Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 34)
Як бачимо, зерна серед пріоритетних експортних товарів немає. На початку 30-х було так само, хіба що деяких позицій з перерахованих вище не існувало. Але у таємній історії СРСР є ще одна стаття експорту у 30-і роки, про яку по телевізору воліли не говорити і в радянській пресі не писали. Разом з нафтою, вугіллям і хутром за кордон продавалися скарби Ермітажу, Третьяковської галереї, Алмазного фонду та інших музеїв. Рембрандт в обмін на ковбасу! Рубенс в обмін на тушонку! Відтак, ті 3,57 мільйони тонн вивезеного у 1932-1933 роках за кордон хліба погоди не робили. Штучність голоду доводиться елементарно просто. По-перше, накладання мапи найбільших осередків голоду дивним чином збігається з районами найбільшого спротиву колективізації та селянських повстань (а їх лише в Україні було понад 10 тисяч) по СРСР. По-друге – приховування голоду. Комуністи дуже піклувалися, щоб світ нічого про масштаби Голодомору не знав. Було відмовлено в місії Червоному Хресту. Навіть «потьомкінські села» побудували й населили їх мордатими вгодованими чекістами, куди возили екскурсії західних журналістів та «друзів СРСР» серед іноземної інтелігенції. Ба більше: уряди «демократичних країн» щосили намагалися «не бачити» Голодомору, навіть якщо свідчення про нього якось просочувалися.
9 березня 1933 року британський журналіст Ґарет Джонс опублікував репортаж про Голодомор в Україні – знаменитий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «Нью-Йорк Івенінг Пост» та «Манчестер гардіан». Журналіста відразу ж почали цькувати. Проти нього виступив сам Бернард Шоу, котрий перед тим їздив в СРСР, жер ікру та осетрину в «Метрополі», їздив на екскурсії, бенкетував з комуністичними бонзами, упиваючись вірменськими коньячками і жодного Голодомору не помітив. Проти Джонса виступили голова московського бюро газети «Нью-Йорк Таймс», лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті та американський кореспондент «Юнайтед Пресс» Юджин Лайонс. І обидва знали, що Ґарет Джонс написав правду. Але звинуватити Джонса у брехні їх умовив заступник завідувача Відділом преси та інформації Народного Комісаріату Зовнішніх Справ Костянтин Уманський, котрий за принципом «ти мені – я тобі» оголосив, що ті, хто підтримає Джонса, не отримають акредитацію для висвітлення судового процесу у «Справі Метро-Вік». І вони погодилися, тим паче, що халявні московська горілка та балики були таки смачними. Лайонс пізніше зізнався, що його більшовики купили: «Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку» [84].
Пізніше, під час Другої світової, журналістам США та Британії було заборонено писати про Холокост і вони слухняно ту неофіційну заборону виконували. Це аби ви, друзі, знали, чого вартують їхні знамениті «журналістські стандарти». Ґарет Джонс після цього довго не прожив: його було викрадено радянськими спецслужбами наприкінці липня 1935 року під час подорожі Внутрішньою Монголією і застрелено 12 серпня напередодні тридцятого дня народження.
Чому Захід волів «не бачити» нелюдських злочинів більшовиків? Причина банальна: гроші. В США саме лютувала «Велика депресія». Американська криза перекинулася й на Європу. А радянська влада давала своїм ідейним противникам-капіталістам можливість добряче заробити. Золотом. Пізніше комуністична пропаганда створить міф про «титанічний подвиг радянського народу» під мудрим проводом Політбюро ЦК ВКП(б) і самого товариша Сталіна, які у рекордно короткий термін заклали основи індустрії СРСР.
Тільки в тій – неправдивій історії немає двох імен: Франкліна Делано Рузвельта, президента Сполучених Штатів Америки, і Альберта Кана – американського підприємця, широко відомого тим, що саме він будував заводи компанії Форда в США. Менш відомо, що Альберт Кан будував заводи в СРСР. Якщо хтось не знав – ЧТЗ («Танкоград») – справа рук Альберта Кана. Сталінградський та Харківський тракторно-танкові теж. Московський і Горьківський автозаводи так само. А ще десятки верстатобудівних заводів, прокатних станів, ливарних цехів тощо.
За кілька років у СРСР фірми «Albert Kahn Inc.» та «Albert Kahn Associates» ударними темпами побудували понад 571 заводів. За оцінками дослідників, це дало американській економіці понад 2 млрд. доларів. За нинішнім курсом – це чверть трильйона доларів. Американські інженери особливо не морочилися. Вони застосували готові проєкти заводів, що будували в США, і привезли своє обладнання. Автомобільний завод імені Комуністичного Інтернаціоналу Молоді (пізніше АЗЛК) у Москві був точною копією заводу Форда. І це лише один Альберт Кан. А були й інші. Наприклад, для того ж таки «Дніпрогесу» турбіни постачала американська компанія «Newport News Shipbuilding and Drydock», а генератори – фірма «General Electric». Головним інженером-консультантом проєкту «Дніпрогесу» (читай – автором проєкту і керівником будівництва) був провідний американський спеціаліст в будівництві ГЕС полковник Г’ю Лінкольн Купер. Загалом за 10 років у СРСР американськими фірмами було побудовано понад 1 500 фабрик, заводів, електростанцій, хімічних комбінатів тощо. Не відставали від американців британці, німці, французи, італійці. Лише протягом 1923-1933 року з іноземними компаніями було укладено 170 угод «технічної допомоги» в галузі важкої промисловості: 73 з німецькими, 59 з американськими, 11 з французькими, 9 з шведськими та 18 з компаніями інших країни. Не зупиняло західних «партнерів» навіть те, що за особистою вказівкою Сталіна радянські інженери тупо «тирили» їхні винаходи та технології. У 1929 році Чарлз Соренсен, заступник Генрі Форда, виявив, що радянські інженери розібрали трактор «Фордзон», скопіювали його й запустили у виробництво під назвою «Червоний Путиловець». Американським інженером-нафтовиком було виявлено копіювання нафтового обладнання в Баку. Начальник «Автостроя» і директор Нижньогородського автозаводу у 1931 році Степан Семенович Дибець організував копіювання та випуск верстатів різного призначення.
Але на це закордонні партнери заплющували очі – колосальний потік золота з СРСР компенсував усі можливі фінансові втрати від злодійських дій комуністів. Звичайно, те, що заводи і фабрики проєктували й будували іноземці, ніхто не афішував. У газетах писалося про «радянські» досягнення. Філія компанії Альберта Кана в Москві мала суто радянську назву – «Госпроектстрой». Філія німецької компанії «Demag Cranes AG» (виробник важких і портових кранів) теж була зашифрована під Центральне бюро важкого машинобудування. А до чого тут Рузвельт? Саме він дав «добро» на роботу американських компаній у СРСР, який на той момент офіційно Сполученими Штатами ще не було визнано. Саме на 1932-1933 рік припадає пік замовлень, що їх було зроблено радянським урядом в США. Майже весь Новий курс Рузвельта і його нова економічна політика базувалася на заробітках в СРСР. І наплювати було Рузвельту на те, що вулицями українських міст валяються трупи померлих від голоду дітей. Плювати, що вимер мільйон білорусів. Плювати на те, що увесь казахський степ було встелено трупами старих, жінок та дітей – вони рвалися до Китаю, аби врятуватися від голоду й падали мертві. Майже половина казахів (40%) вимерла тоді від голоду. І британцям було наплювати. І французам.
Вони навіть не замислювалися, що будують комуністам військові заводи, де зроблять танки, які підуть у «визвольний похід» на їхні землі; що вони закладають сталевий хребет монстру, у протистоянні з яким протягом наступних десятиліть доведеться витратити колосальні ресурси та покласти купу життів. Лише у війні СРСР з миротворчими військами ООН в Кореї (1950-1953) США і країни Європи втратили майже 40 тисяч убитими й 100 тисяч пораненими. Мав рацію товариш Ленін, який казав, що якщо капіталістам дати гарну ціну, вони продадуть мотузку, на якій їх повісять. У країнах західної демократії існують вибори. А для виборів потрібна гарна суспільна думка про того ж таки пана Рузвельта. А якщо американці дізнаються, що пан Рузвельт наживається на смертях мільйонів людей – суспільна думка може повернутися проти нього. Тому пан Рузвельт – великий демократ – заборонив публікувати матеріали про Голодомор. Те саме відбувалося і в Лондоні, і в Парижі. Не всім буде до смаку ранковий круасан під каву, коли знаття, що борошно для нього змелене із зерна, що його забрали у голодних українських дітей.
А німцям… Тепер треба розповісти про стосунки товариша Сталіна з італійськими фашистами і німецькими нацистами, а воднораз і про деякі зовнішньополітичні устремління «миролюбного» СРСР у 1930-х та на початку 40-х років. Цікавенна історія, скажу я вам, друзі.
ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА.
ЯК ТОВАРИШ СТАЛІН ІЗ ФАШИЗМОМ БОРОВСЯ І ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО
Отже, не планували товариш Сталін та його вірні поплічники «мирно співіснувати» з рештою світу. В цьому товариш Сталін був вірним «ленінцем» і послідовним більшовиком. Він свято вірив у те, що лише світова війна відкриває шлюзи Світовій революції, як це думав собі й Ленін. Товариш Сталін постійно писав і говорив про це. Тільки товариш Сталін, на відміну від більшовицьких теоретиків на взірець Троцького й Бухаріна, не хотів чекати, коли Друга світова війна розпочнеться сама собою. Товариш Сталін перманентно й методично її готував. Саме цього не розуміли ні Троцький, ні Бухарін. Тому не бачили причини для настільки варварських методів проведення великої індустріалізації й протестували проти такого «перекосу». Троцький не зрозумів цього до того моменту, коли війна почалася. Ще 9 березня 1938 року у своїй роботі «Статья Сталина о Мировой революции и нынешний процесс» Лев Давидович феєрично тупив, відмовляючись вірити словам самого Сталіна. Наведу доволі розлогу цитату, аби читачі мали уявлення про всю глибину дурості колишнього голови Реввійськради РРФСР-СРСР, першого наркома іноземних справ і колишнього наркома з військових справ РРФСР, тобто людини, яка мала би розумітися у дипломатичній та військовій стратегії. «У лютому вся світова преса приділяла чимало уваги статті Сталіна, присвяченій питанню залежності Радянського Союзу від підтримки міжнародного пролетаріату. Стаття трактується як відмова Сталіна від мирного співробітництва із західними демократіями в ім’я міжнародної революції. Преса Геббельса проголосила: «Сталін скинув маску. Сталін показав, що не відрізняється від Троцького за своїми цілями», тощо. Та само думка розвивалася і в більш критичних виданнях демократичних країн. Чи потрібно зараз спростовувати це тлумачення? Факти важать більше, ніж слова. Якщо би Сталін мав намір повернутися на шлях революції, він не знищував би і не деморалізував би революціонерів. Зрештою Муссоліні має рацію, коли говорить в «Джорнале д’Італіа», що ніхто досі не завдавав ідеї комунізму (пролетарської революції) таких ударів і не нищив комуністів з такою жорстокістю, як Сталін… Абсолютно помилкове, таким чином, твердження, ніби Сталін у цій статті скинув мирну маску. Насправді, він тимчасово надів напівреволюційну маску. Міжнародна політика цілковито підпорядкована для Сталіна внутрішній. Внут ріш ня політика означає для нього, перш за все, боротьбу за самозбереження» [85].