Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 30)
Довести цю свою версію я не можу. І навряд чи це зараз можливо – хіба що десь виявляться якісь раніше невідомі документи, проте надто вже вчасно пішла з життя людина, котра не просто багато, а дуже багато знала. До речі, тут таки товариш Сталін позбувся і товариша Нариманова. Пригадуєте одного зі співголів вищого виконавчого органу СРСР, якого обрали за протекцією Леніна? Нариман Нариманов помер 19 березня 1925 року після того, як у нього в гостях побував Серго Орджонікідзе. Цього разу, враховуючи національну специфіку, обійшлося без тортика: «…у той останній день свого життя, коли ніщо не віщувало біди, Нариманов покуштував у свого так званого «друга» Серго Орджонікідзе надісланої йому з Баку долми, після чого з діагнозом «діарея і різка диспепсія» й потрапив до лікарні. Як стало відомо пізніше, буквально перед самою смертю він встиг сказати, що його отруїв Серго. Але цього ніхто не почув...» [75]. Долма – це такі голубці, але не в капусті, а у виноградному листі, якщо хто не знав. До речі, 24 грудня 1927 року після того, як поставив Сталіну діагноз «важка параноя», помер видатний російський невропатолог, фізіолог і психіатр Володимир Михайлович Бехтерєв. Офіційний медичний висновок – ботулізм. Бутербродом неякісним отруївся. Так що, починаючи із середини 20-х років не лише висилалися з країни, знімалися з посад і сідали до в’язниці ті, хто якимсь чином заважали головному пацюку йти до одноосібної необмеженої влади, – спостерігався цілий «падіж» «соратників» та осіб, котрі якимсь чином йому заважали. І перелічені вище найбільш відомі вбивства – лише верхівка айсбергу. Для цього Сталін спеціально тримав біля себе Григорія Каннера, як висловився Борис Бажанов – «секретаря з темних справ». Він потім теж ляже в яму на розстрільному полігоні «Комунарка». Не дрімали й інші вожді. Не дрімали й біси дрібніші. І зовсім невеличкі бісенята. Ну, і нарешті – найгучніше убивство, з якого, власне, почалася нова кривава вакханалія. Звісно, ж йдеться про Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Мироновича Кірова (справжнє прізвище – Костриков, освіта середня технічна). За офіційною версією, Кіров загинув від рук безробітного комуніста Леоніда Ніколаєва 1 грудня 1934 року. Ніколаєв буцімто підстеріг Кірова у коридорі Смольного й вистрелив йому в потилицю, після чого спробував застрелитися сам, але промахнувся, втратив свідомість від шоку й був взятий живим. Причина замаху не розкривається, але вже напередодні краху СРСР було сказано, що убивство Кірова організував Сталін, бо той буцімто був дуже популярний у партії й становив для Йосипа Віссаріоновича загрозу. Насправді все було трохи не так. Спочатку про особистість цієї людини. До жовтня 1917 року Кіров симпатизував «меншовикам». Потім перебіг до Леніна і його банди. Жорстокий цинічний кар`єрист. Гарний оратор (базікало) і вкрай поганий організатор. «Астраханський кат» – у 1920 році за наказом Леніна особисто керував розстрілом із кулеметів демонстрації голодних робітників в цьому місті (до 4 тисяч трупів). Як член Політбюро несе відповідальність за організацію Голодомору в Україні. Ідейний натхненник Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, яка у народі отримала сумнозвісну назву «Закон про п’ять колосків». Як перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) і член «трійки», причетний до винесення позасудових смертних вироків. Одним словом – нелюд. І не суперник він Сталіна. Історики відзначають, що хоч Кіров і став членом Політбюро у 1930 році, – платня Сталіна за розгром спочатку «троцькістів», а потім «зінов`євців» у Ленінграді – участь у засіданнях брав рідко, так само, як і навідувався до Москви. Серйозного впливу не мав в силу обмежених розумових здібностей. Але увесь цей час залишався улюбленцем Сталіна і його відданим холуєм.
Кіров був убитий не через «політику». Кіров убитий через те, що мав сексуальний зв’язок з дружиною Ніколаєва – Матильдою Драуле. Кіров був неабияким бабієм навіть на тлі інших розбещених більшовиків. Більше того, Ніколаєв убив його не в коридорі, а у робочому кабінеті, коли застукав свою дружину і ленінградського партійного вождя голими на дивані. Дослідники відзначають, що «Мільду Драуле допитували вже через кілька хвилин після вбивства, отже, вона була на місці злочину. Коли її доправили в ОДПУ, на ній були лише пальто і черевики, тобто в момент убивства вона була абсолютно голою» [76]. Комп’ютерна реставрація події показує, що Кіров міг отримати кулю, лежачи долілиць. Але лідер пітерських комуністів не міг загинути такою ганебною смертю. Тому кашкетика йому прострелили (ще й дуже невдало – вхідний отвір від кулі не відповідає місцю поранення) й вигадали іншу історію.
Уже за кілька годин після убивства було офіційно заявлено, що Кіров став жертвою змовників – ворогів народу, а Президія ЦВК СРСР того ж дня прийняла постанову «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік»: «1. Запропонувати слідчим властям вести справи обвинувачених у підготовці або скоєнні терористичних актів прискореним порядком. 2. Запропонувати судовим органам не затримувати виконання вироків про вищу міру покарання через клопотання злочинців цієї категорії про помилування, оскільки Президія ЦВК Союзу РСР не вважає за можливе приймати такі клопотання до розгляду. 3. Запропонувати органам Наркомвнусправ Союзу РСР виконувати вироки про вищу міру покарання щодо злочинців названих категорій негайно після винесення судових вироків» [77].
Так смерть банального розпусника відкрила шлюзи для кривавого терору, який завершився вікопомним 1937 роком. Про нього я не писатиму. Чому? По-перше, і без мене багато написано про «невинно убієнних». По-друге, тому що це штучна дата. Про 1937-1938 роки недобиті комуністи ллють крокодилячі сльози лише тому, що на цей рік припадає левова частка арештів та розстрілів самих комуністів. Цей рік є трагічним для бухаріних, рикових, томських, лацисів, вацетісів, дибенків, тухачевських, постишевих та тисяч інших великих і малих бісів. Тому їхні нащадки плачуть. А ми маємо пам’ятати про тисячі священників, митців, науковців у т. ч. українських, що їх винищували, починаючи з 20-х років. Про мільйони заморених голодом та «розкуркулених». І якщо кат українського народу Павло Постишев отримав кулю в потилицю як «правий троцькіст» і «японський шпигун» – туди йому й дорога. Якщо Антонов-Овсієнко ліг у землю полігону «Комунарка» як «троцькіст» – то плакати за цією потворою не варто.
А Зинов’єва з Каменєвим розстріляли ще у 1936 році. Справа «Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зинов’євського центру» стала прямим наслідком убивства Кірова. Сталін умів використовувати ситуацію за максимумом. Бухаріна поки що залишили «на потім». Бухарін відчайдушно боровся за своє життя, переконуючи Сталіна та його поплічників у невинуватості. Бідолашний «видатний теоретик» – він так і не зрозумів, що не у якихось провинах справа. 14 березня 1938 року до Президії Верховної Ради СРСР надійшло прохання про помилування, в якому зокрема говорилося: «Якщо я дозволю собі звернутися до вищого урядового органу нашої країни, перед якою я стою на колінах, то лише тому, що я вважаю, що в разі помилування я можу стати у пригоді країні; я не кажу – і не смію говорити, що зможу спокутувати свою провину: злочини, вчинені мною, настільки жахливі, настільки великі, що я не зможу спокутувати цієї провини, що б я не зробив у решту свого життя. Але я запевняю президію Верховної Ради, що більш ніж річне перебування моє в тюрмі змусило мене стільки передумати і стільки переглянути, що від мого злочинного минулого, до якого я сам ставлюся з обуренням і зневагою, в моїй голові не залишилося зараз нічого… Колишній Бухарін вже помер, він вже не існує на землі. Якби мені було дароване фізичне життя, то воно пішло б на користь соціалістичній батьківщині, в яких би умовах мені не доводилося працювати: в одиночній камері в’язниці, в концентраційному таборі, на Північному полюсі, в Колимі, де завгодно, в будь-якій обстановці і за будь-яких умов… Я твердо впевнений: минуть роки, буде перейдено великі історичні рубежі під проводом Сталіна, і ви не нарікатимете на акт милосердя і пощади, про який я вас прошу…» [78].
Бухаріна розстріляють на тій таки «Комунарці» наступного дня після того, як він напише це прохання. Відповіді на нього він так і не дочекається. Йому і не планували відповідати. Цікаво, чи думав він в останню ніч перед стратою про мільйони загиблих через нього? Чи лише про своє паскудне життя плакав? Мусив залишитися лише один. І він залишився. Найхитріший. Найпідліший. Найжорстокіший. Вірний учень і спадкоємець Леніна. Прикриваючись брехливими тезами про «побудову соціалізму в окремо взятій країні», він таємно почав готувати Велику війну ще з середини 20-х років.