Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 16)
Майже кожен радянський полк, дивізію, корпус, армію очолював такий «воєнспец», або командував ними неофіційно, замість номінального начальника із числа «пролетарів». Аби Ви, читачу, розуміли масштаби, скажу – із загальної чисельності червоних командирів, або як їх тоді називали «краскомів» – 37% були колишніми офіцерами, генералами та адміралам старої армії. Ось у цьому, а також у беззаперечній перевазі (про це трохи нижче) в озброєнні, бойовій техніці та головне – кількості солдат сховано секрет перемог РСЧА. І не в міфічних талантах Будьонного, Дибенка, Антонова-Овсієнка, Щорса, Фрунзе, Чапаєва, Тимошенка, Ворошилова та інших «розкручених» пропа гандою «полководців» справа. Ось, якщо хто не знав, секрет успіхів «геніального червоного полководця» Михайла Васильовича Фрунзе: замість нього на фронтах Громадянської воював колишній царський генерал Федір Федорович Новицький. Подивіться його біографію – де Фрунзе, там і він. Новицький з групою колишніх офіцерів імператорської армії розробляє і втілює плани операцій, а Фрунзе їх привласнює й ордени отримує. Аби було все яскраво й ви пук ло, як любили писати комуністичні газети, наведу приклад одного фрон ту – Південного. Його ко ман дувачами послідовно були: генерал-майор Російської ім пера торської армії П. П. Ситін; пол ков ник П. А. Славен; полковник В. М. Гіттіс; генерал-лейтенант В. М. Єгор’єв; підпол ковник А. І. Єгоров. А біля них з «мау зерами» – члени військової ради (комісари) Сталін, Ворошилов, Берзін, Шляпников – це лише найвідоміші, а загалом їх було 15 штук.
Бували серед «воєнспеців» і ті, хто воював не за страх, а за совість; хто, відчуваючи можливості кар’єрного злету, перебіг добровільно. Як правило, то були видатні негідники. Серед таких – знаменитий Михайло Муравйов, той самий, який брав штурмом Київ й назавжди прославився нелюдською ненавистю до українців та феноменальною жорстокістю. Його зазвичай називають полковником. Це не так. Він колись був полковником. За убивство товариша його під час Першої світової війни було позбавлено звання та відправлено у штрафну частину. У 1917 році він прилаштувався біля лівих есерів. Серед таких покручів і знаменитий Михайло Тухачевський, який, попри міфи, високими талантами не відрізнявся (кілька разів він був жорстоко битий на фронтах – Каппелем, Денікіним, морською піхотою Українського Народної Республіки під командуванням адмірала Білинського), але натомість відрізнявся неабиякими підлістю та жорстокістю. Свого часу він утік з німецького полону, порушивши чесне слово офіцера. Брав мирне населення в заручники. Гнувся перед Троцьким, за що й отримував звання та посади. А ось як його характеризує французький офіцер Ремі Рур, який знав цього пройдисвіта по табору військовополонених: «Не те щоб він був жорстоким – він був просто безжальний» [37]. Це Тухачевський вигадав труїти бойовими газами повсталих тамбовських мужиків, що гаряче схвалив сам Ленін. Це Тухачевський розробляв режим окупації власної країни. Другий висновок, що його зробили комісари: на добровольців покладатися не варто. Ставка на «революційну свідомість» провалилася. А ідіотська затія Подвойського ввести в армії демократію та рівноправ’я негайно вилізла боком. Оті декрети Миколи Ілліча «Про виборне начало та організації влади в армії» та «Про зрівняння усіх військовослужбовців у правах» інакше, ніж витвором хворої уяви кретина не назвеш. Якби колишній піп мав хоча би грам розуму, він би усвідомив, що солдати в десяти випадках з десяти оберуть не професійного, жорсткого і вимогливого командира, який змушуватиме їх до дисципліни та ганятиме до сьомого поту, а «свого хлопця», при якому можна байдикувати та з котрим можна чудово пиячити, грабувати та ґвалтувати. Як Ви уже зрозуміли, шановний читачу, і у військовій галузі більшовики відрізнялися такою само кричущою некомпетентністю, що й в інших. Довелося похапцем розробляти нові проєкти. Ну, як розробляти… Розробляли перераховані вище офіцери та генерали. Тож не була РСЧА насправді ні робітничою, ні селянською. А була вона майже такою самою, як при царі-батюшці: основна солдатська маса з селян, унтер-офіцери з робітників, які мали хоч якусь освіту, а над ними ті самі офіцери, що й у окопах Першої світової та генерали, які сиділи у царських штабах. Перше, що було зроблено – з посади наркома з військових справ зняли Подвойського. До делікатної справи формування армії та стратегічного планування його більше не підпускали, понизивши до рангу члена військових рад, інспектора тощо (читай, базікала-комісара). Наркомом став Лев Троцький. Не тому, що гарний спеціаліст – тому, що військовий напрямок несподівано вийшов на головний план і для розкладених до неймовірного стану полків потрібна була авторитетна фігура та ще й така, яка не спиниться перед звірячими методами «наведення революційного порядку». Передусім, формування армії на принципах добровільності було скасовано і введено мобілізацію. Як у царські часи.
Наприклад, найзнаменитіший (і найбездарніший) майбутній радянський маршал Георгій Жуков потрапив до РСЧА у вересні 1918 року саме по мобілізації, або, як говорилося в декреті РНК від 29 травня 1918 року «примусовому набору». По-друге, створено інститут воєнних комісарів. Це не лише для того, аби горлопанити перед солдатами гасла. Головна їхня функція – нагляд та контроль за «воєнспецами». Комісар мав повноваження будь-якої хвилини застрелити командира і за свої дії звітував лише перед найвищим керівництвом армії і держави. З «гнилим лібералізмом», тобто виборністю командирів та рівноправністю, теж було рішуче покінчено. Разом з цим запроваджуються цікаві винаходи. Наприклад – загороджувальні загони, які мали кулеметним вогнем зупиняти частини, що відступали, та виловлювати дезертирів. Офіційно знаменитий наказ № 18 було підписано Троцьким у розкішному потязі, який раніше належав імператору Миколі ІІ, 11 серпня 1918 року на фронті проти повсталих солдат Чехословацького корпусу. Але неформальні загони з числа китайців, мадяр та латишів існували й раніше. А ще більшовики ввели правило децимації. Як у війську монголів ХІІІ століття. Розстрілювали кожного десятого з підрозділу, який відступав. Обов’язково разом з комісаром. Командирів берегли: надто мало їх було, а політичних горлопанів у шкіряних куртках – цілі отари. Проте мобілізовані солдати продовжували масово дезертирувати. І було їх дуже багато. А бажаючих воювати – не дуже. Тоді вигадали штрафні частини. Але солдати продовжували тікати. Тоді гуманні більшовики вирішили боротися з цим радикально – шляхом взяття у заручники родин червоноармійців. Наприклад, однією з численних (але далеко не першою і не десятою) постанов більшовицької влади – в цьому випадку Ради Робітничої і Селянської Оборони у складі Леніна, Троцького, Красіна, Сталіна та ін. від 3 червня 1919 року було визначено, що до числа відповідальних за дезертирство належать «…члени родин дезертирів, винні у переховуванні дезертирів, а також місцеве населення та посадові особи, винні у переховування дезертирів» [38]. Для них були різні покарання. У когось конфісковували хату, коня і воза; у когось – землю, а когось і до стінки ставили. І нехай вас, люб’язний мій читачу, не обманює отой фіговий листочок, яким більшовики прикривали варварський принцип колективної відповідальності – «винні у переховуванні». Хто вирішував, винні дружина та діти Петренка в тому, що він утік з полку? Правильно – комісари. Віддавайте коня та корову – єдину годувальницю родини. Схожими варварськими методами та неймовірною жорстокістю, Леніну, Троцькому, Сталіну і компанії вдавалося поступово сформувати велетенську за чисельністю армію. Якщо на кінець квітня 1918 року РСЧА мала у своєму складі лише 198 тис. осіб на 90-мільйонну країну, переважно добровольців і переважно небоєздатних, то на початок вересня армія мала уже 550 тисяч, у жовтні 800 тисяч. На осінь 1920 року РСЧА була жахливим монстром: 5,5 мільйонів бійців і командирів. Це більше, ніж чисельність Російської армії після мобілізації 1914 року. Для порівняння: у червні 1918 року Добровольча армія Денікіна мала у своєму складі аж… 8 тисяч солдат і офіцерів. А максимального числа – 70 тисяч сягнула у жовтні 1919 року, коли РСЧА мала у своєму складі три мільйони осіб. Та що там: увесь «білий рух», формально (але насправді ні) об’єднаний під командуванням адмірала Колчака, на середину 1919 року нараховував 682 тис. стройових бійців і командирів.
Повторююсь: величезна кількісна перевага, задіяні «воєнспеци», загород жувальні загони та родини червоноармійців у заручниках – ось реальний секрет успіхів Червоної Армії, а не вигаданий Агітпропом «ентузіазм робітничо-селянських мас». Скажуть: зате у Денікіна, Колчака, Каппеля, Юденича, Врангеля та інших було багато танків, літаків і бронепоїздів, не кажучи вже про гвинтівки, кулемети та гармати. Усе це постачалося їм безкоштовно Антантою. А червоноармійці йшли у бій ледь не з однією гвинтівкою на трьох. Брехня це все. Насправді було все з точністю до навпаки. Так, Англія щось таки давала тому ж Денікіну. Але небагато. Не мала фінансової і технічної можливості. Червона Армія на кінець війни мала 122 самих лише бронепоїздів. На кінець 1918 року у складі РСЧА було 50 авіаційних загонів по 6 літаків у кожному, а навесні наступного року – 67 загонів, не враховуючи інших підрозділів. А дві кінні армії чисельністю в 15-17 тисяч кожна? Навколо Пітера, Москви, Тули та інших міст, що їх контролювали «червоні», з часів Першої світової було розташовано гігантські склади зброї, боєприпасів та військової амуніції, зокрема і трофейної. Крім того, під контроль більшовиків потрапили майже усі військові заводи. Завдяки цьому Троцький (точніше, «воєнспеци») мав можливість формувати надпотужні частини. Це лише у фільмі «Чапаєв» на всю дивізію Василя Івановича був один нещасний кулемет Максима, яким оперувала Анка-кулеметниця. Але не у вигаданій радянськими борзописцями, а в реальній історії, лише 1-й Кулеметний полк, що базувався в Оранієнбаумі й дістався більшовикам у спадок від «попередників», мав на озброєнні 1,5 тис. кулеметів. Скільки їх було загалом – невідомо. Та враховуючи те, що у 1914-1917 роках царським урядом додатково до того, що вже було, закуплено 60 тисяч нових кулеметів, мусимо визнати, що фільм Сергія Ейзенштейна про Анку-кулеметницю так само близький до істини, як фільм Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць». «Значно важче було з озброєнням і постачанням у білих армій. Для Рад було суттєвою втратою, коли склади в портах Мурманська, Архангельська і Владивостока, де зберігалися величезні запаси зброї та боєприпасів, поставлених країнами Антанти для Російської армії, навесні і влітку 1918 року перейшли під контроль інтервентів. До речі, це не означало, що вони надійшли в розпорядження білих армій. Велику їх частину країни Антанти забрали собі назад» [39].