Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 38)
Що це таке? О, це черговий креативний винахід комуністів. Усю країну було розбито на чотири списки постачання товарів: особливий, перший, другий і третій. До особливого та першого увійшли Москва, Ленінград, а також промислові регіони та окремі підприємства Донбасу, Караганди, Баку, Уралу, курорти загальносоюзного значення як от Мінеральні Води тощо. Там, де плавлять сталь для танків, де видобувають для цього вугілля, де будують ці танки, де усім цим керують і де можуть з’явитися іноземці.
До другого та третього – решта Радянського Союзу – непромислові дрібні міста, селища, сільська місцевість та дрібні підприємства. Мешканці великих промислових центрів мали отримувати хліб, борошно, м’ясо, масло, рибу, крупи, цукор та інші товари у першу чергу і в більших об’ємах. «Споживачі особливого і першого списків становили лише 40% з числа тих, хто потрапляв під централізоване постачання, але отримували левову частку державного постачання – 70-80% надходили в торгівлю з фондів» [94]. Офіційно громадян Радянського Союзу було поділено на сорти. І ця цинічна система проіснувала аж до кінця СРСР. Наша родина усіма правдами і неправдами переїхала з Бєлгородської області (третій сорт громадян) на Донбас, у селище, яке входило до міськвиконкому шахтарського міста Дзержинськ (перший сорт громадян), і тут уперше в житті моя бабця побачила ковбасу і торт. «Наче в рай потрапили», – згадувала мама. А в Москві мешкали люди особливого або вищого сорту… Проте це не все. Не могли партійні товариші допустити, щоб у якомусь Бобруйську або Жмеринці тамтешні партійці, прокурори, співробітники ОДПУ, виконкомів, райкомів комсомолу та інші потрапили до третього сорту. Тому в кожному місті та при деяких важливих організаціях було утворено спеціальні розподільники, де місцевий вищий та перший сорт отоварювали за відповідними нормами та за зниженими цінами. І система спецрозподільників також проіснувала (з певними змінами контингенту, що підлягав обслуговуванню) до розпаду СРСР.
Знавці скажуть: але у 1935 році картково-талонну систему скасували! Правильно. Більше того, відбулося перше легендарне «зниження цін», яке приписують генію Йосипа Сталіна (друге – ще більш легендарне почалося з 1947 року). Але… Ох вже це але… «Однак це викликало різке зростання цін. Яловичина, що коштувала 1,2-1,5 карбованців/кг, стала коштувати 5-6 крб/кг, в 1937 – близько 7-8 крб/кг, а у 1940 вона коштувала вже 11-12 крб/кг. Таким чином, зростання ціни за 4 роки (з 1936 по 1940) склало 8-9 разів. Подивимося, як же зросла середньомісячна зарплатня по країні приблизно в цей період: 1934 р. – 136 крб., 1940 – 339 крб. Тобто за 6 років зарплатня збільшилася лише у 2,5 рази» [95]. Поясню. В СРСР існувало 4 типи цін: «нормальні» міські роздрібні; «нормальні» сільські роздрібні; ціни колгоспного базару та комерційні. Регулюванню підлягали лише перші два типи. Але там був отой самий тотальний дефіцит та картки.
У комерційних магазинах та на базарах карток не було – купуй, скільки душенька забажає та гаманець витримає. Але він якраз і не витримував – комерційні ціни перевищували «нормовані» удесятеро. І от постановою РНК СРСР від 8 грудня 1934 року карткова система скасовувалася, але ціни встановлювали середні між колишніми «нормованими» і тими, що були в комерційних магазинах. На практиці це виглядало так: нову ціну на хліб встановлено у розмірі 1 карбованець за кілограм. Це на 30% нижче за комерційну, але на 50% вище за «нормовану». З листа трудящих Сталіну, 1940 рік: «Йосипе Віссаріоновичу, чому це так стало з харчуванням погано? Крім того, ще сьогодні оголосили, що пельмені були 7 руб. тепер будуть 14 руб., ковбаса була 7 руб., тепер – 14 руб. Як тепер житимемо?» Ще: «Постає питання, де ж робочій людині брати грошей на прожиття? Заробляємо на день 7-10 руб., а прожити – треба 20-25 руб. Чому ж нам ніхто не збереться підвищити ставки, а з нас скрізь беруть утридорога» (там само). Так що «сталінське зниження цін» з 1 січня 1935 року – міф. А далі вони лише зростали. Аби не повертатися до цього питання, додам – абсолютно за такою ж схемою відбулося скасування карткової системи після війни у 1947 році. І завдяки тому, що ціни тоді було задерто порівняно з «нормованими» утричі, можна було щорічно потихеньку ціни знижувати. Цьому «сталінському щорічному зниженню» досі дифірамби співають деякі не надто освічені особи.
Відтак, виходить, що рідна радянська «влада робітників і селян» не лише колгоспників оббирала через мізерні закупівельні ціни, але й робітників через завищені роздрібні. І все з кишень пролетаріату вилучене вкладалося у танки, літаки, гармати, міномети, снаряди, гвинтівки, кулемети… Візьмемо ті ж таки танки. У 1938 році страшний Вермахт мав у своєму складі 1 809 танків і штурмових гармат на їх базі. «Миролюбна» Червона Армія мала 15 тисяч танків і танкеток. І нехай Вас, любий читачу, не вводить в оману слово «танкетка». Справа в тому, що те, що у Вермахті вважалося «танком», у РСЧА мало статус лише танкетки. До цього типу бронетехніки належали німецькі PZ-I (1 469 одиниць) та PZ-IІ (1 469 одиниць). До категорії танків (за радянським визначенням) належали лише середні PZ-IІІ (23 одиниці) і аж три(!) PZ-IV. При тому навіть уже згадуваний танк підтримки піхоти Т-26, у 1938 році в СРСР вважався застарілим. З німецькими танкетками його характеристики порівнювати некоректно. Порівняємо цей легкий і вже застарілий радянський танк з найновішим німецьким середнім PZ-IІІ перших трьох модифікацій. Бронювання у Т-26 краще, а броня якісніша. Його напівавтоматична 45-мм гармата 20К легко пробивала броню PZ-IІІ на відстані 2 кілометри, у той час, як 37-мм гармата «німця» була ефективною проти Т-26 лише з відстані у 800 метрів і то не завжди. До того ж снаряд радянського танка більш ніж учетверо важчий. Осколково-фугасний або шротовий снаряд був доволі ефективним і у боротьбі з піхотою, а німецька гармата з піхотою боротися не могла взагалі. Так, Т-26 мав удвічі меншу потужність двигуна й швидкість, але це все-таки танк підтримки піхоти, йому поспішати нікуди. Для швидкості у Сталіна були легкі БТ- 5, озброєні тією ж гарматою. Їх було знято з виробництва у 1934 році як застарілі – замість БТ-5 почали випускатися БТ-7. Але навіть «застарілий» легкий БТ-5 майже нічим не поступався все тому ж новому середньому німецькому PZ-IІІ. А що вже там казати про БТ-7М з першим у світі дизельним двигуном. Те саме щодо літаків і артилерії. Артилерія – це взагалі фантастика. Ніде у світі нічого аналогічного до УСВ, Ф-22, А-19, М-10, МЛ-20, Бр-2, Бр-5 та інших артсистем і близько не було. На створення цього та іншого «добра» йшли мало не всі ресурси країни: і матеріальні, і людські.
Більшовики й тут вигадали власне ноу-хау – спеціалізовані конструкторські бюро. Так звані «шараги». Інженерів звинувачували у шкідництві або шпигунстві на користь розвідки Нікарагуа й саджали. Але не у концтабір, а в закрите конструкторське бюро при в’язниці. І завдання: створите бомбардувальник (танк, гармату) до певного терміну – вийдете на волю. Дуже дієвий стимул. Аби ви розуміли: через «шараги» пройшли такі видатні конструктори, як Туполєв, Петляков, Корольов, Григорович, Сухий, Глушко, Полікарпов, Стєчкін, Мясіщев, Бартіні, Цирюльников. Першу «шарагу» – ЦКБ-39 ОДПУ ім. Менжинського створили ще у грудні 1929 року, коли про прихід до влади нацистів ніхто навіть не фантазував. До речі, начальником цього тюремного конструкторського бюро був видатний український авіаційний інженер Дмитро Павлович Григорович, геніальний конструктор гідролітаків, якого можна ставити в один ряд з такими особистостями, як Вільгельм Мессершмітт, Курт Танк, Ігор Сікорський, Раджинальд Мітчелл, Джеффрі де Хевілленд.
Одночасно з цим йшла «зачистка» від «шкідливих елементів» як у промисловості, так і в армії та серед інтелігенції. Лише Україна втратила тисячі науковців, митців, релігійних та громадських діячів. «Розстріляне відродження» – така загальна назва цього страшного періоду. І він почався задовго до 1937 року з самогубства Миколи Хвильового; з розстрілу у 1934 році Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших фігурантів «справи 28». Справжньою українською Голгофою стало урочище Сандармох, де було вбито цвіт української літератури, театру, науки, журналістики.
Сталінські кати випереджали один одного у вигадливості, блюзнірстві і жорстокості. Видатного українського режисера і актора Леся Курбаса зв’язали – спиною до спини – з видатним українським драматургом Миколою Кулішем, і капітан держбезпеки Михайло Матвєєв вистрелив, убиваючи однією кулею обох. Для економії набоїв. Курбас значився у розстрільному списку під номером 178, а Куліш – 177. Загалом під керівництвом Матвєєва протягом тижня в Сандармоху було розстріляно 1 111 осіб. Українці, білоруси, росіяни, грузини, євреї, поляки… Якщо хтось з жертв подавав ознаки життя, Матвєєв брав лом і трощив нещасному голову. Він до театрів не ходив і читав хіба що етикетки на пляшках з горілкою – мав два класи освіти. Геніальному російському режисеру німецько-єврейського походження Всеволоду Емілевичу Мейєргольду слідчі зламали пальці на руках, затискаючи у двері, а потім втопили його в нечистотах. Генетик академік Вавілов тримався довго і не підписував брехливих звинувачень проти себе. Аж поки слідчий на прізвище Хват не помочився йому на обличчя. Академік «зламався». Помер у в’язниці НКВС від пелагри – хвороби, яку викликає абсолютне виснаження організму. І таких моторошних прикладів тисячі й тисячі. Кажуть, Сталін не знав. Мовляв, то усе були «перегини на місцях». Коли дізнався, то очільника НКВС Єжова покарав.