Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 41)
Звичайно, у цій ноті, а також у радіозверненні до «трудящих СРСР» (а насправді то був сигнал у Лондон та Париж про «нейтралітет» та «вимушений крок» щодо загарбання частини суверенної держави, члена Ліги Націй) Молотов не повідомив кількох речей. По-перше, що війська СРСР було підготовлено для виступу проти Польщі ще до вторгнення до неї німців. А вже 2 вересня, коли польська армія та польська держава були ще цілком дієздатними, і польський уряд діяв енергійно та ефективно, РНК СРСР ухвалює цілком таємну постанову № 1348—268сс про приховану мобілізацію. Це тоді – підкреслю – коли ні Франція, ні Англія ще не оголосили Німеччині війну і намагалися її зупинити, примусивши Гітлера припинити бойові дії й забратися з Польщі. По-друге, ще 3 вересня міністр іноземних справ Рейху Ріббентроп через посла у Москві наполегливо цікавився, коли ж СРСР виконає союзницький обов’язок і почне війну з Польщею, на що отримав таку відповідь: «Ми згодні з вами, що у відповідний час нам буде абсолютно необхідно почати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав» [100].
Тобто, від початку домовлялися воювати з Польщею спільно, але тут для Гітлера було приготовано сюрприз і все пішло «не в two step». По-третє, не було згадано про сам пакт Молотова-Ріббентропа, за яким 23 серпня 1939 року поділили Польщу та ще деякі країни Європи. І про те, як шістдесятирічний радянський диктатор після того, як пакт було підписано й за Ріббентропом зачинилися двері, мов хлопчак, пустився танцювати лезгінку з криками «Обдурив! Обдурив Гітлера!» По-четверте, у своїй ноті Молотов цинічно брехав. Бо польський уряд таки існував і був рішуче налаштований продовжувати боротьбу. Останнє джерело спротиву було придушено аж 6 жовтня.
Польський уряд емігрував до Лондона й визнавався усіма (крім нацистів у Берліні і комуністів у Москві) країнами та Лігою Націй. Ну, а про визволення українців та білорусів – то уже казочка для прикриття хижацьких дій. Про те, як Сталін «визволяв» Західну Україну, свідчить один страшний факт: з вересня 1939 по червень 1941 року жертвою репресій (арешти, розкуркулення, заслання, розстріли) став майже кожен десятий «визволений» українець. Невдовзі вони пожалкують, що зустрічали сталінські танки квітами, як визволителів від польського панування, і познайомляться з добрими молодцями Лаврентія Павловича Берії, пограбуваннями, конфіскацією майна, колгоспами та іншими «принадами» першої у світі держави робітників і селян.
До речі, НКВС дуже потужно і плідно попрацювало спільно з Гестапо. Нацистам було передано кілька сотень громадян Німеччини, які у попередні роки знайшли притулок в СРСР, в тому числі й німецьких комуністів. У 1940 році в Кракові, Закопаному та інших затишних і красивих місцях відбулися чотири конференції між чекістами і гестапівцями, на яких обговорювалися спільні дії проти польського Спротиву. Цю брудну історію російська сторона досі люто заперечує. Кажуть, що на союз з Гітлером Сталін пішов після того, як провалилися переговори з Британією і Францією. Правильно. Але лише щодо хронології.
Правдива, таємна історія полягає в тому, що ті переговори Сталін свідомо провалив, висуваючи заздалегідь неприйнятні умови. Він ще й примудрився звинуватити Британію та Францію у розв’язуванні Другої світової війни! Йдеться про знамениту «Відповідь Сталіна редактору «Правди» «Про брехливе повідомлення агенції «Гавас»: «а) не Німеччина напала на Францію і Англію, а Франція і Англія напали на Німеччину, взявши на себе відповідальність за нинішню війну; б) після відкриття воєнних дій Німеччина звернулася до Франції і Англії з мирними пропозиціями, а Радянський Союз відкрито підтримав мирні пропозиції Німеччини, бо він вважав і продовжує вважати, що швидке закінчення війни докорінно полегшило б становище всіх країн і народів; в) правлячі кола Франції і Англії грубо відхилили як мирні пропозиції Німеччини, так і спроби Радянського Союзу домогтися якнайшвидшого закінчення війни» [101]. Он як! Про напад Гітлера на Польщу товариш Сталін не згадав. Він лише про «мирні ініціативи Німеччини» пригадав. А вони полягали в тому, щоб Лондон і Париж віддали Гітлеру вільне місто Данциг та змусили поляків капітулювати і віддати Гітлеру шмат своєї території (т. з. Данцигський або Польський коридор), щоб зв`язати Рейх із Данцигом і Східною Пруссією, а заразом і залишити Польщу без виходу до моря. Це після того, як в Мюнхені Гітлер урочисто божився, що після Судет не матиме жодних територіальних претензій у Європі. За логікою Сталіна, виходило, що Англія і Франція, які нарешті вирішили покарати агресора і стали на захист Польщі, самі є агресорами. А «біснуватий» Адольф – бубочка. Ну і сам Сталін, який Адольфа підтримав і таким чином зробив війну невідворотною.
До слова, 25 грудня 1939 року в газеті «Правда» було опубліковано теплу відповідь Сталіна на привітання Гітлером та Ріббентропом його з днем народження. Зокрема, у телеграмі на адресу імперського міністра іноземних справ говорилося: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою й міцною» [102].
Скріплена кров’ю!
Виходить, що Сталін та інші члени Політбюро мали намір довго й міцно дружити з Гітлером; годувати його есесівців хлібом, салом, цукром, поки ті шматуватимуть Європу й спалюватимуть у крематоріях концтаборів мільйони людей? Звісно, що ні. Сталін Гітлера обдурював. Він обманом нацькував його на довколишніх, спровокувавши Велику війну, а тепер вичікував, що Німеччина та її противники так послаблять один одного, що вся Європа впаде перед його танками. «Війна йде між двома групами капіталістичних країн. Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Непогано, якщо руками Німеччини було розхитано становище найбагатших капіталістичних країн (особливо Англії). Гітлер, сам цього не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему. . Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще побилися. Пакт про ненапад у певній мірі допомагає Німеччині. Наступний момент – підштовхувати іншу сторону» [103]. Це товариш Сталін сказав 7 вересня 1939 року у присутності своїх найвірніших блюдолизів – Жданова, Молотова та Генерального секретаря Комінтерну Георгія Димитрова, який сумлінно записав це все до свого щоденника. Щоденник було опубліковано лише у 1999 році.
А до того радянська пропаганда розповідала радянським піонерам і пенсіонерам про злого американського сенатора (і майбутнього президента) Гаррі Трумена, висловлювання якого було опубліковане у «Нью-Йорк Таймс» 24 червня 1941 року: «Якщо ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допомагати Росії, якщо виграватиме Росія, то нам слід допомагати Німеччині, і, таким чином, нехай вони вбивають якомога більше» [104]. Ці слова досі вписано до російських шкільних підручників. Ці слова гуляють російськими «історичними» сайтами і соціальними мережами як приклад підступності й цинічності американських політиків. Проте тут є маленький нюанс. Фразу Трумена кремлівські спритники публікують обрізаною. Бо далі є ще такі слова: «…хоча я не хотів би побачити Гітлера переможцем за жодних обставин. Ніхто з них не тримає обіцяного слова» [105]. Так за допомогою ножичок радянські агітатори з людини, яка однаково ненавиділа і зневажала як нацистів, так і комуністів, зробила породження пекла. І «ярость благородная вскипала, как волна» в душах радянських людей: ач які негідники ці американці! А про сталінські слова піонерам і пенсіонерам лектори товариства «Знання» не розповідали. До речі, про «дружбу, скріплену кров’ю» – це не метафора Сталіна. Це констатація факту. Попри радянську пропаганду, яка малювала «визвольний похід» красивою прогулянкою вистеленими квітами дорогами РСЧА в Польщі воювала й воювала тяжко. Втрати Червоної Армії у Польській кампанії склали 1 475 убитими і 3 858 пораненими. Було втрачено 20 літаків та до 150 одиниць бронетехніки. Було б і більше, але спротив був неорганізований, ситуативний.
Спочатку польське командування віддало наказ своїм військам не чинити опору бо вважали, що сталінські танкові армади йдуть на допомогу проти нацистів. Коли зрозуміли – було вже пізно. Бувало, що вояки Вермахту та червоноармійці воювали проти поляків плечем до плеча. Як, наприклад, під час спільного штурму Брестської фортеці солдатами німецького генерала Гайнца Гудеріана та радянського комбрига Семена Кривошеїна. А потім ще й спільні «паради переможців» влаштовували, як у тому ж таки Бресті, а також у Пінську та Гродно. Але повторюся, любий мій читачу, – комуністи планували дружити з нацистами лише доти, доки треба. А потім вдарити і захопити не лише Німеччину, але й послаблені нею Францію та Великобританію. Плюс гігантські колонії усіх трьох держав. Ну, і решту Європи як бонус. Проте зробити так, аби Німеччина та Франція з Англією «побилися добряче» усе ніяк не вдавалося. Причин багато. Британська армія взагалі не була готовою до «класичної» війни. Утім, морські та повітряні битви спалахували не на жарт. З тисячами загиблих та десятками потоплених суден.Сталіну цього було замало. Він щосили намагався розбурхати громадську думку в Англії та Франції, звинувативши уряди цих країн у потуранні Гітлеру та «зраді» Польщі. Стало у нагоді й крилате визначення, автором якого був французький письменник-сатирик Ролан Доржелес – «Дивна війна». Його негайно підхопили куплені Кремлем журналісти, письменники та комуністична преса за кордоном. Насправді нічого «дивного» в ній не було. Як висловився дослідник Другої світової Віктор Суворов, – «мордобій за повною програмою».