Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 2)
Історик, який факти ігнорує і йде туди, куди замовили політики, подібний не на Шерлока Голмса, комісара Мегре, міс Марпл, а на безграмотного слідчого НКВС з пудовими кулачиськами і кованими чоботями.
Як казав перший у світі космонавт: «Поїхали».
Але попереджаю: людям зі слабкими нервами, дітям і вагітним жінкам треба бути обережними – буде страшно й дуже часто – гидко.
ГЛАВА ПЕРША
ПРО «ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ», СКЛАДИ З ГОРІЛКОЮ ТА ВМІСТ ГОЛІВ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ФАНАТИКІВ
Почнемо ми не з 30 грудня 1922 року, коли, за офіційною (і, звичайно ж, брехливою) версією, було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ми почнемо з 7 листопада (25 жовтня за юліанським літочисленням) 1917 року, коли до Неви увійшов крейсер «Аврора» й пальнув із гармати, що послугувало сигналом для штурму Зимового палацу загонами революційних солдатів, матросів та червоногвардійців.
Керував штурмом Військово-революційний комітет Петрограда на чолі з більшовиками Володимиром Леніним і Львом Троцьким. Після жорстокої перестрілки, під зливою кулеметного вогню червоногвардійці увірвалися до палацу й заарештували Тимчасовий уряд, що там засідав. Його голова – есер Федір Керенський, перевдягнувшись у плаття сестри милосердя, утік на машині англійського посольства. Так відбулася Велика Жовтнева Соціалістична революція. Так було встановлено диктатуру пролетаріату, що її очолював перший народний уряд, сформований з більшовиків та лівих есерів. Саме більшовики користувалися широкою підтримкою народних мас, кому ж як не їм було вести ці маси у світле майбутнє комунізму.
Так і пишуть (тут і далі у відповідних випадках переклад з російської наш, – П. П.): «Жовтневі події були ретельно спланованою більшовицької акцією, успіх якої визначили підтримка значної частини народу, бездіяльність Тимчасового уряду, нездатність меншовиків і правих есерів запропонувати реальну альтернативу більшовизму» [1].
І Ленін ті народно-пролетарські маси повів. Тому його й назвали «вождем світового пролетаріату». Ленін до нестями любив пролетаріат, а пролетаріат відповідав йому взаємністю і носив на руках. У загальних рисах таким є міф, що його закладали в голови радянським людям.
І усе це брехня.
По-перше, Військово-революційний комітет очолював не Ленін і не Троцький, а – лівий есер Павло Лазимир. Про цього молоденького 26-річного тупого, але напрочуд радикально налаштованого фельдшера пересічна радянська людина взагалі нічого не чула. Реально керував заколотом товариш Троцький, а Лазимир слугував лише ширмою, прикриттям. Товариші більшовики були упевнені в перемозі, але про всяк випадок готували цапа-відбувайла. Мораль у них була така – революційна. Пізніше Лазимира приймуть у більшовики й відправлять подалі від центральної влади – завойовувати Україну, де він відзначиться масовими грабунками місцевого населення, а потім згине. Офіційно – помер від тифу. У більшовиків, як ми побачимо далі, свідки їхніх злочинів довго не жили.
По-друге, жодного запеклого бою під зливою куль не було. Натовп, що його показано у знаменитому фільмі Сергія Ейзенштейна «Жовтень», насправді виглядав значно скромнішим. А штурм пізніше просто вигадали.
Коли правда відкрилася, пропагандисти почали пояснювати, що Ейзенштейн мав право на вимисел. «Я художник, я так бачу». Проте не забуваймо, що свій фільм Сергій Михайлович знімав не за власним бажанням чи творчим поривом, а за дорученням більшовицького уряду. І якби він знімав так, як сам бачив, а не як бачив товариш Сталін – він би не Сталінські премії отримував, а творчі відрядження на копання Біломорканалу.
У реальності Тимчасовий уряд просто не мав сил захищатися – він міг розраховувати лише на кілька десятків юнкерів (курсантів військових училищ) та частину 2-ї роти 1-го ударного жіночого батальйону. Під спритними перами комуністичних істориків 137 жінок перетворилися на цілий батальйон. Справжнього бою не було – лише локальні перестрілки.
Втрати з обох боків сучасними істориками оцінюються у 7 осіб. Набагато більше виявилося загиблих серед пацієнтів військового шпиталю. Справа в тому, що Зимовий палац ще за часів Миколи ІІ не використовувався як царська резиденція. Романови з початком Першої світової війни переїхали до Олександрівського палацу, а у Зимовому було влаштовано військовий шпиталь на 200 ліжок. От на нього й упав удар артилерії з Петропавлівської фортеці. Точна кількість загиблих досі невідома, але їх рахунок може йти на десятки.
Тимчасовий уряд не у красивій офіційній історії, а в реальній, а тому таємній, заарештувала невеличка група з 10-12 осіб на чолі з більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка Зимовий палац не штурмувала, а спокійно пройшла до нього через один із численних другорядних входів, котрі взагалі не охоронялися. Ото й увесь «штурм».
По-третє, Керенський не тікав з палацу у жіночому вбранні, й машину британського посольства сюди приплели, аби таким нехитрим способом підкріпити у свідомості радянських людей міф про те, що Тимчасовому уряду буцімто допомагали «імперіалісти». Керенського взагалі не було в палаці.
Ще напередодні він виїхав у Гатчину, аби привести (там розташовувався військовий штаб) вірні уряду війська. Виїхав у власному одязі, у власному відкритому автомобілі. От із Гатчини йому зрештою таки довелося тікати, але перевдягався він у матроса. Про вбрання сестри милосердя комуністичні «історики» елементарно збрехали.
І, нарешті, жодної «широкої народної підтримки» більшовики не мали. На момент захоплення влади партія була доволі чисельною – до 350 тисяч осіб. Але що то були за особи! Недаремно найрозповсюдженіша характеристика для них у ті часи – «голота». Причому темна, неосвічена й у більшості своїй дуже молода. Навіть серед делегатів (тобто найкращих представників цієї партії) V з’їзду у благословенному 1907 році вищу освіту мали лише 20%, найнижчу, тобто 2-4 класи церковно-приходської або земської школи – 37%, а кожен десятий ледь умів читати по складах. У 1917 році до більшовиків ринула маса люмпенів, серед яких були взагалі неписьменні. Вони, крім «грабуй награбоване», нічого не хотіли знати і слухалися лише горластих агітаторів, які молочні ріки обіцяли. Люмпен-пролетаріат (цим дивним словом називали більшовики своїх фанатиків) і склав більшість з отих 350 тисяч.
До цього треба додати, що марксистська ідеологія, популярною тоді була завдяки тому, що обіцяла матеріальні блага без праці. Мовляв, скинемо буржуїв, відберемо у них заводи й поділимо прибутки порівну між усіма.
Оту саму додаткову вартість продукту, що її створює найманий робітник, і яку, за Марксом, привласнює капіталіст.
Звичайно, теорія сама собою – цілковита дурня. Бо всупереч переконанню Маркса, праця не завжди створює додаткову вартість. Скільки б ви не носили гній з місця на місце, витрачаючи колосальні зусилля і проливаючи піт, він від того дорожчим не стане. Аби він став дорожчим, потрібна не праця, а попит. Чим більший попит – тим дорожчий гній.
А на безлюдному острові, де нікому його продати, гній узагалі нічого не коштуватиме – скільки не працюй над його перелопачуванням. А можна завдяки непрофесійному труду взагалі позбавити товар будь-якої вартості.
Наприклад, маючи криві руки й дурну голову, спалити у духовці торт, викинувши псу під хвіст продуктів на кілька десятків гривень.
Ще одне шахрайство Маркса. Він показав підприємця паразитом, який лише грабує робітника. Насправді підприємець виконує колосальну і складну роботу, на яку не здатен слюсар або фрезерувальник: він досліджує й прогнозує ринки збуту; він шукає ринки сировини; він організовує процес виробництва; він добирає кадри; він організовує логістику; він шукає вигідні кредити та інвесторів і здійснює іншу, зовні непомітну, але титанічну роботу. Головне – він ризикує власними грошима у жорстокій конкурентній боротьбі, беручи на себе відповідальність за бізнес та долі тих, кого найняв на роботу. За все це він і отримує отой шмат доданої вартості, а частину передає робітникові як винагороду за його працю. Образно кажучи, власник бізнесу спокійно навчиться працювати на токарному верстаті, але далеко не кожен токар зможе організувати виробництво та збут продукції. Тому капіталіст має сто тисяч рублів доходу, а робітник – тисячу.
Загалом, аби не відволікати читачів зайвим екскурсом у нюанси політекономії, висловлю власну думку так: згоден з тими філософами й економістами, які вважають вчення Маркса найбільшим в історії людства обманом, що містить цілу купу протиріч. Якщо жодне «геніальне передбачення» Маркса не справдилося, яка ціна його теорії?
Навіть не надто учена людина на підставі здорового глузду та життєвого досвіду на підсвідомому рівні розуміє слабкі місця теорії Маркса-Енгельса. Досвідчений чоловік тяжко вірить у те, що можна без праці щось отримати.
Молодь же набагато радикальніша. Особливо – малограмотна молодь. Молоді безграмотні недоучки, які сконцентрувалися навколо таких само недоучок, тільки брехливих і харизматичних, хоч і називали себе марксистами, проте в теорії добряче «плавали». Тому теорію замінили вірою у світле комуністичне «завтра». Вірою! Віра була наріжним каменем нової ідеології, авторами якої стали Ленін, Троцький, Бухарін, Преображенський.