Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 5)

Дзержинського, Антонова-Овсієнка та інших влітку 1917 року почали формування загонів бойовиків для захоплення влади. Виступ Корнілова, придушений Тимчасовим урядом, завдяки демагогії більшовиків вдарив по тому ж Тимчасовому уряду. Заколот Корнілова у свою чергу, який був реакцією на більшовицьку загрозу, спровокували самі більшовики, котрі використали стихійний бунт 1-го кулеметного полку у червні 1917 року. А бунт виник тому, що солдати цього полку не хотіли йти воювати – ця частина свого часу, як тоді казали, «самознялася» з окопів, – на тлі провалу наступу на фронті.

«Історик російської революції С. П. Мельгунов відзначає повсюдний розвиток більшовицьких осередків після невдачі серпневого виступу і зазначає, що заходи, нехай і вимушені, що були зроблені урядом Керенського для ліквідації корніловського руху, завдали смертельного удару ідеї коаліційного уряду і розв’язали руки «безвідповідальним демагогам» з табору більшовиків, покликаних Керенським для боротьби проти Корнілова» [8].

Але найголовніше – більшовики отримали майже легальну можливість для створення та озброєння своїх загонів, «віджавши» під приводом боротьби з корніловським заколотом 40 тисяч гвинтівок. Решта партій (окрім хіба що лівих есерів та частини анархістів) власних загонів не мали і озброєнню більшовиками люмпенів та китайців значення не надали. Вони сподівалися на вибори до Установчих зборів та на те, що «мудрий народ» послухається розумних аргументів, а не популістів.

Це їх усіх і згубило…

ГЛАВА ДРУГА

ПРО ДУШУ Й ТІЛО БІЛЬШОВИКА

Тепер, шановний читачу, дозвольте познайомити Вас із тими, хто в результаті того перевороту дорвався до влади. Не з усіма – лише з найвідомішими особами, з котрих пропаганда десятиліттями ліпила героїв, чиїми іменами називали міста, пароплави, кінотеатри, піонерські дружини і колгоспи.

Володимир Ілліч Ленін (справжнє прізвище – Ульянов). Син директора народних училищ Симбірської губернії, дійсного статського радника (чин, що відповідає армійському генерал-майору) Іллі Миколайовича Ульянова, кавалера п’яти орденів Російської імперії, за походженням – сина чуваша і калмички. Матір майбутнього лідера більшовиків – Марія Олександрівна Ульянова (у дівоцтві Бланк), донька єврея та німкені.

Від народження Ульянов-Ленін був моральною і фізичною потворою. За маленького зросту (у дорослому віці – 164 см) він мав непропорційно короткі ноги та великі торс і голову, тому до трьох років не навчився ходити – через зміщений центр ваги постійно падав, впадав у істерику й так лупив лобом об підлогу, що родичі боялися за його розум. Страждав на гіперактивність, неконтрольовані напади люті та жорстокість: «У його характері завжди було щось зле. Він чудово ладнав із молодшим братом Дмитром, але часто доводив його до сліз» [9].

У дорослішому віці соціопатія переросла у відхилення у психіці. Усі без винятку сучасники відзначають його безмежну брутальність, нетерпимість до інших, окрім його власних, думок, замкнутість, зарозумілість і жорстокість, що переходила усі межі. Типовий психічний розлад, який називається нарцисизмом. Найбільш вживаними словами, якими він характеризував товаришів, були «дурень», «ідіотик», «лайно», «субчик». При цьому мав потворну зовнішність. Ось портрет Леніна, якому щойно виповнилося 25 років. Його надав один із колишніх соратників Олександр Миколайович Потрєсов: «...був молодий лише за паспортом. На око ж йому можна було дати не  менше сорока – тридцяти п’яти років. Зблякле обличчя, лисина на всю голову, що залишала лише мізерну рослинність на скронях, рідка рудувата борідка...»  (там само).

За свідченнями його дружини – Н. К. Крупської та колишніх товаришів, Ленін страждав на напади головного болю, безсоння, депресивні кризи, які переростали у нарколепсію, котра могла тривати тижнями. Потім вона змінювалася на маніакальні напади, що їх Крупська називала «лютими», на Ілліча сходив період бурхливої діяльності – «Володя впав у раж», – казала дружина. Словом – «красень».

Освіту мав поверхову. Як юрист – цілковитий «нуль». Як теоретик марксизму та політекономії – «нуль». Плеханов та інші інтелектуали називали його «великим спрощувачем». Достатньо почитати його статті, написані важкою, сумбурною мовою. Чи не єдину теоретичну працю Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» незаангажовані дослідники оцінюють «неоднозначно». Наприклад, біограф «пролетарського вождя», професор російської історії в Оксфорді Роберт Сервіс відзначає: «Рецензій на книгу надійшло образливо мало, переважно негативних. Навіть марксисти практично не помітили появи «Розвитку капіталізму в Росії» [10]. Таємниця такого ігнорування з боку марксистів проста: у ті часи подібної літератури виходили гори. І марксисти шукали передусім нові свіжі думки та ідеї. А головною ідеєю ленінської книги була банальна до оскомини «свіжа» думка: самодержавний лад в Росії застарів, в умовах капіталізму потрібна демократія. Уже потім з цієї банальної компілятивної праці, ще й доволі неоднозначної, пропаганда зробила «геніальний труд».

Водночас, як часто буває у психічно хворих, Ленін мав неабияку харизму, буквально підкорював своїй волі певні типи особистості, особливо з числа малоосвіченої екзальтованої молоді. В силу багатьох внутрішніх протиріч та концептуальних помилок теорія марксизму є дуже складною для системного сприйняття. Тож радикали-недоуки на марксизмі нічого не тямили й «розумних книжок» не читали. Їм вистачало прокламацій, тоненьких брошур і головне – віри замість знань. «Буржуй-глитай не працює, а лише привласнює плоди труда пролетарів. Знищимо буржуїв; усе, що вони привласнили, поділимо по справедливості й настане щасливе життя».

Так приблизно уявляв собі пересічний більшовик «політичну економію». І полум’яні промови Леніна, Троцького, Калініна та інших ораторів, які напирали не на інтелект, а на емоції, падали у благодатний ґрунт. Закінчуючи портрет більшовицького вождя, аби до цього більше не повертатися, подам ще одну характеристику: «Лікар Олександр Богданов, який свого часу був віце-лідером більшовиків, казав відомому Миколі Валентинову (Вольському): «Спостерігаючи протягом кількох років деякі реакції Леніна, я як лікар прийшов до переконання, що у Леніна бували іноді психічні стани з явними ознаками ненормальності» [11].

Не маючи друзів, Ленін оточував себе примітивними особами, які зазирали йому до рота й за своїми якостями були йому «до пари». Кілька найближчих його «соратників» виглядають так. Лев Давидович Троцький (справжнє ім’я – Лейба Давидович Бронштейн), виходець із багатої родини херсонських євреїв, освіта середня – закінчив реальне училище імені святого Павла в Одесі. Найближчий соратник Леніна і на момент «революції» фактично друга людина в партії. Страждав на нарцисизм і комплекс Наполеона, а про його сексуальні збочення знав увесь Центральний комітет. Блискучий оратор, тобто базікало. Феноменально жорстока людина.

Карл Бернгардович Радек (Копель Собельсон), львівський єврей, що вважав себе поляком. Мав незакінчену вищу освіту. Був особливо довіреною особою і улюбленцем Леніна, разом з Якубом Ганецьким здійснював таємну комунікацію між більшовицьким керівництвом та німецьким Генеральним штабом, який фінансував російських революціонерів. Саме Радек організовував переїзд Леніна та ще 22 більшовиків у знаменитому «пломбованому вагоні» до Росії через Німеччину у квітні 1917 року.

Збоченець, котрий після «Жовтневої революції», марширував Червоною площею у чому мати народила на чолі колони людей із створеної ним спілки «Геть сором», на яких єдиним «одягом» була червона стрічка через плече. Полюбляв ходити голим і не соромився навіть неповнолітніх дітей. «Так тримати!» – вигукнув Ленін, дізнавшись про парад голих «пролетарів».

Фелікс Едмундович Дзержинський, польський дворянин, психічно хворий маніяк, який у дитинстві мріяв «надіти шапку-невидимку, дістатися Москви й повбивати усіх москалів». У юному віці був релігійним фанатиком й добивався прийняття до ордену єзуїтів. Відрахований за неуспішність з восьмого класу гімназії. Мав лише одну оцінку «добре» – із Закону Божого, вісім «задовільно» та дві «незадовільно». Страждав на епілептичні напади.

Важкий кокаїніст – його наркоманія обговорювалася на рівні Центрального комітету більшовицької партії.

Серго (справжнє ім’я – Георгій) Орджонікідзе, грузин. Освіту мав початкову. Маніяк і садист, який прославився тим, що убив видатного грузинського громадського діяча і поета Іллю Чавчавадзе. Орджонікідзе характеризують таким чином: «Брутальний і малоосвічений грузин, нащадок збіднілих імеретинських дворян, він залишився сиротою в ранньому дитинстві, ріс вередливою дитиною, погано вчився і часто влаштовував істерики. Одного разу в школі він зірвав зі стіни портрет царя і з люттю почав топтати ногами. Його вигнали зі школи» [12].

Мойсей Соломонович Урицький, народився у купецькій єврейській родині в Черкасах. Він був комісаром Всеросійської комісії з виборів до Установчих зборів, першим головою Петроградської ЧК. Цей мав вищу юридичну освіту, що не завадило йому бути сексуальним маніяком, котрий не пропускав жодної спідниці та й чоловічих штанів теж. Збоченець, який узагалі не мився в очікування світової революції й смердів, мов цілий свинарник. Був ще й фізичною потворою – мав коротенькі криві ніжки, круглу спину й вдавлену у плечі голову. На відміну від Дзержинського, не наркоман, а закінчений алкоголік.