Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 40)

Вже з 1936 року починається непомітне «замирення» з Церквою. Було заборонено п’єсу Дем’яна Бідного «Богатирі» за «знущання над хрещенням Руси». І хоча «Спілка войовничих безбожників» продовжувала діяти, на її активістів накинули добрячий намордник, спрямувавши їхні зусилля з переслідування священників та погромів церков на «просвітницьку діяльність серед населення». І мало хто знав, що 1939 року було прийнято цілком таємну постанову Політбюро ЦК ВКП(б) про заборону переслідування православних священників. Саме православних! І от це попереднє речення розкриває увесь задум товаришів з Політбюро. Століттями Москва прагнула перетворити Чорне море на своє внутрішнє, а також отримати контроль над чорноморськими протоками. Це можна було зробити, лише захопивши Туреччину та Балкани. І тут знаменитий міф про хрещення Києва від Константинополя, а про Москву, як спадкоємницю Києва, був дуже доречним у плані ідеологічного забезпечення майбутніх захоплень. Сталін відродив стару міфологему «Москва – Третій Рим і четвертому не бути». Згідно з ним, саме Москва як спадкоємниця Константинополя через хрещення Руси має право на землі колишньої Візантії. Детальніше про це у свій час, коли говоритимемо про стратегію Кремля наприкінці Другої світової та одразу після неї.

1938 року радянські комуністи отримали новий подарунок – 30 вересня в Мюнхені було підписано угоду між прем’єр-міністром Великої Британії Невіллом Чемберленом, прем’єр-міністром Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Третього Рейху Адольфом Гітлером та прем’єр-міністром Королівства Італія Беніто Муссоліні, за якою Чехословаччина мала задовольнити територіальні претензії Німеччини, Польщі та Угорщини. У радянській історіографії її називають «Мюнхенською змовою». Ця назва – черговий вибрик кремлівської пропаганди. Адже чехи та словаки називають цю угоду або «Мюнхенський диктат», або навіть «Мюнхенська зрада». Чи велика різниця між цими назвами? Велика. Справа в тому, що Чехословаччина мала гарантії безпеки з боку двох країн – Франції та СРСР. Франція за Чехословаччину воювати з Гітлером не була готова. І в СРСР це подавалося як змову з Гітлером, хитро «забуваючи» про Польщу та Угорщину. Але чи був готовий воювати за Чехословаччину СРСР? На словах – так. А насправді… Радянський Союз згідно з угодою виступав на боці Чехословаччини, але лише у тому випадку, якщо це зробить Франція. Дуже для товариша Сталіна зручно. А хто таку цікаву схему вигадав? Президент Чехословаччини Бенеш. Оце і був отой подарунок, про який ішлося вище.

Москва опинилася в ідеальній позиції: вона готова була вступити у збройний конфлікт лише у випадку загальноєвропейської війни. Причому після всіх. І де гарантія, що вступив би? Слово співробітнику Інституту сучасної історії Академії наук Чеської республіки Віту Сметані: «Якби західний союзник – Франція, швидше за все, за підтримки Великобританії, в якої, утім, не було стосовно Чехословаччини жодних зобов’язань, готові були би прийти Чехословаччині на допомогу, Сталін, ймовірно, приєднався б, але про характер і масштаб допомоги можна лише здогадуватися» [98]. А нумо, здогадаймося самі. Ось 1 вересня 1939 року. Гітлер вдирається до Польщі. У відповідності до таємної угоди (пакт Молотова-Ріббентропа) це мав би одночасно зробити й Сталін. Але він… Ні, формально угоду він виконав, але трохи пізніше. Мотивуючи неготовністю до наступу, він дочекався, коли Великобританією та Францією уже було оголошено війну Третьому Рейху. А Радянському Союзу – ні. Радянський Союз залишився осторонь та ще й у позиції «визволителя». Такий само трюк товариші кремлівські більшовики готували і з Чехословаччиною. До речі, там взагалі могло вийти цікаво. Спільного кордону між СРСР та Чехословаччиною не було. Тож товариш Сталін просив у Лондона і Парижа натиснути на Польщу, аби вона надала «коридори» для руху Червоної Армії. Польща тиску не піддалася.

Тут два моменти. По-перше, вона мала зиск від Мюнхенського договору, бо повертала собі Тешинську Сілезію, яку Антанта віддала Чехословаччині у 20-х роках. По-друге, у Варшаві чітко усвідомлювали, що впустити радянські війська легко, а позбутися вже не вийде, і що цей «визвольний похід» перетвориться на поневолення. Історія умовного способу не знає. Але все ж таки спробуємо спрогнозувати те, що відбулося б, якби реалізувалися плани, створені у Політбюро ЦК ВКП(б) та Генеральному штабі РККА. Польща під тиском Парижа та Лондона надає сталінським танковим армадам «коридори», а сталінським літакам – аеродроми. Танки та літаки потрібно обслуговувати. Якщо хтось призабув – бойову роботу одного бійця на передовій забезпечує семеро солдат і цивільних у тилу. Усі ці армади треба забезпечувати тушонкою, горілкою, бензином та кальсонами. Для цього потрібна передача під командування радянських генералів польських комунікацій, аби усе це підвозити. І мережі телефонного та телеграфного зв’язку, аби цим керувати. Це майже окупація країни. Про це у 9 главі своєї чудової книжки «Свята справа» писав Віктор Суворов, і на цьому не зупинятимемося. Далі Чехословаччина. Введення туди сотень тисяч солдат та офіцерів, тисяч танків та бронемашин, а разом з ними й чекістів, означав би окупацію ще й цієї країни. Після цього РККА зупиняється й під різними приводами бойових дій проти Гітлера не починає. А Франція уже вплуталася у війну. І Англія теж. А СРСР вичікує, поки вони взаємно один одного не виснажать. І не лише вичікує. Можна під приводом того, що Угорщина разом з Німеччиною планувала розчленувати Чехословаччину, захопити й цю країну одночасним ударом з Чехословаччини, Польщі і власне СРСР. І казочку про «визволення українців Підкарпатської Руси» вигадати для газет.

Усе це чудово розуміли у Парижі – не дурні були. Тому вирішили пожертвувати Чехословаччиною, але зберегти Польщу. Ну, а як казав чеський історик, без розв’язання Великої війни у Європі Сталін допомагати Чехословаччині не планував. «Коли в останні дні вересня Едвард Бенеш попросив Йосипа Сталіна про військову підтримку – а це сталося справді в останні дні третьої декади вересня, то він дочекався лише ухильних відповідей. На запитання щодо можливого перекидання якогось військового контингенту або повітряної підтримки з боку СРСР, він від радянського посла Сергія Олександровського жодних конкретних відповідей не отримав» [98]. Словом, допомагати Чехословаччині ніхто насправді не хотів. Ця країна стала жертвою таємних геополітичних маневрів т. зв. «великих країн». Результатом цих підкилимних ігор виявилося фактичне оформлення двох коаліцій, які неминуче рухалися до війни. При цьому СРСР вибудував для себе стратегічно виграшну позицію: «Лондон і Париж все ж навесні 1939 року приходять до думки, що співпраця з Радянським Союзом є необхідною, що без неї неможливо вибудувати якийсь ефективний фронт проти агресії Німеччини у Східній Європі» (там само). Отже, сценарій написано. Декорації розставлено. В оркестровій ямі музиканти налаштовували інструменти. Завіса ще закривала сцену, але все було готове до початку диявольської вистави.

Чемберлен, повернувшись із Мюнхену, радісно повідомив британцям: «Я привіз вам мир». Як він помилявся…

ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА.

ЧОМУ СТАЛІН, МОЛОТОВ І ВОРОШИЛОВ НЕ ПОСЛУХАЛИСЯ КОМАНДАРМА ШАПОШНИКОВА, АБО ПРО ВАЖКИЙ ШОК ВОЖДЯ

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Про причини тут не говоритимемо. Скажу лише, що без союзу з СРСР цього б не сталося, адже Гітлер дуже боявся війни на два фронти і йому було життєво необхідно заручитися підтримкою Сталіна. І він її отримав у вигляді знаменитого пакту Молотова-Ріббентропа.

Зараз уже відомо, що до офіційно оприлюдненого договору про ненапад додавався ще й секретний протокол про розподіл «сфер впливу» та спільну окупацію Польщі. А тоді людство бачило лише «миролюбність» Радянського Союзу, який не бажав війни, тому і домовився з Рейхом про те, що дві держави не нападатимуть одна на одну. Людство навіть не насторожило те, що напасти СРСР на Німеччину, а Німеччина на СРСР не могли фізично за відсутності спільних кордонів. Людство навіть не подумало, що підписання пакту про ненапад – це практично відкрите оголошення того, що скоро спільний кордон з’явиться. Не думали про це і радянські люди. Вони вірили пропаганді. І головному її міфу – «визвольному походу» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусь. І дуже дивному виправданню, що його знайшли у Кремлі. Милуємося дипломатичною нотою, що її вручив нарком іноземних справ В. Молотов Надзвичайному і повноважному послу Польщі в СРСР Гжибовському: «Польська держава та її уряд фактично пр припинили існування. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана самій собі і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обстановку, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії» [99].