Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 3)
Це вже навіть і не марксизм, а дика суміш шахрайських поглядів Маркса, божевільних безглуздих ідей анархістів та народників-соціалістів типу Чернишевського, добряче присмачена ще більш дикими «економічними» ідеями Леніна-Троцького. Ця ідеологія отримала назву «більшовизму», який пізніше стане, так би мовити, «класичним» варіантом комунізму. Красивої казочки про те, як дуже скоро можна бути працювати скільки хочеш (тобто якомога менше, бо кому хочеться надриватися на роботі замість гріти пузо на пляжі), а мати всього скільки влізе, включно з соболиними шубами, золотом, персональними яхтами, палацами тощо.
Дійшло до того, що після утвердження при владі самі більшовики почали вважати слово «марксист» чимось лайливим, негідним. Секретар Політбюро, а пізніше особистий помічник (секретар) Сталіна Борис Бажанов згадував: «У перший же час мого секретарювання на Політбюро моє вухо вловило іронічний зміст терміну «освічений марксист». Виявилося, що коли говорилося «освічений марксист», треба було розуміти: «бовдур і базікало».
Бувало й цікавіше. Народний комісар фінансів Сокольников, який проводить чергову реформу, подає на затвердження Політбюро призначення членом колегії Наркомфіну і начальником валютного управління професора Юровського. Юровський – не комуніст, Політбюро його не знає. Хтось із членів Політбюро запитує: «Сподіваюся, він не марксист?» – «Що ви, що ви, – поспішає відповісти Сокольников, – валютне управління, там треба не язиком базікати, а вміти справу робити». Політбюро затверджує Юровського без заперечень» [2].
Бовдури, пустобрехи, базікала – ось хто дорвався до влади у 1917 році.
Про те, ким насправді були носії маячні, що називалася «марксизмом» та «більшовизмом» (ми ще не раз повертатимемося до псевдотеорії наукового комунізму, яку колись вивчали в кожному радянському виші й котрої не розумів ніхто, включно з професорами), поговоримо у наступній главі.
Дізнаємося про їхній рівень освіти, психічне здоров’я, морально-етичні якості тощо. А зараз повертаємося до «революції».
Наступного дня після арешту Тимчасового уряду більшовики зробили дуже хитрий хід. Вони оголосили, що захопили владу тимчасово, до початку роботи Установчих зборів, які й мають обрати легітимну владу. Практично усі були впевнені – влада Леніна, Троцького і Подвойського ненадовго. І ні в кого не виникло запитання: навіщо було один Тимчасовий уряд, який працював до скликання Установчих зборів, міняти на інший.
Насправді більшовики часу даремно не гаяли. Користуючись безвладдям, вони захопили Державний банк та інші скарбниці колишньої імперії. У такий спосіб Ленін, Троцький і компанія отримали величезні кошти, за які негайно найняли озброєних латишів та китайців. Чужинці – корисні кадри. Вони до пуття навіть російської мови не знали; вони готові були служити тому, хто більше заплатить. Награбованого золота Леніну і компанії вистачило з надлишком.
Якщо про «червоних латиських стрільців» чули багато і з них навіть пропаганда героїв зробила, то про китайців на службі у Леніна-Троцького відомо набагато менше. Проте їх восени 1917 року лише у Петрограді нараховувалося до 8 тисяч, переважно – колишні заробітчани. З них і сформували перші частини особливого призначення (рос. ЧОН), завданням яких було убивати усіх, на кого покажуть більшовицькі вожді.
«Одразу після Жовтневого перевороту, наприкінці 1917-го й у 1918-му році, починається активний набір китайських робітників-мігрантів в особливі загони з підтримки революції. Спочатку їхня діяльність обмежувалася безпосередньо Петроградом і Москвою. Від цих часів залишилося чимало свідчень про звірства китайських каральних загонів. Так, Зінаїда Гіппіус у своїх знаменитих щоденниках пише і про масові розстріли руками безжальних китайських солдат, і про «китайське м’ясо!» – людське м’ясо, яке продавалося на ринках під виглядом яловичини…» [3]. Ба більше – саме цих канібалів використовували для охорони більшовицьких вождів, передусім Леніна, ще з квітня 1917 року.
Інший ресурс – солдати і матроси. Під час Першої світової війни майже вся акваторія Фінської затоки була вкрита мінними полями. Балтійський флот нудився від бездіяльності. І біля матросів-нероб постійно крутилися агітатори. Не лише більшовики, але й есери, і анархісти. Частину кораблів, а також гарнізон Петропавлівської фортеці загітували на користь компанії Леніна. Плюс солдати. Солдатів у Петрограді було з надлишком. І що важливо – це усе були тилові частини запасу. І солдатикам дуже не хотілося на фронт. Тому вони теж з радістю підтримали більшовиків, які одразу після перевороту видали два красивих закони (декрети) «Про мир» і «Про землю».
Декрети абсолютно популістські, але такі милі солдатському серцю: треба просто припинити стріляти, кинути окопи, повернутися до села й почати забирати та ділити не лише землю, а й інше майно «експлуататорів». До речі, декрет «Про землю» більшовики банально вкрали у есерів і ніскільки цього не соромилися.
На відміну від інших партій, ВКП(б) була максимально централізована, тобто побудована на авторитарних принципах. Ленін і його найближчі поплічники не терпіли «гнилої демократії». Ще до 1917 року вони сформували спеціальну таємну службу на чолі з Феліксом Дзержинським, яка фізично винищувала тих, хто мав сміливість іти проти диктату партійної верхівки. В партії усі стежили за усіма, ще й провокації широко застосовували.
Дискусії дозволялися, але кінцеве рішення ухвалювало вузьке коло осіб, а найвідповідальніші – особисто Ленін або Троцький, ці два рівноцінних вожді.Спаяна залізною дисципліною, просякнута страхом і зцементована безграмотною, але фанатичною молоддю, яка не знала жалю й не цінувала ні власного, ні чужого життя, ВКП(б) не мала конкурентів. Тим паче, що будь-які моральні принципи більшовикам не були відомі. Навіть тимчасові попутники й однодумці ліві есери були вражені їхньою безпринципністю, цинізмом та брехливістю: «Цека замінює партійну організацію, і, нарешті, диктатор замінює собою Цека», – відверто писав той таки Троцький» [4].
Соціал-демократи, есери, конституційні демократи та інші не встигли оговтатися, як Троцький, Свердлов і Ленін зосередили владу у своїх руках.
Ліві есери, що спочатку увійшли до більшовицького уряду, якийсь час намагалися чинити спротив свавіллю й диктатурі, однак поступово були відсунуті на другий план. «Кому ж незрозуміло, що немає жодної «радянської влади», а є диктатура шанованих громадян Леніна і Троцького, і що диктатура ця спирається на багнети солдатів, ними обманутих, та озброєних робітників, яким видано неоплатні векселі на казкові, але такі, що у природі не існують, багатства» (там само). Це писав видатний діяч російського революційного руху Микола Суханов. Ніколи про нього не чули? А даремно: саме в його квартирі відбулося історичне засідання ЦК РСДРП(б), на якому ухвалено рішення про переворот. Пізніше Суханов вже пішов не по царських, а по більшовицьких в’язницях, поки його у 1937 році не розстріляли і наказали з усіх анналів викреслити.
«Повсталий пролетаріат» одразу ж кинувся грабувати… Ні, не награбоване. На заводи, фабрики, банки, сховища коштовностей більшовики одразу ж наклали лапу, а ті, хто наважився би штурмувати підвали із золотим запасом імперії, ризикували натрапити на безжальних китайців і поїхати у м’ясні ряди найближчого базару. Натомість «повсталому пролетаріату» було відкрито для розграбування винні склади. Так називалися гігантські вмістилища вина, горілки, коньяків, спирту тощо. Революційні матроси та солдати розікрали навіть колекційні вина у Зимовому палаці. Як же це сталося? Дуже просто: для охорони цих складів не вистачало червоногвардійців. Для охорони Леніна, Троцького, Антонова-Овсієнка, Свердлова, Дзержинського і десятків інших товаришів; для охорони захопленого золота вистачало, а для охорони горілки забракло. Чому? О, тут був тонкий розрахунок. У цих погромах Ленін та його поплічники негайно звинуватили «контрреволюцію». Дивні справи твої, Господи – до свинячого вереску упивалися «червоні матроси», «червоні солдати» та інші «революціонери», а винні в цьому були різноманітні «контр революціонери». А хто ж конкретно входив до тієї «контри»? «У результаті підривної діяльності кадетів за підтримки анархістів і кримінальників Петроградом наприкінці листопада – на початку грудня 1917 року прокотилася хвиля п’яних погромів» [5].
Так радянські пропагандисти писали у 1963 році. Кадети винні. Злигалися з кримінальниками. Магістр права Московського університету Федір Федорович Кокошкін та земський лікар Андрій Іванович Шингарьов вступили у злочинну змову з Льонькою Пантелєєвим. Як результат, більшовики з важким серцем змушені були і Шингарьова, і Кокошкіна, і ще декого відправити у каземати Петропавлівської фортеці. Шкода, звичайно, що вони не зможуть взяти участь у виборах до Установчих Зборів, але самі винні.Дуже прикметно, що погроми почалися 24 листопада із Зимового палацу, 26 листопада вони розповсюдилися на половину Петрограда, а 28-го Совнарком видав декрет про оголошення кадетів поза законом та арешт їхнього керівництва.