Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 29)
Зараз поясню свою думку. Попри оголошення на словах теорії, яка суперечила поглядам Троцького (до речі, Ленін теж був прихильником «перманентної революції»), насправді Сталін якраз займався тією самою «перманентною революцією», щедро фінансуючи Комінтерн, закордонні комуністичні партії та підтримуючи національно-визвольні і соціалістичні рухи. Наприклад, в Монголії та Китаї. Так що, з огляду на це, Сталіна можна сміливо записувати у «троцькісти». Прибічники Троцького виступали за якомога швидшу індустріалізацію, зокрема і завдяки «вилученню коштів» (читай пограбуванню) із сільського господарства, встановленню жорсткого контролю над економікою, а отже – за згортання НЕПу. Стривайте, але ж саме це зробив пізніше Сталін! Він же знищив НЕП і створив колгоспи, в яких люди взагалі без оплати гарували! Так що і тут Сталіна можна так само рішуче записувати у «троцькісти». Балачки про «побудову соціалізму в окремо взятій країні» у тій справжній, таємній історії СРСР, були ні чим іншим, як відволікаючим маневром. С
талін показував німцям, англійцям, французам, полякам і різним іншим шведам, що Ленін, який просував Світову революцію й підливав гасу у пожежі комуністичних заколотів в Німеччині, Угорщині, Румунії – лежить в мавзолеї. Троцького вигнано з країни, а його прибічників в’яжуть пучками, мов редиску. Давайте дружити, панове капіталісти! У вас після Першої світової війни економічна криза? Ми дамо вам дешевий хліб. Ми дамо вам дешеву сировину. Ми замовимо у вас трактори, верстати і цілі заводи. Ви зможете заробити на постачанні нам технологій, за які розплатимося золотом, алмазами і картинами старих майстрів. До початку 1924 року радянську Росію, а потім СРСР було визнано лише 9 державами, переважно прикордонними – Афганістаном, Польщею, Іраном, Монголією тощо (Німеччина – хутчій виняток, але ми уже говорили що Москва і Берлін дружили «проти» колишньої Антанти), а з 1924 року розпочався цілий парад визнання від справді важливих держав: 2 лютого 1924 року – Великобританії; 8 лютого 1924 року – Італії; 30 жовтня 1924 року – Франції; 20 січня 1925 року – Японії. США «трималися» трохи довше, але й вони встановили повноцінні дипломатичні стосунки 25 листопада 1933 року. Вважається, що їх до цього змусила Велика депресія.
Але тісні економічні зв’язки було встановлено набагато раніше, в середині 20-х. Так що в оголошенні «ми більше на вас не нападаємо» був тонкий розрахунок. То була димова завіса, обман, невеличка затримка. Так затримується бандит перед виходом «на діло», аби покласти до кишені ще одну «фінку», а за пояс заткнути ще одну сокиру. Цього Троцький і не розумів. А коли після раптового стрибка СРСР у Польщу, Фінляндію, Румунію, Литву, Латвію, Естонію до Льва Давидовича дійшло й він почав кричати, що Сталін усіх надурив – його одразу приголубили льодорубчиком по кумполу. Зіставте, розумний мій читачу, дати вторгнення РСЧА до країн Балтії і дату убивства Троцького. Він виконав свою місію й став зайвим. Власне, це не моя інтерпретація. Це ще знаменитий письменник і дослідник Другої світової війни Віктор Суворов говорив: «Сталін будував неймовірної потужності танкові заводи, авіаційні заводи, артилерійські, заводи боєприпасів. Все це робилося західними фірмами.
А в цей час Троцький присипляв пильність, кажучи: «Не треба боятися Сталіна, це сірість, він і не комуніст, тощо». І Захід вірив Троцькому тому, що Захід пам’ятав роль Троцького в Жовтневому перевороті. І якщо Троцький був детонатором Світової революції, але знешкодженим детонатором, а Сталін, якщо вірити Троцькому, детонатором не був, не треба боятися Сталіна» [73]. Я би посперечався з паном Суворовим щодо того, коли Сталін нарешті дав команду на фізичне усунення Троцького. Як на мене, це все ж не 1938 рік, а трохи пізніше, але суть передано правильно: Троцький фактично підтверджував заяву Сталіна щодо «експорту революції», тоді як Йосип Віссаріонович запасався ножиками і сокирами.
Так що не у поглядах існувала розбіжність між цими людьми – вони обидва були вірними марксистами-ленінцями. І саме так себе називав Троцький – термін «троцькізм» вигадав сам Сталін. Обидва були мерзенними людожерами, заляпаними кров’ю по саму маківку. Йшлося лише про владу. Мав залишитися лише один пацюк. Одночасно з усуненням головного конкурента від влади, Сталін почав фізичну «зачистку» тих, хто «надто багато знав» і хто вже не був потрібен. Усім відома доля Михайла Фрунзе, котрого «друг» Йосип мало не силоміць поклав на операційний стіл. Як результат – смерть 31 жовтня 1925 року офіційно від паралічу серця. Замість нього на чолі армії стає ще один дружбан Сталіна, – тупий, відданий і абсолютно безпечний Климент Єфремович Ворошилов (справжнє прізвище – Ворошило), з українських селян, освіта – початкова земська школа. Якщо Фрунзе належав до категорії «Я надто багато знав», то Єфраїма Склянського Сталін просто ненавидів.
Улітку 1925 року, за наполяганням Йосипа Віссаріоновича, Склянського призначили директором «Амторгу» – радянського торгівельного представництва (і водночас щось на кшталт консульства, бази Інтернаціоналу та резидентури розвідки) в Нью-Йорк (США), де він через кілька днів абсолютно випадково потонув, плаваючи на човні озером Лонглейк. А ось Дмитро Іванович Курський. Такого чоловіка навіть у радянські часи пересічний громадянин не міг би пригадати. У грудні 1932 року він проколов палець. Хірурги мужньо боролися, порізали хворий орган, потім долоню. Потім знову. Але вдіяти нічого не змогли. Палець таки доконав товариша Курського. Офіційна причина смерті – зараження крові. До речі, рівно через 2 роки у схожій ситуації від зараження крові після дріб’язкової операції помре колишній керівник Української народної республіки Михайло Грушевський. У некролозі, опублікованому в журналі «Вестник советской юстиции», про хід хвороби писали так, що вражений російський письменник і філософ Дмитро Галковський вигукнув: «Ця сволота говорить відкритим текстом», тобто що Курського вбили.
І далі письменник продовжує: «Я відкрив наступну сторінку. Там ішло вже пряме знущання: «Але не сумувати з цього приводу, не займатися безплідними наріканнями мають більшовики. Коли йде з наших рядів товариш, ми згадуємо добрим словом те, що він зробив, хвилини, які були проведені разом, успіхи і перемоги, які були здобуті, і поразки, які довелося пережити.. і переходимо до наступних справ. Бо у нас немає часу занадто довго віддаватися навіть дорогим спогадам» [74]. Звичайно ж, про деякі речі ні згадувати, ані замислюватися не рекомендувалося. Під страхом зараження крові. Не згадували і про товариша Курського. Хтось навіть пхикне зневажливо: який дрібний комуністичний біс – невже Сталін опустився до того, аби його знищити та ще й шляхом цілої спецоперації? Але це якщо не знати, ким насправді був Дмитро Іванович. А був то біс якщо не з головних, то близький до них. Саме Курський разом із Сталіним і Дзержинським створював розвідку. Курський був першим радянським прокурором, а з 1918 по 1928 роки – наркомом юстиції РСФРР. Ну і плюс голова Центральної ревізійної комісії ВКП(б) з 1924 по 1927 роки. ЦРК – це ні що інше, як головний контрольний орган партії. Тобто товариш Курський був однією з ключових фігур у той час, коли Сталін, Бухарін та компанія громила «Об’єднану опозицію» на чолі з Троцьким.
І ось, щойно Сталін отримав перемогу на черговому етапі війни, товариша Курського звільняють з посади фактично третьої людини в офіційній партійній ієрархії, заразом і знімають з його плечей важкий тягар посади наркома і на 4 роки відправляють послом до Італії. Це не просто так. Це улюблений прийом Йосипа Віссаріоновича – вирвати жертву на якийсь час із звичного середовища й відіслати, аби позбавити старих зав’язків. А поки «клієнт» грітиметься під яскравим італійським сонечком, на батьківщині йде активне заміщення його людей. Потім посла відкликають, мовляв, посвяткуй Новий рік удома, – бачиш, які ми турботливі. Під час святкувань трапляється біда з пальчиком і – «смерть вирвала товариша з наших лав» – стандартна фраза із радянських некрологів.
До слова, Дзержинського на той момент теж не було серед живих. І його смерть теж сталася за дуже загадкових обставин. Офіційно він помер від серцевого нападу 20 липня 1926 року після гнівної промови проти П’ятакова і Каменєва на пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), яку буцімто «не було почуто». Подальші обставини такі. З Феліксом Едмундовичем стався нервовий зрив, як це траплялося з ним постійно. У наркоманів такі зриви, як і серцеві напади – явище буденне. Його знайшли непритомним в одній із кімнат. Проте лікарі Дзержинського «відкачали» й навіщось відпустили додому самого після того, як його стан покращився. Проте вдома стан знову погіршився і головний чекіст країни врізав дуба. Відомо, що кокаїнова інтоксикація (в народі «передоз») призводить саме до серцевих нападів, які спостерігали лікарі. За кілька тижнів до цього випадку в рекомендаціях було зазначено: «Якщо пацієнт сам себе не берегтиме, і його не берегтимуть, то напади (серцеві) знову відновляться…» [254]. Звісно, лікарі не могли в офіційному документі написати прямо. Утім, картина зрозуміла. Дзержинський, і без того не богатирського здоров’я, за тривалий час важкої наркоманії перетворився на руїну. І достатньо йому було замість суміші (100% кокаїн майже ніколи не вживають, змішуючи з «баластом» до 20-60%) прийняти кимось підсунутий чистий кокаїн, як стався «передоз». З першим за допомогою лікарів організм упорався, але вдома товариш Дзержинський прийняв ще одну «доріжку» і ефект від цього наклався на нещодавній напад й усе закінчилося гострим інфарктом міокарду.