Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 4)
Загалом зрозуміло, кому погроми ті насправді були вигідними і хто їх організував, використавши «соціально близьких» кримінальників, що їх ще влітку сотнями повипускали з в’язниць «революційні матроси і солдати».
Лише сліпий не побачить, хто наловив рибки в каламутній воді, зваливши все на «контру». І це були не Кокошкін, не Шингарьов і не князь Долгоруков.
Апогеєм «Великої Жовтневої Соціалістичної революції» став розгін більшовиками Всеросійських установчих зборів, на які чекала вся країна.
Мало хто знає, що більшовики здійснили переворот 25 жовтня саме під гаслом захисту Установчих зборів – настільки вони були популярними в народі. Саме тому більшість росіян поставилися до подій 25 жовтня (7 листопада) спокійно, очікуючи стабілізації після скликання зборів.
Вибори показали, що тези про «загальнонародну підтримку» більшовиків, м’яко кажучи, неправда. Із 715 місць вони отримали лише 175. Ще 40 місць мали їхні союзники – ліві есери. Нищівна, катастрофічна поразка. Праві есери та центристи натомість здобули 370 місць і таким чином – більшість.
Отримавши від народу «відлуп», Ленін, Троцький та компанія почали всіляко перешкоджати роботі Установчих зборів, а також застосовувати репресії щодо окремих делегатів та партій. Наприклад, вони оголосили поза законом Конституційно-демократичну партію (17 місць), котра належала до центристів, а отже, була союзником правих есерів. В Омську більшовики без суду розстріляли 25 депутатів, аби не допустити їх до Петрограда. При цьому Ленін цинічно вимагав, щоб на зборах був кворум у мінімум у 400 осіб.А коли усі ці махінації та насильство не допомогли, 5 січня 1918 року після першого і єдиного засідання, на якому більшовики та їхні союзники опинилися у безнадійній меншості (38,5% місць) Всеросійські установчі збори були просто… ліквідовані. Ленін наказав Таврійський палац, де відбувалося засідання, зачинити й нікого туди не пускати. Китайці та латиші, отримавши добрячу платню, наказ виконали. При цьому більшовики здійснили свій перший відкритий злочин: розстріляли мирні демонстрації на підтримку Установчих зборів. Загальна кількість убитих у Петрограді та Москві сягнула понад 70 осіб, кілька сотень було поранено. А хто розстрілював беззбройний натовп робітників? Правильно – найманці з Литовського лейб-гвардійського полку, «червоні латиські стрільці», китайці та бойовики сформованих Дзержинським терористичних банд.
Цікаво поглянути на те, як у своїй пресі більшовики характеризували учасників тих маніфестацій. Їх обзивали «холопами Американського долара», прислужниками банкірів і буржуїв та «ворогами народу». Так і поведеться далі – усіх тих, хто смів йти проти комуністів, вони нарікали «ворогами народу» та чиїмись «прислужниками». І так понад 70 років.
Тим часом «пролетарський письменник» Максим Горький, який мав трохи совісті, в газеті «Новая жизнь» опублікував гнівну статтю, у якій зокрема говорилося: «5-го січня 1918 року беззбройна петербурзька демократія – робітники, службовці – мирно маніфестували на честь Установчих Зборів.. «Правда» бреше, коли вона пише, що маніфестація 5 січня була організована буржуями, банкірами тощо. І що до Таврійського палацу йшли саме «буржуї» та «калединці». «Правда» бреше, – вона чудово знає, що «буржуям» нічому радіти з приводу відкриття Установчих Зборів, їм нема чого робити в середовищі 246 соціалістів однієї партії і 140 – більшовиків. «Правда» знає, що в маніфестації брали участь робітники Обухівського, патронного та інших заводів, що під червоними прапорами російської соціал-демократичної партії до Таврійського палацу йшли робітники Василеострівского, Виборзького та інших районів. Саме цих робітників і розстрілювали, і скільки б не брехала «Правда», вона не сховає ганебного факту. . Отже, 5 січня розстрілювали робітників Петрограда беззбройних. Розстрілювали без попередження про те, що стрілятимуть, розстрілювали із засідок, крізь щілини парканів, боягузливо, як справжні вбивці» [6].
Єдина і головна претензія до Горького – обізвавши більшовиків боягузливими убивцями, він не плюнув на них і не послав подалі, а продовжував на них працювати, освячуючи своїм авторитетом їхню владу. Тому вибачайте, але висловлю власне ставлення: попри усю критику ним більшовиків, вважаю Максима Олексійовича непересічним негідником. Він же не лише у перші роки благословляв нелюдську владу комуністів. Він оспівав перший радянський концтабір – Соловецький. Він оспівав першу радянську каторгу – Біломорканал. А що періодично критикував? Так товариш Сталін організував йому дострокову подорож на той світ у 1936 році. Йому, а перед тим і його синові, аби не плескав язиком зайвого.
У такий спосіб більшовики захопили владу. І на початку вони навіть не приховували, що то був звичайний брутальний військовий переворот. Ані Троцький, ані Ленін, ані Бухарін, ані Луначарський. У статті Сталіна до річниці подій 25 жовтня один із розділів так і називався «Про Жовтневий переворот». Ленін, виступаючи серед своїх поплічників 24 лютого 1918 року, сказав: «Звичайно, приємно і легко буває говорити робітникам, селянам і солдатам, приємно і легко бувало спостерігати, як після Жовтневого перевороту революція йшла вперед» [7].
Те, наскільки робітникам було приємно, ми бачимо з подій 5 січня. Особливо приємно – убитим і пораненим. Але тут про інше – ніхто не вбачав у подіях жодної «Великої Жовтневої Соціалістичної революції». Вона з’явилася набагато пізніше – у брехливій радянській пропаганді.
Ще одне. Протягом десятиліть пропаганда подавала «революцію» 25 жовтня (7 листопада) 1917 року як приклад геніальної стратегії більшовиків і, зокрема, Леніна. Насправді все набагато простіше: влада упала їм до рук, мов дозріле яблуко. Адже упродовж багатьох років, аж від початку ХХ століття різноманітні партії соціалістичного спрямування розхитували владу. Розхитували спочатку за японські гроші, а потім за німецькі. Були і спонсори з Росії. Грубезну грошву більшовики отримували від того таки Горького, від фабрикантів Сави Морозова та Миколи Шмідта. Головним інструментом революціонерів була агітація та пропаганда, іншими словами – брехня.
Ось вам приклад. Солдати запасних частин, що складали гарнізон Петрограда, та матроси Балтійського флоту, як я уже писав, підтримали більшовиків, бо не бажали йти воювати. Але чому не бажали? Ворог окупував частину твоєї країни – твій обов’язок як військового і як чоловіка стати на її захист попри страх за своє життя.
Аж тут з’являються сотні молодих фанатиків, «професійних революціонерів», заряджених німецькими грошима, і починають переконувати солдатиків, що ворог не у Берліні, а – в Петербурзі. Що треба закінчувати війну, на якій наживаються буржуї (слова «олігарх» ніхто тоді не знав) та царська родина; що Росія перебуває під зовнішнім управлінням – імператриця-німкеня є агенткою кайзера, а імператор Микола ІІ в усьому її слухається. Що царські генерали спеціально знищують російських солдатів, заганяючи їх у «котли» (наприклад, трагедія армії Самсонова при Танненберзі) і всюди зрада. Що «по той бік» такий же німецький пролетар підневільний, з яким треба не воювати, а – брататися. Влаштувати сніданок на кордоні…
Агітатори не налягали на марксизм – вони самі дуже погано знали, з чим його їдять – вони морально розкладали армію і головними гаслами взяли два: «Мир хатинам – війна палацам» та «Грабуй награбоване».
Усе це дуже нагадує те, що відбувалося в новітній Україні від початку російської агресії, правда? Майже такий же сценарій пропаганди, хіба ні, люб’язний мій читачу? У тодішній Росії це ускладнювалося ще й абсолютною нездатністю Миколи ІІ керувати державою, у т. ч. й провальною кадровою політикою.
Відтак, маючи найменші бойові втрати поміж усіх основних учасників Першої світової відносно кількості населення і найменшу частку мобілізованих чоловіків (у Росії вона склала лише 39% від загальної чисельності, тоді як у Австро-Угорщині – 74%, Німеччині – 81%, в Англії –50%, Франції – 79%), російська армія цілком морально деградувала. Жодна воююча армія не мала стільки дезертирів, як російська.
Крах Російської імперії став несподіванкою для самих революціонерів. Імперія впала, мов гнилий сарай у тиху погоду. Ленін та його соратники взагалі проспали Лютневу революцію на альпійських курортах Швейцарії. Подальша вакханалія зі складом Тимчасового уряду та втрата ним керування країною докінчила справу. Більшовикам залишалося лише спіймати владу, мов оте яблуко, а далі все зробило захоплене царське золото, демагогія і найманці. Тут би й дурень впорався. А Ленін, Троцький, Свердлов, Подвойський, Антонов-Овсієнко, Сталін, Риков ідіотами не були. Багато хто з них був психом, багато було серед них недоуків, але все ж круглими дурнями (за винятком окремих екземплярів) їх назвати важко.
До того ж усі інші партії виявляли, так би мовити, «законослухняність» і готувалися до демократичних виборів. Тим часом більшовики зусиллями