [167]. Нагадаю, серед «військово-патріотичних заходів» радянської влади були: розстріли без суду і слідства; спалювання домівок селян; взяття у заручники родин червоноармійців і влаштування штучного голоду в Ленінграді. Митрополита, щоправда, як і інших партійно-державних бонз, голод той оминув. Митрополит вкушав щедро, жирно й різноманітно… До слова, цей тип мав медаль «За оборону Ленинграда», яку отримав саме 1943 року. А також медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг» (1946). Ну і так, «дрібнички» у вигляді чотирьох(!) орденів Трудового Червоного Прапора. Три з них інтересу не викликають, бо вручалися до ювілеїв. В СРСР комуністичні вожді полюбляли нагороджувати один одного до днів народження. От і тут так. День народження Патріарха Московського і всея Руси Алексія – 8 листопада 1877 року. А от нагородження: 8 листопада 1952 року (на 75 років); 8 листопада 1962 (85 років); 6 листопада 1967 – так би мовити з нагоди 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та у зв’язку з 90-річчям від дня народження.
А от нагородження першим «Трудовим Червоним прапором» та медаллю в 1946 році мають свій прихований підтекст. Ці нагороди Алексій справді заслужив. Рік цей ще випливе, зачекайте. Зауважимо, що митрополит Микола (Ярушевич) також мав три радянські нагороди: медалі «За оборону Москвы», «За доблестный труд в Великой Отечественной войне» та… той таки самий «Червоний Прапор». Мав би ордени з рук Сталіна або Хрущова і Сергій, але помер у 1944 році, зовсім недовго пробувши у патріархах. Настільки детально про цих почвар я пишу лише тому, що ці «три богатирі», три «моральних стовпи» Московської церкви стояли за відновленням патріархії в РПЦ. Нині московські батюшки репетують, що вони нащадки Володимира Святого, який прийняв хрещення від Константинополя. До цих криків ми повернемося нижче – це дуже важливо. Зараз же скажу так: цілком згоден з відомим українським церковним діячем – нині покійним Євгеном Заплетнюком: «…сучасна Російська православна церква бере свій початок не з часів хрещення Володимира, а з часів Сталіна.
Саме він був де-факто першоієрархом цієї організації, спочатку «відродивши» її, а потім і керуючи нею» [168]. А сталося це так. 4 вересня 1943 року Сталін викликав до себе оцих «трьох мушкетерів без кардинала» і наказав починати процес відновлення патріархії. І якомога швидше зібрати для цього Архієрейський собор. Собор той мусив обрати патріархом затвердженого Політбюро митрополита Сергія (Страгородського). Широта пропозицій товариша Сталін вражала. Він запропонував відновити духовні академії та семінарії. Сергій обережно відмовився, пояснивши, аби не образити, «найкращому другові радянських попів», що для цього поки що немає викладацьких кадрів (ще б пак – скільки їх перестріляно!). А от щодо видання Журналу Московської Патріархії питання вирішилося швидко.
І на пащу «Союзу войовничих безбожників», якого з початком радянсько-німецької війни припнули на ланцюг, зовсім наділи намордника, практично не дозволяючи гавкати. А трохи пізніше його зовсім ліквідують, перетворивши на товариство «Знання». Усі три митрополити напружено міркували, коли можна буде організувати такий важливий захід, як Архієрейський собор; кого на нього запросити, а кого не варто. Проте з’ясувалося, що у більшовиків давно все готово. Вони і приміщення підготували, і списочок тих, кого треба викликати на «вибори» склали. Тож «трьом богатирям» була вказівка через три дні(!) собор провести і патріарха обрати. «Проявити більшовицькі темпи», – як товариш Сталін висловився. І проявили.
Декого з архієреїв, котрі сиділи в буцегарні, швиденько випустили, відмили, вивели вошей, одягли відповідно до сану й терміново доправили у Москву. Там 8 вересня 1943 року згаданий вище Собор одностайно «обрав» Сергія патріархом. І ось цей поспіх, друзі, відправляє на смітник усілякі вигадки щодо зацікавлення більшовиків Церквою винятково як чинником, який лише допомагав у війні. Бо якби було так, то патріархію відновили б не восени 1943 року, коли усім було зрозуміло, що перемога над Гітлером – тільки питання часу, а восени 1941-го.
Чому саме 8 вересня 1943? Та тому, що саме в перших числах вересня 1943 року було прийнято рішення щодо місця та дати проведення конференції, яку пізніше назвуть Тегеранською. Питання, зокрема й ті, що їх вирішуватимуть Сталін з Рузвельтом без присутності Черчилля, переважно узгоджено й підготовлено. Таємні попередні домовленості визначено. Підготовка «сходняка» вийшла на нульовий рівень. До чого тут патріархія? Сталін повертав політику старого «устремління» СРСР до чорноморських проливів та Перської затоки, яку не вдалося реалізувати в союзі з Гітлером. Тепер він сподівався зробити це у спілці з Рузвельтом та його оточенням. Захоплення Туреччини і Греції стояло у товариша Сталіна як першочергове завдання. А там і до Персії, і до Сирії, і до Палестини, і до Кувейту та інших нафтоносних районів недалеко, якщо вдасться домовитися з Рузвельтом щодо розвалу Британської імперії.
Ви ще не здогадалися, мій любий читачу? Звісно ж! Стара добра баєчка про «Москву – Третій Рим», яка виникла ще за часів улюбленого історичного персонажа Сталіна – царя Івана ІV Жахливого. Коротко: Москва є спадкоємницею Київської Руси, а Київ, як відомо, хрестився від Константинополя. Але оскільки Візантійської імперії давно не існує, а є Туреччина, і давно немає Константинополя, а є Стамбул, то Москва є спадкоємницею Візантії як у духовній царині, так і стосовно земель, які раніше належали Другому Риму. А тепер погляньте на мапу Візантійської імперії станом хоча б на першу половину ХІ століття й присвисніть. Та й на момент свого падіння Візантія мала нічогеньку територію, в т. ч. і на Балканах. Саме відроджений Московський патріархат мав стати опорою в Азійській та Балканській політиці Кремля.
Саме він мав ідеологічно обґрунтувати претензії Москви на загарбання Греції і Туреччини, Сирії і Македонії, Болгарії та Югославії. Професор Санкт-Петербурзького державного університету Сергій Львович Фірсов констатує: «Сьогодні серед дослідників майже немає сумнівів в тому, що Сталін хотів перетворити Російську Церкву в своєрідний центр міжнародного православ’я, який влаштовував би Кремль і відповідав його зовнішньополітичним амбіціям.
Власне, в Кунцевому і були принципово вирішені основні питання церковного життя» [169]. А ще Сталін міг спиратися на Московський патріархат у справі кінцевого загарбання України, зокрема ліквідацію Української греко-католицької церкви та боротьбі з ОУН та УПА. До слова: не «хотів перетворити», а – перетворив. Чи відомо вам, люб’язні мої читачі, що згадуваний вище «Журнал Московської патріархії» від початку поновлення виходу (перший номер віддруковано 12 вересня 1943 року у найкращій московській типографії на найкращому папері – блискавичні темпи, якщо врахувати, що з 4 вересня треба було і редакцію організувати, і матеріали підготувати) ніколи не називав і досі не називає Вселенського патріарха Вселенським, а лише – Константинопольським? Чому? Бо, починаючи з 1943 року, Московський патріарх почав кампанію про самопроголошення себе Вселенським. І що Москва якщо не de jure, то de facto саме з часів Йосипа Віссаріоновича стала тим центром, до якого сходилися усі ниточки світового православ’я. А якби плани Сталіна реалізувалися й було захоплено Туреччину, Палестину, Сирію та Грецію, то в його лапах сконцентрувалися би 12 із 14 автокефальних церков, що тоді входили у диптих, і центр світового православ’я безумовно перемістився би із Фанара до Москви.
І стратегічна гра почалася. У Тегерані Сталін поставив перед союзниками вимогу змусити Туреччину переглянути доктрину Монтре в сенсі, що лише військові кораблі СРСР і жодні інші мали би право безперешкодного і необмеженого проходу протоками. Ми десь вже це чули, правда? А також згоду Туреччини на відчуження частини її території для побудови радянських військових баз. І це теж в одній з попередніх глав ми уже читали. Відомо, що в країнах, де з’являються радянські військові бази, до влади невдовзі приходять «народні уряди». Власне, Туреччина у Касабланці була віднесена до сфери британських інтересів (як і Греція), але нам достеменно не відомо, про що під коньячок говорили товариш Сталін та містер Рузвельт листопадовими вечорами за стінами радянського посольства. Багато чого не потрапило у протоколи. Багато чого досі у секретних архівах зберігається, або понищено. Про те, що там говорилось-балакалось, ми можемо судити лише з мемуарів того ж таки Бережкова, який, зрозуміло, всієї правди не розкрив, а про деякі речі говорить натяками.