Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 28)
Потім була ще страшніша поразка на пленумі ЦК 14-15 січня та на ХІІІ партійній конференції 16-18 січня 1924 року. Власне, після неї Троцький практично утік «на лікування» до Сухумі і там «проґавив» похорон Леніна, що, звичайно, не додало позитиву до його репутації. Це призвело до того, що керувати партією було поставлено Зинов’єва, а не Троцького. А Радою народних комісарів – другорядного і не шкідливого для вождів Олексія Рикова.
А Сталін наступав. Тепер удару було завдано по останньому й найвагомішому ресурсу Троцького: наприкінці березня 1924 року Йосип Віссаріонович сформував чергову комісію для перевірки стану справ в РСЧА, вона «накопала» те, що було треба, і 3 лютого доповіла про незадовільний стан справ у армії. Як результат, з посади голови Революційної воєнної ради «злетів» вірний прибічник Троцького Ефраїм Склянський, а на його місце поставлено слабовольного, але вірного Сталіну Михайла Фрунзе. З посади командувача Московського округу знято «троцькіста» Миколу Муралова й поставлено бездарного, проте з дуже гнучким хребтом Михайла Тухачевського.
Лев Давидович та його прибічники зробили відчайдушну спробу перейти в контрнаступ – перед ХІІІ з’їздом вони оприлюднили ленінський «Лист до з’їзду». Радек з надією сказав: «Тепер вони не посміють йти проти вас. Він мав на увазі два листи: один, який характеризував Троцького як «найбільш здібну людину в нинішньому ЦК», та інший, який вимагав зміщення Сталіна, зважаючи на його грубощі, нестачу лояльності і схильність зловживати владою» [70]. Проте допомогти це уже не могло. Той «Заповіт» буквально спустили «на гальмах». Сталін був настільки упевнений у своїх силах, що без будь-якого страху подав у відставку з посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б). То був крутий хід. Зовні виглядало красиво: Йосип Віссаріонович демонстрував, що не чіпляється за посади й реагує на критику. Це лише укріпило його авторитет.
Звісно, що відставку прийнято не було – про це потурбувався Григорій Зинов’єв, для якого Троцький був небезпечним конкурентом, тоді як Сталін – союзником. «– Що ж, я справді грубий.. Ілліч пропонує вам знайти іншого, який відрізнявся б від мене тільки більшою ввічливістю. Що ж, спробуйте знайти. – Нічого, – відповідав з місця голос одного з тодішніх друзів Сталіна. – Нас грубістю не налякаєш, вся наша партія груба, пролетарська» [71]. Справа в тому, що по-єзуїтськи хитрий Йосип Віссаріонович у тій гризні все ще тримався трохи позаду, виставивши замість себе Григорія Євсейовича. То був зоряний час Зинов’єва. На короткий період кінця 1923 – першої половини 1924 року він вважався головним у партії і, відповідно, в країні.
Проте Сталін цим не переймався. Йому було добре відомо, що характеру м’якотілому тимчасовому лідеру, щоб зберегти та укріпити владу, не вистачить. Зате як ширма він був дуже корисний. Про непросте становище Троцького та його поплічників свідчить те, що на ХІІІ з’їзді ВКП(б) йому не було доручено зачитати доповідь, навіть із найменш важливого питання. Ще одним ударом по Троцькому став організований Сталіним «Ленінський призов» до партії, нібито як реакція на смерть вождя. «Новобранці» 1924 року, обираючи між основними претендентами, що вчепилися один одному в горлянки у боротьбі за владу (Троцьким і Сталіним), все частіше ставали на бік Сталіна, оскільки від нього, як від глави партійного апарату, в кінцевому рахунку залежав розподіл призначень, пайків, квартир і різноманітних привілеїв» [72]. «Кадри вирішують все» – улюблена приказка товариша Сталіна. Крім того, він був значно хитрішим за свого опонента. Раптово кудись ділася його брутальність, яка так образила подружжя Ульянових. Сталін радо приймає всіх охочих; попихкуючи люлькою, уважно вислуховує їхні скарги, пропозиції та поради; надає допомогу і взагалі ставиться по-дружньому до кожного. Натомість Троцький поводиться зарозуміло і зверхньо. Для багатьох відвідувачів «його немає».
Улітку 1924 року Троцького вже відсунули на другий план. Троцький слабкий. Троцький принишкнув. Але Троцький все ж не здався. Він зачаївся, мов гадюка під колодою, вичікуючи свого шансу. Розрахунок Льва Давидовича, в принципі, правильний: в умовах, коли його «знешкоджено», неодмінно мала розпочатися боротьба між тими, хто до цього діяв спільно, як союзники. І майже вгадав. Почалися «тертя» між Сталіним з одного боку та Зинов’євим і Каменєвим з іншого. І тоді Троцький зробив кидок! У жовтні він публікує статтю «Уроки Жовтня», в якій оголошує себе головним вождем перевороту, нагадує всім, що Каменєв та Зинов’єв були взагалі проти «революції», а Сталін у той час грав другорядну роль. «Тріумвірат» реагує миттєво: знову ситуативно об’єднавшись, він виступає проти Троцького і топить його до кінця. На пленумі ЦК Каменєв та Зинов’єв пропонують навіть виключити Троцького з партії! Проте Сталін на цей підступний хід не «повівся»: він зрозумів плани цих двох – зжерти Льва Давидовича, а потім почати гризти його самого. Тому запропонував лише зняти його з головних посад, дати другорядні, але в ЦК та Політбюро залишити. Він ще був потрібен Сталіну як кийок проти партнерів по «тріумвірату». Троцький ще мав багато прихильників. Лев Давидович втрачає посади Наркома з військових і морських справ та голови Революційної військової ради. Наркомвійськмором стає протеже Сталіна Михайло Фрунзе, а його заступником особистий друг – Климент Ворошилов, як «смотрящій» за Фрунзе. Троцький отримує такі «ключові» посади, як голова Електротехнічного комітету та голова Головного комітету по концесіях.
Як згадував Лев Давидович, він свою відставку сприйняв навіть з полегшенням, бо це – як він вважав – захищало його від звинувачень у підготовці військового перевороту. Вже не знаю, чого тут більше – наївності чи тупості. Невже він не розумів, що це вже абсолютний кінець? З 1925 року Троцький майже відходить від політики й Сталін накинувся на інших – Каменєва та Зинов’єва, до яких у спробі протистояти натиску «сталевого грузина» приєдналися Крупська та Григорій Якович Сокольников (Гірш Якович Бриліант) – один із небагатьох освічених більшовиків, який закінчив факультет економіки Сорбонни й знав шість мов. Як і багато хто із «соратників», мав три шлюби (причому лише один офіційний) і невстановлену кількість випадкових або коротких зав’язків. У 1926 році усі вони помирилися й об’єдналися з Троцьким, створивши «Об’єднану опозицію», але було пізно. Як зазначає сталінський секретар Бажанов, в цей час Сталін уже майже завершив розстановку своїх кадрів. До того ж він швидко знайшов нових спільників – Бухаріна, Рикова і Томського. Навіть «цитадель троцькізму» – Ленінград – впала, бо після об’єднання з Троцьким товариш Зинов’єв швидко втратив посаду голови Ленінградської ради та голови Виконкому Інтернаціоналу.
Можна казати, що вже у 1927 році Сталін встановив одноосібну владу. «Соратники» ще могли тріпатися, як напівзадушений щур в іклах крисобоя, але їхня доля була вирішена, хоча дехто – як наприклад Бухарін – цього ще не зрозумів. Далі в принципі все відомо: після нетривалої боротьби за допомогою інших товаришів Сталін «дотисне» колишнього «вождя більшовиків № 2» й відправить спочатку у заслання аж до Алма-Ати, а потім і виставить з країни. Дослідники досі не розуміють, чому Сталін так вчинив та ще й дозволив колишньому «соратнику» вивезти свій архів? Чому не підіслати до нього вантажівку, як підіслали до Камо, або не нагодувати тортиком, як Свердлова? Зрештою, міг би трапитися і маніяк з револьвером. Навіщо Сталін, примусивши віддати припасені на «чорний день» закордонні рахунки, випускав з країни такого небезпечного супротивника, який мав прибічників по всьому світу?
Справа в тому, що користь від перебування Троцького живим-здоровим за межами СРСР набагато перевищувала шкоду, якої він завдавав. У Сталіна залишалося ще багато противників, серед яких такі великі фігури, як Бухарін, Зинов’єв тощо. І Троцький був тим жупелом, до якого можна було їх прив’язати; тим «паровозом», який потягне їх на нари і на розстрільний полігон «Комунарка» на 24-му кілометрі Калузького шосе. Можна було вигадувати різноманітні «право-ліво-троцькістські організації», до яких записувати усіх без винятку реальних і уявних ворогів, і таким чином виправдовувати репресії проти сотень тисяч і мільйонів людей.
Скажуть: конфлікт Сталін-Троцький виник передусім через їхнє різне бачення подальшої стратегії. Лев Давидович був автором теорії «перманентної революції», яку Йосип Віссаріонович вважав шкідливою й неприйнятною та просував власну – побудови соціалізму в окремо взятій країні, чекаючи, поки, згідно з теорією Маркса, соціалізм не встановиться у розвинених капіталістичних країнах (зокрема, Німеччині), які нададуть допомогу відсталому у соціально-економічному розвитку СРСР. Проте усі революції поки що провалилися, тому втручатися у процеси за кордоном взагалі не варто й треба чекати доки країни до соціалізму «дозріють». Тут дві помилки. По-перше, Троцький не був автором теорії «перманентної революції», тобто безперервного процесу «експорту» революцій навіть у відсталі країни – автором були Маркс та Енгельс. Але це дрібниці. По-друге, Сталін ніколи не вважав свою стратегію «побудови соціалізму в окремо взятій країні» такою, що її слід було реально виконувати.