Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 18)
Кажуть, Ленін був аж ніяк не проти незалежної радянської України на відміну від Сталіна, Троцького та інших. Це правда. Володимир Ілліч різко виступав про «російського великодержавного шовінізму». На словах. І тут таки наголошував, що «Про національну культуру взагалі можуть говорити лише клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху. Тільки така культура означає повну, справжню, щиру рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй в усіх робітничих організаціях у боротьбі проти капіталу веде до «розв’язання національного питання» [41]. Ленін був хитрий жук. Його слова можна трактувати і так, і навпаки. Це взагалі його «коник». Вводимо комунізм. Не вийшло – кажемо, що це був вимушений і тимчасовий крок – «воєнний комунізм».
Виступаємо проти «російського великодержавного шовінізму» й одночасно оголошуємо, що українська мова в Україні – пережиток. І пісні українські. І традиції. А якою ж мовою мають українці в такому випадку говорити? Які пісні співати? Ото ж бо. Ленін був хитрий жук. Він наполіг на тому, аби СРСР став не унітарною державою з Україною на правах автономії, а федеральною, в якій УСРР мала б формальне право виходу і ознаки суверенної держави: народні комісаріати, Раду і навіть власного наркома військових справ. Правда тим наркомом чомусь був товариш Антонов-Овсієнко, а потім і товариш Подвойський. Ага, той самий. Уявіть собі, що за паперами будинок належить вам, але живуть в ньому чужий дядько з родиною. А ви – в сараї. Й усі ваші права – це гнути спину від зорі до зорі на городі, який належить за паперами вам, але врожай забирає цей дядько. У такому становищі опинилися українці після поразки у визвольних змаганнях та окупації України більшовиками. І я не утрирую. Я не згущую фарби. Ось вам, шановний читачу, один, але промовистий приклад. У 1921-1922 роках низку регіонів Росії вразив голод. Найважча ситуація склалася на Поволжжі. Люди гинуть десятками тисяч. Більшовики навіть звертаються про допомогу до Міжнародного червоного хреста. Одночасно вони постановляють конфіскувати церковні цінності. Буцімто на боротьбу з голодом. Насправді – ні. 19 березня 1922 року Ленін щодо цього висловився максимально відверто й цинічно: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому мусимо) провести вилучення церковних цінностей з самою скаженою і нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору.
Саме тепер і тільки тепер величезна більшість селянської маси буде або за нас, або, в усякому разі, буде не в змозі підтримати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духовенства і реакційного міського міщанства, які можуть і хочуть випробувати політику насильницького спротиву радянському декрету. Нам конче необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим чином, чим ми можемо забезпечити собі фонд у кілька сотень мільйонів золотих рублів (треба згадати гігантські багатства деяких монастирів і лавр). Без цього жодна державна робота взагалі, жодне господарське будівництво зокрема і жодне відстоювання своєї позиції в Генуї особливо, абсолютно немислимі» [42].
І, звичайно, ж цей лист було написано «архітаємно». Якщо хочете, наведу цілком гриф, як його позначив «вождь світового пролетаріату»: «Цілком таємно. Прохання у жодному разі копій не знімати, а кожному члену Політбюро (тов. Калініну теж) робити свої помітки на самому документі» (там само). Там жодного слова про використання цінностей для допомоги голодуючим. Там чітко зазначено для чого це робиться: під виглядом боротьби з голодом забрати цінності у церкви. І спрямувати їх на «державну роботу» – виробництво снарядів та гвинтівок це теж робота. А ще на забезпечення переговорів у Генуї. Там більшовики планували здобути визнання радянської Росії західними державами. Навіщо сотні мільйонів золотих рублів? Готувалися сплатити борги царського уряду. До чого тут незалежна радянська Україна? – запитаєте ви. До того, що в Україні тоді теж через посуху та війни спалахнув голод. Жорстокий. І от, коли українські діти пухли й мерли від голоду, уряд «незалежної» УСРР відправляв хліб до Росії. Підкреслю: формально незалежна держава, прирікаючи своїх громадян на голодну смерть, відправляє до іншої держави хліб. Без-воз-мезд-но. Тобто задарма. 12 травня 1921 року Ленін спрямовує до Харкова на адресу уряду «незалежної України» телеграму з вимогою відправки до Росії протягом місяця не менш ніж 1 мільйона пудів хліба. 20 вересня, коли уже є зрозумілою неминучість настання в Україні голоду, Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило план вивозу продовольства для РСФРР у розмірі 57 мільйонів пудів. Це 912 тисяч тонн.
Більше того, під час голоду хліб з України постачали за кордон. Гроші за нього «незалежна» УСРР чомусь не отримувала – з якогось дива вони осідали у Москві. Причому ці поставки використовувалися навіть, як політична зброя. Так, 1922 року, коли голод в Україні сягнув апогею, голова Раднаркому УСРР Християн Раковський ставить ультиматум міністрові закордонних справ Великої Британії лорду Керзону: якщо не замиритеся з радянською Росією – радянська Україна припинить постачання хліба для вас. Так що «незалежність» України на чолі з членами російської більшовицької партії, усіма цими раковськими-сергеєвими-скрипниками-затонськими-ворошиловими – це лише фіговий листок. З іншими «республіками-сестрами» – схожа історія, жодної різниці. Нічого не нагадує? Правильно – гібридну війну Росії проти України на Донбасі. Маріонетки на чолі невизнаних ніким, у тому числі й самою Москвою, ДНР-ЛНР. А у разі чого, з Кремля лунає «А до чого тут ми? Нас там немає».
Так було й у ті часи. Сформувавши в Курську маріонетковий уряд УСРР, Москва підготувала війська й 3 січня 1919 року спрямувала їх на завоювання України. Соціалісти з Директорії УНР розгубилися: як же так? Це ж проти усіх правил. У Москву було надіслано ноту протесту, на що було отримано відповідь: жодних військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії УНР та уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки, себто це – внутрішня справа України. Громадянська війна. Війну Росії Директорія оголосила аж 16 січня. На той момент вже були втрачені не лише Харків, а й Чернігів. «Ах, так?! – обурилися Ленін з Троцьким. – То ви мирній і дружній країні оголошуєте війну ні сіло, ні впало? Ну так начувайтеся!»
На той момент чисельність армії більшовиків перевалила за мільйон… На жаль, у ті часи соціалістична ідеологія, ґрунтована на маячні Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, була у світі дуже популярною. І тому багато хто в Україні, Грузії, Білорусі, Німеччині, Румунії, Польщі тощо більшовикам співчував і допомагав. В них бачили хоч і «трохи радикальних», але – все ж соціал-демократів. Про ідеї Зинов’єва та Леніна знищити кожного десятого в країні, запровадити мережу концтаборів та відправляти на той світ усіх інакомислячих разом з членами їхніх родин у 1918 році мало хто знав. Особливо за кордоном. Там іншими проблемами були заклопотані. Кажуть, що таких Ленін називав «корисними ідіотами». Дехто приписує цей вислів Карлу Радеку.
Насправді, довести, що вони так казали про пев ні верстви, які симпатизували біль шо визму й допомагали йому про со чуватися до своїх країн, ми не маємо. Але зате історія зберегла чимало інших схожих виразів. Володимир Ілліч за словом у кишеню не ліз і був напрочуд брутальний в оцінках. На більшовиків у Європі дивилися, як на черговий скороминучий проєкт. Мильну бульбашку, яка ось-ось лусне. І проґавили. Поки ділили шкуру уби того в Першій світовій війні ні мецького вовка, за лісами-горами зріс та набрав ваги більшовицький ведмідь. А потім до Європи ринули біженці. Й почали розповідати. Але їм не вірили. Культурна Європа не могла уявити, що у ХХ столітті є не окремі божевільні маніяки на кшталт Джека-Різника, а цілі політичні сус пільст ва, котрі практикували не прос то масові убивства (це ще нічого, зреш тою англійці теж розстрілювали з кулеметів демонстрації в Індії), а нелюдські катування. Я якось обіцяв розповісти про Крим. Командувач Південним фронтом Михайло Фрунзе після того, як бригади знаменитого «батька» Махна взяли неприступний Перекоп, пройшовши затоку Сиваш по груди у крижаній воді (Червона Армія потім припише собі цей подвиг), запропонував блокованим у Криму військовим армії генерала Врангеля скласти зброю в обмін на гарантію безпеки. Частина військ Врангеля в ході блискучої операції евакуювалася, але було багато таких, що категорично відмовилися покидати батьківщину. Вони пристали на пропозицію Фрунзе, повіривши його чесному слову. І тут з’ясувався один нюанс: ні Ленін, ні Троцький, ні Дзержинський чесного слова не давали!