Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 64)
Автора красивого оперативно-стратегічного плану генерал-майора Вареннікова Сталін за нього покарав. За Сталінград він дав Вареннікову орден Кутузова І ступеня, звання «генерал-лейтенант» і… перевів на нижчу посаду. Був Варенніков начальником штабу одного з 12 фронтів, входив до першої тридцятки сталінських генералів і раптом став генерал-ад’ютантом з особливо важливих оперативних справ при Жукові. При Жукові служити і так радощів мало, бо це тупе хамло об нижчих за званнями і посадами ноги витирало, але і посада… Це вона лише так красиво звучить. А в реальності – це звичайний холуй, який за маршалом портфель носить, постачає йому дівок у лазню та олівці гострить. Але повернемося до основного питання. Вже чується сакраментальне: Сталін у військових питаннях не кумекав і мудрих порад своїх полководців не слухав. Війною керував за глобусом, як розповів у своїх спогадах найбільший брехун усіх часів Георгій Жуков.
Проте ми Сталіна в ідіоти записувати не поспішатимемо. Ті, хто вважав Сталіна дурнем, знаєте, довго на цьому світі не затримувався. Сталін був недоуком і таким само військовим «стратегом», як і єфрейтор Гітлер. Проте на відміну від нацистського вождя, комуністичний фюрер своїх генералів таки слухав і гарні пропозиції підтримував. Була причина, з якої Сталіну був не вигідний розгром Німеччини у січні 1943 року. Яка? Припустимо, що сталося так, як пропонував нещасний генерал Варенніков. Радянські війська розрізали німецький стратегічний фронт навпіл. Фронт впав. Генерал-полковник Кляйст капітулював на Північному Кавказі. Далі що? Що далі?! Історія умовного способу не знає, але уявімо собі.
Січень 1943 року. Німецький фронт впав. Людські втрати Вермахту шалені і немає резервів, аби надійно закрити величезну діромаху. Але… Від Сталінграда до Берліна навпрямки – 2220 кілометрів. Від Воронежа – на двісті кілометрів ближче. Ці тисячі кілометрів одним розмашистим стрибком не подолаєш. Останнім страшним ривком на Ростов витрачено всі резерви. Немає поповнення людьми. Спалено мільйони снарядів. На складах відсутні спирт і кінські підкови; солдатські штани і сухарі; бензин і тушонка; немає фанери, аби різати зірки над численними братськими могилами. Мала настати оперативна пауза.
А тут Черчиллю вдається «продавити» свою Балканську стратегію і влітку 1943 року союзники атакують Сицилію, висаджуються на Балканах з ударом на північ через Югославію, Угорщину, Чехословаччину та Польщу. Відстань між Сплітом і Гданськом по прямій 1218 кілометрів.
А щоб радянські війська не надто швидко відновлювали запаси спирту, тушонки та снарядів, постачання за «ленд-лізом» трохи пригальмують. Але задовго до того, як британці, американці та їхні союзники з національно-визвольних рухів розпанахають Європу навпіл, Гітлер раптово помре від нежиті або вдавиться сосискою, а новий уряд Рейху капітулює.
І який від цього зиск товаришам з Політбюро? Радянським людям зиск є – мільйони солдатиків повернуться до своїх родин живими і з повним комплектом органів тіла. А Сталіну, Жданову, Ворошилову, Берії? Тому товариш Сталін робить два ходи.
По-перше, він стримує свою армію і всіляко затягує війну.
По-друге, розробляє комплекс заходів для того, аби «поховати» стратегію Черчилля, і змусити союзників відкрити Другий фронт подалі від Югославії, Чехословаччини й Польщі – на протилежному кінці континенту. До Франції та Бельгії у цих умовах Сталіну все одно не допнутися, тож нехай їх Черчилль з Рузвельтом забирають. І ще один хід конем зробив кремлівський володар, намовивши через своїх агентів Рузвельта на страшну дурість. Йдеться про вимогу «беззастережної капітуляції», яку несподівано для усіх виголосив Рузвельт у Касабланці. «Хоча застосування терміну «беззастережна капітуляція» свого часу широко віталося, у подальшому воно було розцінено різними авторитетами як одна з найсерйозніших помилок англо-американської військової політики… Кажуть, що це затягнуло боротьбу і зробило відновлення в подальшому значно важчим» [160].
Це таке сер Вінстон писав уже після війни, ще й підкреслюючи свою незгоду з «авторитетами». Проте тут він покривив душею. Треба було виправдовувати помилку. Насправді праві таки саме «авторитети».
Рузвельт зробив царський подарунок доктору Геббельсу. Останній навіть не приховував радощів. На підсумковій прес-конференції у Касабланці 24 січня 1943 року Рузвельт уперше проголосив вимогу беззастережної капітуляції Німеччини, а вже 18 лютого перед багатотисячною аудиторією в берлінському Палаці спорту рейхсміністр народної освіти та пропаганди виголосив свою знамениту промову про «тотальну війну» до перемоги.
Беззастережна капітуляція – це не лише ганьба. Це ще й цілковите свавілля переможців. Захотіли – відібрали місто й передали сусідній країні. Або десять міст. Захотіли – розчленували країну на частини. Захотіли – наклали таку контрибуцію, що три покоління ходитимуть без штанів. Якщо ти капітулюєш зараз, «беззастережно» – так і буде. Але якщо ти продовжуватимеш тотальну війну на виснаження, є шанс, що противник не витримає великих втрат і запропонує більш прийнятні умови «із застереженнями».
Третій рейх від капітуляції в 1943 році відмовився. Що й було потрібно Сталіну. Московські автори чудово розуміють, що втнув президент США: «Вимога беззастережної капітуляції як єдиної умови завершення війни проти Німеччини утруднювало її керівництву укладання сепаратних угод з західними державами» [161].
Розгорнулася страшна за масштабами та цинічністю боротьба. Німеччина намагалася розколоти Антигітлерівську коаліцію. Саме після Касабаланки було піднято скандал навколо розстрілів чекістами польських офіцерів в Катині. Розрахунок був на те, що поляки вимагатимуть від своїх союзників англійців розірвати стосунки з СРСР. Німці навіть допустили польську делегацію на місце ексгумації тіл. Сікорський негайно звернувся до Черчилля.
У відповідь СРСР розірвав дипломатичні стосунки з урядом Польщі в еміграції та демонстративно розпочав формування прорадянської польської армії.
У свою чергу ОУН Бандери через 24 дні після закінчення конференції у Касабланці й буквально напередодні оголошення Рейхом тотальної війни організувала власну конференцію, на якій було вирішено питання створення УПА та боротьби проти німців, більшовиків і поляків. Почалася боротьба за створення суверенної Української держави як частини ідеї «Європейського союзу» Черчилля.
Тут сталася перша цинічна зрада. Черчилль відмовився розривати стосунки з Москвою, цинічно заявивши голові польського уряду генералу Сікорському: «Я часто, дуже часто поділяю Вашу позицію. Але інша політика неможлива. Бо наш обов’язок поводитися так, щоб врятувати головні цілі, що ми їх поставили, й ефективно служити їм» [162]. Черчилль не просто послав подалі польського союзника. Він прямо попередив, що позиція Сікорського його до добра не доведе. То була майже пряма погроза: «Існують речі, котрі, хоч і достовірні, не годяться, аби говорити про них публічно. Порушити цей принцип – значить припуститися серйозної помилки» (там само).
Сікорський не вгамовувався і «принцип» порушував. Генерал не міг зрозуміти, як можна зрадити десятки тисяч поляків, які воювали з тими ж таки нацистами під прапорами британської армії. Як можна заплющити очі на злочини комуністів, аби використовувати їх у борні проти нацистів. Як можна дружити проти кривавого маніяка з іншим маніяком, на якому ще більше крові. За це генералу Сікорському влаштували авіакатастрофу. Матеріали її розслідування досі засекречені. І будуть засекреченими ще до 2043 року. А там може виявитися, що вони взагалі кудись зі сховищ британських спецслужб зникли.
Сікорський не знав того, що знали Черчилль і Рузвельт. Сталін навесні 1943 року затіяв таємні переговори з німцями на предмет укладення сепаратного миру. Цього разу переговори йшли через японців. А 1 травня 1943 року центральні газети нейтральної Швеції вибухнули сенсацією: між СРСР і Рейхом у Стокгольмі йдуть таємні переговори. Справжню паніку викликали відомості про начебто восьмиденний візит до Москви Ріббентропа. Прямих документальних підтверджень цьому немає. Проте навряд чи цим питанням займався знаменитий англійський військовий історик і теоретик Ліделл Гарт, якби воно було цілковитою вигадкою.
Наскільки Сталін блефував – не важливо. Головне, що він шантажував Лондон і Вашингтон сепаратним миром. А тим не дуже хотілося залишатися удвох проти Німеччини, Італії і Японії. Тим паче, що «вільна демократична преса» за радянські гроші просто рвала на шматки західних керманичів, вимагаючи Другого фронту і саме в Західній, а не Південній Європі.
Сталін міг не звертати уваги на вибори, а от британські та американські політики такої розкоші дозволити собі не могли. Словом, протягом літа 1943 року передусім між Сталіним та Рузвельтом виникло цілковите порозуміння, яке виповзло брудом у Тегерані. У тому ж таки Тегерані остаточно «зламався» і Черчилль. До речі, саме через Балканську стратегію сера Вінстона, сталася моторошна трагедія на Волині. І польські, і українські націоналісти були тісно пов’язані з Лондоном, а отже – обізнані на Балканській стратегії. Тому дати 9 липня (висадка союзників на Сицилії) та 11 липня (атака польських сіл на Волині з боку УПА) 1943 року – ланки одного ланцюга.