Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 32)
За ним справді можна було отримати 5 років лісоповалу за «крадіжку» з колгоспного поля 5 колосків жита. По року за колосок. Комуністи саджали сотнями тисяч і мільйонами лише для того, аби мати рабів. Робилося це так.
Замислили в Кремлі з’єднати річки Москву та Волгу каналом імені Й. В. Сталіна для судноплавства. Аби легше було доправляти з Москви запчастини для танків Т-26, що їх випускав Сталінградський тракторний завод. У місті Дмитрів створюється виправно-трудовий табір, який називався «Дмитровлаг». З вересня 1932 по січень 1938 року сотні тисяч з/к рили землю в нелюдських умовах. Кількість рабів в ньому доходило до 200 тисяч. Завершилося будівництво – концтабір розформували. Частину «зеків» розкидали по інших таборах; деяких «за ударну працю» випускали достроково – навіть раби повинні мати якийсь стимул. До речі, в радянські часи ходив анекдот: «Знаєте, чому Комсомольськ-на-Амурі так називається? Бо там комсомольці з кулеметами на вишках стояли». Перша партія рабів для будівництва заводу, про який згадано вище, прибула в майбутнє місто у травні 1932 року. У підготовлені «комсомольським десантом» бараки. «Про кількість померлих в Дмитровлазі точних відомостей немає досі. За різними даними, ця цифра коливається в межах від 10 до 30 тисяч осіб. Як тут вмирали в’язні, можна прочитати в нещодавно виданій книжці «Правда ГУЛАГу з кола першого» (автор Михайло Моруков): «Тисячі брудних змучених людей борсалися на дні котловану по пояс в багнюці. А був уже жовтень, листопад, холоди стояли страшні! І головне, що запам’яталося: ув’язнені були виснажені гранично і завжди голодні.. Дивимося: то один, то інший зек в бруд падають. Це вони помирали від слабкості: межа сил наставала. Мертвих складали на візки – «грабарки» – і вивозили...»
До речі, після закінчення будівництва каналу місця поховання не позначалися й були засекречені» [79]. А цей концтабір був не найстрашніший. Можна сказати навіть – курорт у порівнянні з більш ніж 30 тисячами інших місць ув’язнення. Пояснювалося все банально просто: «Дмитровський табір був своєрідною вітриною ГУЛАГу. Там була досить низька смертність, заліки робочих днів, зарплатня, дострокові звільнення» – пояснює Ілля Удовенко, старший науковий співробітник Музею історії ГУЛАГу. – Позначилася близькість до Москви: одна справа, коли тисячі зеків безвісно вмирають у лісах Сибіру, інша – коли це можуть бачити мешканці столиці» [80]. До сумнозвісного «Севвостлагу» на Колимі, де мили для рідної батьківщини золото, з 1932 по 1953 роки, за офіційними відомостями, було завезено 730 434 в’язні, з них загинуло мінімум 125 тисяч. З яким би концтабором нацистів порівняти? А, наприклад, зі знаменитим Бухенвальдом, одним із найбільших у Третьому Рейху. За сім років через нього пройшло 250 тис. в’язнів, загинуло – 56 тисяч. Як бачимо, абсолютно співставні цифри. Але про Бухенвальд знає увесь світ. Про «Севвостлаг» навіть у країнах колишнього СРСР більшість навіть не чула. Комендант Бухенвальду оберфюрер СС Герман Пістер на Головному Бухенвальдському процесі засуджений до повішення й помер від страху в камері. Начальників «Севвостлагу» не судили й вони дожили до похилого віку – крім тих, кого розстріляли як «ворогів народу» самі ж комуністи. І де справедливість? Інша категорія рабів ХХ століття – колгоспники.
Якщо концтабори – це винахід англійських колонізаторів під час Англо-бурської війни, що його творчо «переробили» та «вдосконалили» комуністи, а потім нацисти, то колгоспи – це результат фантазії більшовиків. Власне, концептуально нового вони нічого не вигадали. Колгосп – це той самий кооператив. Кооперація особливо успішно розвивалася на західноукраїнських землях на початку ХХ століття. Проте «великі спрощувачі» спростили питання до максимуму. Вони відібрали у селян землю, коней, корів, реманент і загнали їх у «кооператив», де вони гарували майже задарма. На «одноосібників», які ще залишалися, чинився шалений тиск. Ті, хто не бажав віддавати колгоспам майно, потрапляли в «куркулі» – так називали комуністи буцімто багатих селян. Крім справді таких, хто мав великі земельні ділянки, до «куркулів» зараховувалися: – ті, хто мав сільгоспмашини та здавав їх в оренду або обробляв землю і врожай односельців самотужки. Екстраполюючи на сьогодення: якщо у вас, наприклад, є мотоблок і ви за 50 гривень зорали сусідові город – Ви, шановний читачу, є «куркулем», хоч навіть і голодуєте; – ті, хто крім праці на своєму полі, займався відхожою торгівлею на кшталт «коробейників». Це якби зараз селянин виростив кабана, продав його в місті на базарі, купив калоші й продав їх односельцям – він є «куркулем», нехай навіть сам у драних штанях ходить; – ті, хто за допомоги власної худоби за платню обробляли поля сусідів, нехай навіть щоб трохи заробити собі на чоботи. Нарешті ті, хто мав сільські крамнички, млини, крупорушки, олійні тощо.
Мій прапрадід був висококваліфікованим слюсарем. Працював багато років на заводі у Харкові. Збирав кошти, мріючи про власний млин. І він його побудував. Саме у 1929 році. Власноруч. Односельці вмовляли: дивися, що робиться навколо, облиш. Але він вперто мотав головою: не може такого бути, щоб у мене це забрали. Я сам побудував, на власні гроші. Але комуністи та комнезамівці (цих патологічних нероб і п’яниць я вже згадував) дочекалися, доки прапрадід заб’є останній гвіздок і млин «націоналізували». А прапрадіда мого, як куркуля, відправили на 5 років ліс валити. Повернувся він вже коли був колгосп. Хоч Голодомору не застав, але геть хворий. Куди податися? До колгоспу, ремонтувати техніку. Так незабаром і помер просто біля колгоспної сівалки. А млина, до речі, коли він повернувся з табору, уже не було. Розвалився від «дбайливості» колгоспного начальства. Так ось сумна індивідуальна історія…
А якщо ти голий і босий, і майна у тебе три курки й клаптик городу, але до колгоспу йти не хочеш – на тебе теж знайдуть управу. Не підпадаєш під категорію «куркуля» – будеш «підкуркульником», тобто союзником «куркульського сміття». В усьому нормальному світі праця оплачується. Де краще, де гірше. Проте не у більшовиків. Вони вирішили, що селянам гроші ні до чого. 22 червня 1930 року Всесоюзний союз сільськогосподарських колективів (Колхозцентр) СРСР встановив оцінку й оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Так звані «палички». Що це таке? О, це чудовий винахід комуністів. За роботу тепер колгоспникам не платили. Відпрацював день – поставили паличку у відомості. Восени колгосп здавав батьківщині урожай за заздалегідь затвердженим планом: стільки-то тонн зерна, цибулі, капусти, гороху тощо. А те, що залишалося після цього – ділили між колгоспниками відповідно до того, хто скільки «трудоднів» набрав. Прямо скажемо: залишалося після розрахунку з улюбленою державою небагато. У неврожайні роки – взагалі нічого. Бо улюбленій державі робітників і селян було абсолютно начхати – врожайний рік чи ні. План виконай. Як хочеш. Неврожай – народи ці тонни; придбай в Америці або на Марсі, але державі план дай – не гріши. Наприклад, в урожайному 1937 році в половині колгоспів селянам видали аж до трьох кілограмів зерна на трудодень. «До» це могло бути і 3, і 2, і навіть один кілограм. А в неврожайному 1939 більш ніж у третині колгоспів на «трудодень» дали менше кілограма. Ось ці «ріденькі» кілограми, якщо їх продати на базарі або тій таки любій державі за «твердою» (тобто мізерною) ціною, і були єдиним джерелом грошей радянської селянської сім’ї. На ось ці копійки селяни мали купувати гас і мило, тканину на пошиття штанів і сіль. З чого жили? А натуральним господарством – рятували город і корова. Знесла курка яйце – діти не їдять, а відноситься те яйце в магазин і здається державі за «твердою» ціною. Аби дітям хоч якесь взуття купити. Можна було ще в колгоспі вкрасти, тільки за це давали мінімум 5 років таборів за відомим «Законом про п’ять колосків», або відразу розстріл.
Ще один страшний нюанс. «Трудодні» давали голові колгоспу, бригадирам і іншим колгоспним начальникам абсолютну владу над радянськими кріпаками. Бо бригадир міг угледіти в мужика або баби «погану роботу» і абсолютно законно не зарахувати «трудодень». Відгорбатився ти з другої години ночі до одинадцятої вечора в полі, а тобі – дулю. А ось куму або кумі своїм бригадир міг і два, і чотири «трудодні» записати. І десять. Абсолютно законно. Закон такий був в СРСР. До речі, так колгоспних «ударників» створювали. Траплялося, що ці батіг і пряник використовувалися в особистих цілях. Ще як траплялося. Захотів бригадир молодицю – пропозиція їй: підемо до стодоли на сіно, два трудодні запишу. А не підеш – місяць гаруватимеш задарма – я все одно «неякісну роботу» у тебе знайду. А за невиробіток мінімуму трудоднів – кримінальна відповідальність, між іншим. До речі, в колгоспах мали ішачити й діти, починаючи з 12 років. Мінімальний виробіток для них встановлювався 50 днів на рік. Така ось панщина радянського зразка. Один день на тиждень дванадцятирічна дівчинка мусила відпрацювати на рідну державу, де, як співали у знаменитій пісні: «Так вольно дышит человек». І ось ця страшна система рабства ХХ століття існувала 36 років.