Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 27)
Безпосереднім свідком смерті вважається Микола Бухарін. Але і Генріх Ягода був присутній, принаймні в будинку. На той момент він був довіреною особою Дзержинського, членом колегії ВЧК-ОДПУ, тобто входив до керівної верхівки цієї страшної організації. На підставі отих порожніх пляшечок та присутності Ягоди (котрий невдовзі отримав посаду заступника голови ОДПУ) російський історик Юрій Фельштинський робить висновок, що Леніна в останній момент рішуче отруїли. Проте автор цієї книги має інший погляд. Вливати миш’як до організму Леніна, який конав, не було жодного сенсу – це могло виявитися під час розтину. А от спустошити скляночки, аби приховати, чим саме і в якій кількості «лікували» головного більшовика – цілком. Для цього і чергував біля хворого Ягода. Кажучи загалом, не виникає сумнівів, що померти вождю «допомогли». Недаремно матеріали, що стосуються хвороби і смерті Леніна, засекречено до 2024 року, начебто на прохання його племінниці Ольги Дмитрівни Ульянової.
Поховання більшовицького вождя обставили помпезно. Усе було підготовлено заздалегідь. Від станції Герасимовська поблизу Горок до Павелецького вокзалу Москви рухався цілий жалобний потяг, який тягнув спеціальний «Червоний паровоз» У127, «почесним старшим машиністом» якого було призначено Леніна ще за вісім місяців до його смерті. Ще восени 1923 року на засіданні Політбюро у складі Сталіна, Троцького, Бухаріна, Калініна, Каменєва та Рикова було вирішено зробити з Леніна «мощі» та виставити у спеціально побудованому мавзолеї для масового паломництва. Сказати, що країну накрило масове горе, було б неправильно. Протягом принаймні останніх трьох років пропаганда роздувала культ Леніна, і чим менше він мав влади, тим гучніше газети кричали про його геніальність та мудре керівництво державою. НЕП, який нагодував країну, приписували винятково йому. Мир після кривавої тривалої війни – також. Взагалі у практиці комуністів подібне лицемірство практикувалося регулярно: убитих своїми ж «соратниками» ховали пишно і на славослів’я щодо них не скупилися.
На початку 1923 року було офіційно введено термін «ленінізм», розроблені ритуали присяги цьому «вченню». Через 2 місяці створено Інститут Ленінізму, до якого потрапляв будь-який клаптик паперу з його писаннями. Звісно, там все сортували і те, що не відповідало образу «найлюдянішого генія усіх часів», або ховалося у броньовані сейфи, або взагалі знищувалося. Так із психічно хворого маніяка, кривавого ката, який особисто наказував убивати дітей, ліпили святого. І організація масового паломництва до трупа в мавзолеї була частиною цього процесу.
Щоправда, у січні 1924 року мізки народу було промито не до кінця, тому він поділився на три категорії: ті, хто був пригнічений і сумував, ті, хто таємно радів (бо за відкриті радощі розстрілювали), й ті, кому було на Леніна наплювати. За 5 днів повз труну з Леніним пройшло близько 500 тисяч осіб, переважно офіційні делегації від «трудових колективів», що в принципі небагато. Населення самої лише Москви на той час перевищувало 1,5 мільйони. У народі ходили цікаві чутки. Нібито Ленін спробував утекти з Кремля, аби покаятися перед народом, але охорона перехопила його біля Воскресенської брами, після чого комуністичного вождя ізолювали в Горках, де він скоро й помер. Були й інші чутки. Головне, про масове горе народу пропаганда пізніше відверто перебільшувала. Лише 6 років минуло з моменту захоплення влади більшовиками, народ ще добре пам’ятав, як жилося за царя, і про злочини Леніна та «соратників» не забув. Тож «масове горе» (звісно, було чимало й таких, хто насправді щиро плакав – самих членів партії нараховувалось 386 тисяч, без комсомольських активістів) довелося режисувати, формуючи делегації для прощання на «добровільно-примусових» засадах. Троцький на похорон не з’явився і його пояснення, що Сталін обдурив з часом поховання, сприйняти, як правду, не можна. Кажуть, він впав у депресію. Якщо так, то не від смерті «соратника», а від того, що не збулися його прагнення стати замість Леніна головою уряду. Одночасно країною почали розповсюджуватися чутки про арешт і втечу Троцького; що він організував заколот, аби «стати на місце Леніна». Що він Леніна і убив. Зрозуміло, що джерелом цих чуток були «сталінці» – у діжці починався фінальний етап гризні за владу і про неї далі буде.
Тут слід згадати ще одне питання. Перший, дерев’яний мавзолей для трупа Леніна було побудовано за чотири дні. Автором його проєкту став академік архітектури Олексій Вікторович Щусєв. Мало кому відомо, що за зразок архітектор взяв не просто вавилонський зіккурат (ступінчату піраміду), а знаменитий Пергамський вівтар, відомий, як Вівтар Сатани, про який йдеться в Одкровенні апостола Іоанна: «… знаю твої справи, і що ти живеш там, де престол сатани…» (Одкровення ап. Іоанна 2:13). Езотерики вбачають в цьому сатанинську сутність більшовицької влади й таємне поклоніння дияволу. Тим паче, що серед них були не лише войовничі атеїсти, але й євреї. Відомо також, що багато видатних більшовиків належали до масонських організацій. Науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних стосунків Російської Академії Наук Ігор Хохлов стверджує: «Нам відомо, що Яків Свердлов був масоном, нам відомо, що Зинов’єв і Каменєв – це найближчі сподвижники Леніна, які допомогли йому втекти, уникаючи арешту влітку 17 року, також були масонами, і вони були, до речі, масонами тієї ж таки ложі «Мистецтво і праця», до якої належав Ленін. Майже все більшовицьке керівництво раннього революційного періоду входило до складу масонських лож» [69].
Про масонів – правда. Сюди можна додати Троцького, Менжинського, Скворцова-Степанова, Москвіна, Луначарського, Володарського, Урицького тощо. Звичайно, ототожнення масонів із сатанізмом є здебільшого вигадками (більшість організацій не мають до нього стосунку), але те, що багато більшовиків-масонів захоплювалися окультними науками (Троцький, Свердлов, Луначарський та ін.) – факт. Тому і гробницю Леніну обрали у формі піраміди. На цій темі не зупинятимемося – охочі самі можуть знайти відповідні матеріали. Скажемо лише, що виставка трупа та проповідь «ленінізму» була вигідна усім, адже під час битви за владу немає нічого кращого, як видавати себе за єдиного «вірного ленінця» на противагу іншим, використовуючи мертвого вождя як гак на линві, за допомогою якої можна видряпатися на самісіньку верхівку. Проте з гробницею покійному не пощастило. Навесні 1924 року від мавзолею почало смердіти. Смердіти – вибачте – лайном. Люди здивовано переглядалися. Ситуація виглядала не просто дивною, а, як тоді казали, – політично шкідливою. Почалося розслідування. Виявилося, що під час будівництва в лютий холод ґрунт відкривали за допомогою вибухівки й пошкодили каналізацію. Поки стояли морози, все було добре, а потім тепло розтопило землю і нечистоти почали підніматися з-під землі, затоплюючи і мавзолей, і його постояльця. Каналізацію відремонтували. Але мавзолей настільки просмердівся, що його довелося знести й будувати інший, котрий відомий в історії, як другий мавзолей Леніна.
Існує легенда, за якою патріарх Російської православної церкви Тихон, дізнавшись про цю пригоду, висловився коротко: «По мощах і єлей».
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА.
ПАЦЮКИ В ДІЖЦІ-2, АБО ТРІУМФ ХИТРОСТІ ТА ПІДЛОСТІ
На момент смерті Леніна становище Лейби Давидовича було незаздрісним. Жодних перспектив. Біля нього залишалися фігури другорядні: Геор гій П’ятаков, Євгеній Преображенський, Микола Осинський, Володимир Смірнов, Надія Крупська, Микола Крестинський, Християн Раковський, Карл Радек тощо. Ця група, яку називають «Лівою опозицією», оформилася восени 1923 року з т. з. «Заявою 46», у якій говорилося про встановлення в партії фракційної диктатури та придушення інших поглядів. Камінь у город «сталінців» та Політбюро, яке й узурпувало владу від ЦК та партії в цілому. У той самий час біля Сталіна зібралася потужна шайка із майже усіх членів Політбюро, яким і були невдоволені «троцькісти»: Каменєв, Зинов’єв, Бухарін, Риков, Дзержинський, Орджонікідзе та інші. Останні у руках тримали кілька потужних ресурсів: партійну газету «Правда» (головний редактор Бухарін), яка блокувала матеріали «лівої опо зиції»; партійні кадрові структури (Сталін), спецслужби (голова ОДПУ Дзержинський, Ягода). За таких умов поразка Троцького і компанії була неминучою. Власне, їх уже почали бити.
Ще влітку 1923 року почалися переміщення його прибічників на другорядні посади. В тому числі у «святая святих» Льва Давидовича – армії. У жовтні цього ж року внаслідок першої економічної кризи НЕПу (т. з. «ножиці цін», коли, за наполяганням Троцького, селянам пропонували купувати промислові товари за завищеними цінами, а продовольство скуповували за «твердими», тобто мізерними, в результаті чого настав торгівельний колапс), а також провалу інспірованих через Комінтерн (там керував «троцькіст» Радек) спроб переворотів у Німеччині, Болгарії, Угорщині, сепаратистського бунту в Бесарабії тощо, Троцький отримав страшну поразку на ХІІІ об’єднаному пленумі ЦК та Центральної Контрольної Комісії. Власне, отой «Лист 46» був жестом відчаю, спробою якось врятувати ситуацію, звернувшись «через голову» партійної верхівки до широких партійних мас, де Троцький усе ще мав великий авторитет.