Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 39)
Це брехня комуністів, аби виправдати злочини партійної верхівки і Сталіна зокрема. Усе вони знали і розуміли, навіщо це робиться. І про це свідчать їхні резолюції на розстрільних списках. І спробував би хтось щось «перегнути» без відома Сталіна. Спробував би хтось заморити голодом провідного генетика країни без дозволу вождя. Навіщо ж це робилося? Зрозумілі мотиви знищення «старих партійців» та «ударників» розкуркулення і організації Голодомору – прибиралися свідки злочинів різних років. Курбас і Куліш чому? Чому найбільший удар було завдано саме по українській інтелектуальній і культурній еліті? Відповідає відомий науковець і публіцист Сергій Грабовський: «Навколо українського етнічного ядра почали гуртуватися певні частини етнічних меншин – німців Причорномор’я, євреїв (у документах ОГПУ з’явився навіть термін «єврейська петлюрівщина»), азовських греків, поляків – власне, як і має бути в модерній нації. Пролунало гасло «Геть від Москви!», з’явилися наукові розвідки про колоніальний статус УСРР в СРСР.
Отож ситуація в радянській Україні почала виходити з-під контролю Кремля» [96]. У часи НЕПу в Україні відродилися національна культура, національна економічна школа, наука тощо. Усім відома політика «коренізації» та «українізації». Але з кінця 1920-х років це усе для Сталіна, який взяв курс на Велику війну, було дуже небезпечно – Україна, хоч і радянська, становила для його планів загрозу. Сталіну не потрібні були освічені, культурні, мислячі люди. Йому потрібні були «гвинтики», солдати з промитими мозками, які покірно підуть на мінні поля. Гуманізм, ліризм, романтизм, що сповідували Курбас, Куліш та інші талановиті митці, не мав запиту й був небезпечний. Сама інтелігенція була небезпечна. Сталіну потрібна була інша – радянська, яка не думає. А якщо думає, то не говорить. А якщо – не дай Боже – сп’яну щось бовкне – відмовиться від своїх слів. Інтелігенція – авангард і керівник мас, без неї маси ніщо, «безголова гідра». Це стара імперська практика Москви – зробити з української, білоруської, грузинської тощо еліти російську. Зробити з багратіонів, скоропадських, кочубеїв більших росіян, ніж самі росіяни. В СРСР ця стратегія була зведена в абсолют. Її називали «процесом формування нової прогресивної спільноти – радянського народу». Друге поле «зачистки» – військові. Знищення у 1937-1938 роках тисяч командирів РККА вищої та середньої ланки багато хто подає як аргумент, який спростовує підготовку Сталіним Другої світової війни.
Про це і Троцький постійно писав. Яка підготовка до війни, коли він знищує командний склад армії? Історики пізньої радянської доби робили зі Сталіна дурня і злочинця, який «знекровив армію» напередодні війни, розстрілявши майже всіх бідних-нещасних командармів. Так було наказано писати. Усе валити на мертвого вождя. І валять до сьогодні. Приблизно так: «За період 1937-1941 рр. було звільнено і репресовано понад 40 тис. осіб (за 1927-1936 рр. – понад 50 тис.), що становило близько 7% командного складу Збройних сил, але це були люди, які мали в більшості своїй вищу військову освіту і великий досвід. Особливо постраждали офіцери старої російської армії, які були носіями кращих традицій російського воїнства. Так, за цей період були замінені, причому неодноразово, усі командувачі округів, 90% їхніх заступників, 80% командирів і начальників корпусної і дивізійної ланок, 91% – полкової ланки» [97]. Насправді тут усе навпаки. Сталін знищував стару і ненадійну військову еліту. Єгоров, Каменєв, Тухачевський, Антонов-Овсієнко, Якір, Уборевич – усі вони забагато знали та були з погляду Сталіна не надто відданими. Тухачевському можна було вибачити його бездарність як військового спеціаліста, прожектерство і снобізм. Але його свого часу підтримував Троцький. Як і Гамарника, Єгорова, Каменєва. Багато з них були вихідцями з царської армії, які приєдналися до більшовиків через особисту вигоду або під тиском обставин. Як вони себе поведуть під час Великої війни? Нехай краще будуть тупі, але абсолютно особисто віддані старі підручні Будьонний, Ворошилов, Кулик, або далеко не тупі, але теж віддані Мехліс, Шапошников, Тимошенко, Берія. І 7% репресованих протягом 4-х років цифра значна, але не критична. Це не знекровлення, а саме «чистка». Не знекровлення, але кровопускання та вливання молодої крові абсолютно надійних і відданих професіоналів.
Не слід забувати, що серед розстріляних були не лише ненадійні (на думку Сталіна) військові спеціалісти, але й відверті «нулі» у військовій справі, усі ці безграмотні командарми уборевичі-якіри-путни. У 1937 році, коли пристрелили бездарного нарциса і військового злочинця Тухачевського, якраз закінчив Військову академію Генерального штабу з відзнакою найкращий сталінський полководець, майбутній начальник Генерального штабу, маршал Радянського Союзу, кавалер вищого полководницького ордену «Перемога» Олександр Михайлович Василевський. Ще раніше і теж з відзнакою, – майбутній начальник Генерального штабу, маршал Радянського Союзу і кавалер ордену «Перемога» Олексій Інокентійович Антонов. Разом з ним – майбутній маршал Радянського Союзу Леонід Олександрович Говоров. А «головний танкіст» СРСР, начальник Автобронетанкового управління РСЧА (1937), один з найталановитіших радянських військових Дмитро Григорович Павлов закінчив академію, ще коли жодних танкових військ у складі РСЧА не було. Можна перераховувати «молоду поросль» командирів десятками: Тюленєв, Рокоссовський, Власов (ага, той самий), Баграмян, Москаленко, Мерецков, Малиновський, Пухов, Жадов, Апанасенко, Єрьоменко, Кузнецов, Конєв – це з найвідоміших. Вони могли бути талановитими, як Василевський, Власов, Павлов, Пухов або флагман 2 рангу Микола Герасимович Кузнецов. Вони могли бути посередностями, як Рокоссовський або Єрьоменко, котрі воювали великою кров’ю. Вони могли бути цілковитими нездарами, як командувач авіацією РККА Павло Ричагов або Георгій Жуков. Але усі вони були відданими особисто Сталіну, який їх ставив на місця розстріляних старих командармів та комкорів, і навіть не помишляли про якісь таємні політичні інтриги. Деяким довелося посидіти.
Рокоссовський розплатився десятьма вибитими зубами та зламаними ребрами, пройшов через імітацію двох розстрілів (холостими набоями) і до кінця життя носив із собою пістолет, щоб знову не датися чекістам в руки живим. Але при тому ні про жодні змови, ні навіть про втечу до Америки не думав і вірно служив товаришу Сталіну, зокрема і на посаді міністра оборони «незалежної» Польщі. А країна стрімко мілітаризувалася. 1927 року злиттям кількох організацій створено Осоавіахім (рос. – «Общество содействия обороне и авиационно-химическому строи-тельству СССР»). У 1931 році в країні введено Всесоюзний спортивний комплекс ГТО (рос. «Готов к труду и обороне»), в якому обов’язково брала участь молодь, починаючи з дітей 10-річного віку. До «труда» він жодного стосунку не мав, а от для оборони… Біг на лижах, кроси, кидання м’яча на дальність (а для старших –гранати), стрільба – зрозуміло для чого це все.
У 1932 році Президія Центральної Ради Осоавіахіму СРСР затвердила положення про звання «Ворошилівський стрілець», а трохи пізніше – однойменний значок. Вручалися тим громадянам, які здавали дуже непрості нормативи зі стрільби, ще й із бойової зброї. У 1934 році затверджено значок «Юний ворошилівський стрілець», який вручався підліткам від 12 до 15 років. Лише у 1935 році значком «Ворошилівський стрілець» І ступеня було нагороджено 900 тисяч осіб.
У 1932 році на Московському авіаційному заводі № 22 з ініціативи осоавіахімівської і комсомольської організацій створену першу громадську школу з підготовки льотчиків, планеристів, парашутистів та авіаційних технічних фахівців без відриву від виробництва. У 1933 році розгортається масовий парашутний спорт. На житло і одяг пролетарям коштів не вистачало. А на виробництво десятків тисяч парашутів та побудову тисяч парашутних веж – знаходилися і кошти, і шовк, і деревина. І на сотні мільйонів набоїв для тренувань мільйонів «Ворошилівських стрільців». І все це до того, як Гітлер став диктатором і фюрером Третього Рейху. Багато що свідчить про підготовку війни, ще й загарбницької. Про це дуже детально й переконливо писав Віктор Суворов і дублювати його аргументи зайве.
Але ось цікаве свідчення, на яке майже не звертають уваги: радикальна зміна політики щодо Церкви. Це дуже цікава тема. Як відомо, в СРСР Церкву переслідували, єпископів та митрополитів розстрілювали, прихожан відправляли рити канали і рубати вугілля у вічній мерзлоті, а храми перетворювали на стайні та овочесховища. Найвідоміша історія із руйнуванням храму Христа Спасителя у Москві з метою будівництва на цьому місці гігантського комплексу Палацу Рад із стометровою статуєю Леніна нагорі. У 1937 році у Києві підірвали Михайлівський золотоверхий монастир, аби на його місці побудувати Урядовий центр. Разом з ним мали знести і Софію Київську, аби від Урядового центру прокласти ще й площу для парадів. Перший директор заповідника Іван Михайлович Скуленко святиню українського народу якимсь дивом відстояв, оббивши безліч московських порогів, але ціною свого життя. І раптом все змінюється. Та ще і як!