Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 17)

Відкрию вам таємницю, шановні читачі. Уся «інтервенція» Антанти у зазначені міста-порти мала на меті передусім захист отих складів із майном на сотні мільйонів рублів, яке свого часу країни Антанти та США поставили уряду Російської імперії і за яке не було заплачено. В Одесі та низці інших українських міст, де висадилися французи, ситуація була приблизно така сама, плюс певний політичний чинник – підтримка Денікіна та блокування портів не давало можливості більшовикам займатися «експортом революцій» до сусідніх країн, як це вони робили восени 1918 року через Петроград. Абсолютно утилітарна мета. Та й сама поведінка «окупантів», які намагалися навести елементарний лад у тій політичній мішанині, передусім методом співробітництва й дуже пасивно поводилися як мілітарна сила, не дають нам підстав вважати їх тими, ким показувала радянська пропаганда. Більше того – як я уже зазначав, Колчак лише вважався головним. Але насправді численні «білі» загони серйозно ворогували один з одним. Наприклад, Антанта погодилася передати армії Колчака трохи зброї та боєприпасів з числа тієї, що була оплачена ще царським урядом. Але постачання навіть цього мізеру – 41 тис. гвинтівок та 10 мільйонів набоїв заблокувала Трансбайкальська армія отамана Семенова, який контролював Транссиб. І дозволив прохід потягів зі зброєю він лише тоді, коли майже беззбройні війська Колчака було розбито. Або ось отаман Війська Донського Петро Краснов. Відмовився підкорятися Денікіну та Колчакові, які орієнтувалися на Антанту, налагодив стосунки з Німеччиною. Від неї отримав 11 тисяч гвинтівок, 44 гармати, 88 кулеметів, 100 тисяч снарядів та 10 мільйонів набоїв. І це лише верхівка айсбергу. Про надскладні стосунки між Денікіним, Махном, Скоропадським, Красновим, Петлюрою, Винниченком, Григор’євим можна цілий тритомник написати. І це лише на Півдні. Про Семенова та Колчака на Сході я уже згадав – додаймо сюди хоча б командуючого Партизанською армією отамана Аненкова, який теж лише на словах визнавав зверхність адмірала, а насправді різав і червоних, і білих.

Отже, підсумуємо: величезний мобілізаційний ресурс, колосальна кількість зброї, які підкріплювалися украй жорстокими середньовічними методами примусу; сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура та роздробленість опонентів надали більшовикам змогу виграти те, що досі називається Громадянською війною в Росії, хоча я б назвав це інакше – війною комуністів за світове панування. Бо як у концепцію Громадянської війни у Росії вписується захоплення республік Кавказу, загарбання Бухарського емірату, України, Білорусі тощо; спроба державного перевороту в Німеччині та Угорщині? Можна також говорити і про Першу соціалістичну. Бо почали більшовики війну зі своїми ж однодумцями. Якщо не брати до уваги Льодовий похід крихітної армії денікінців чисельністю 3 тис. багнетів і шабель, як реакцію на звірячі убивства і насильство з боку «революційних матросів і солдат, то першим мілітарним супротивником більшовиків став Комітет членів незаконно розігнаних Всеросійських установчих зборів (рос. Комуч), створений есерами на чолі зі знаменитим революціонером Володимиром Вольським. Володимир Винниченко та Симон Петлюра, з якими більшовики воювали в Україні, – теж соціалісти. І в Грузії більшовики воювали з марксистами-соціалістами на чолі з відомим Ноєм Жорданія. Менш відомо про Білоруську народну республіку на чолі з соціалістами Іваном Середою та Язепом Льосиком. Фактично треба казати, що Москва воювала з колишніми колоніями Російської імперії за збереження цієї імперії уже під соціалістичною вивіскою. Й використовувала протиріччя між ними та сусідами, аби бити поодинці. Українцям та білорусам не пощастило, бо, по-перше, доля розпорядилася таким чином, що їм довелося мати справу не з Антантою, а з німцями, які були слабкі, і по-друге, крім більшовиків, українцям довелося битися ще й з поляками, махновцями та денікінцями.

Продовження теми Громадянської війни – у наступній главі. Однак вона буде не про бої, походи та марші. Поговоримо про інші речі. Адже це все таки таємна історія…

ГЛАВА СЬОМА.

НАРІЖНІ КАМЕНІ ПЕРЕМОГИ АБО ЧОМУ ЛЕНІНУ І ТРОЦЬКОМУ ВДАЛОСЯ

У часи СРСР величезна маса наукових статей, монографій, не кажучи уже про статті в «Піонерській правді» або журналі «Комуніст», відрізнялася одностайністю думок. Головною причиною перемоги більшовиків у т. з. Громадянській війні оголошено «широку підтримку народних мас». Мовляв, промови Троцького, Свердлова, Калініна та їхні декрети про мир і землю так надихнули оті маси, що вони стали на бік «червоних» і так само швиденько перемогли. Лише за якихось шість років, якщо враховувати боротьбу з масованим партизанським рухом «буржуїв». До числа «буржуїв», що ніяк не хотіли здаватися, зараховували повсталих проти грабунків російських селян Тамбовщини (насправді охоплювало територію чотирьох губерній) під проводом соціаліста Олександра Антонова.

До числа «буржуїв» зараховували українських селян Холодноярської республіки та Чорного лісу. До числа «буржуїв» потрапили також партизани Туркестану, Бухари та Хорезму. Слово «басмач» (яке, власне, перекладається як «партизан») в СРСР було перетворено на лайливе, а із самих басмачів пропаганда зробила дикунів, які прагнули тримати жінок у паранджі, а місцевий люд у стані рабів. Радянські люди щиро здивувалися б і навіть не повірили, якби їм сказали, що лідером басмачів Башкирії був Ахметзакі Валіді Тоган – історик, сходознавець, майбутній почесний доктор Манчестерського університету.

Або якщо б їм розповіли, що один з лідерів басмачів Узбекистану Усман Ходжа – просвітитель, історик, видавець, був одним із засновників Бухарської Народної Радянської Республіки, пізніше її головою, створював Бухарську Червону армію, але імперіалістична політика московських більшовиків, набагато більш жорстокіша, ніж політика царизму, штовхнула його у лави національно-визвольного руху. Лік повстанським рухам і загонам, які діяли в Росії, Середній Азії, Україні, Білорусі, Закавказзі тощо йде не на десятки – на сотні. І основною масою їх учасників були звичайні селяни та робітники. І цей багатомільйонний рух спротиву, який більшовикам не вдавалося знищити протягом десятиліть (у Середній Азії в окремих місцевостях бої тривали до 1942 року) спростовує вигадки про «масову підтримку» більшовиків народами колишньої Російської імперії. Та й через що їх підтримувати? Через вкрадений у есерів декрет «Про землю»?

Так українські соціалісти на чолі з Петлюрою і Винниченком теж проводили політику наділення селян землею. І грузинські. І білоруські. І навіть націоналісти «Мусавату» – найпотужнішої партії в Азербайджані. «Мусават» перекладається з азербайджанської як «рівність». Розуміючи, що їхня влада тримається лише на багнетах та ще популістській брехні, більшовики на чолі з Леніним не шкодували ресурсів на те й інше. Особливо старалися обливати брудом усіх навколо. Поширювали страшні чутки про українських «націоналістів» та «жорстокість білогвардійців». А ще вони застосовували стару перевірену ще з часів царя Олександра ІІ тактику «гібридної війни».

Коли не вистачало сили утримувати ту або іншу територію, або ще з якихось причин – створювалися маріонеткові «уряди» формально «незалежних» держав. Такою була уже згадувана Бухарська НРР, такою була Далекосхідна республіка, в якій навіть було проголошено капіталістичний устрій.

Такою була Донецько-Криворізька Радянська Республіка.

Такою була Українська Соціалістична Радянська Республіка, формально утворена 10 березня 1919 року. Розглянемо як це функціонувало на її прикладі. Під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року більшовики в Україні зазнали катастрофічної поразки – за них проголосувало менш ніж 10% виборців. Це знов-таки стосовно брехні про «підтримку мас». На першому Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів з 2500 депутатів більшовиків було лише 130. Українські більшовики навіть партії власної не мали – усі були однопартійцями Леніна-Троцького-Свердлова.

Усвідомивши, що в Києві їм нічого «не світить», більшовики перебралися до Харкова, утворили там маріонетковий Тимчасовий Центральний виконавчий комітет Рад України та Народний секретаріат. Так 25 грудня 1917 року у офіційній історіографії СРСР став «днем народження» УРСР. Формально у березні 1918 року УСРР (УРСР вона стала лише 1937 року) було оголошено незалежною від Москви. Насправді усе її керівництво призначалося з Кремля. Був лиш один нюанс – московські більшовики намагалися знайти поміж себе тих, хто хоч якийсь стосунок мав до України – народився тут чи протягом тривалого часу жив. Так само у 1940 році головою маріонеткового уряду Фінської демократичної республіки товариш Сталін призначив багаторічного члена Політбюро ЦК ВКП(б) Отто Куусінена, бо він був етнічним фіном, хоч давно фінську мову забув. Але захопити Фінляндію тоді не вдалося і товариш Куусінен повернувся до комфортабельних московських апартаментів.

Захопити Україну більшовикам вдалося. А «незалежну» Комуністичну партію більшовиків (України) було створено з тих таки кремлівських холуїв лише у квітні 1918 року. Один із головних українських комуністів Володимир Петрович Затонський наприкінці 1917 року сказав відверто: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка жменька» [40]. Тому більшовизм довелося до України експортувати. На багнетах РСЧА. А члени «уряду» формально «незалежної» УСРР легітимізували збройну агресію більшовиків.