Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 15)
Переживши небезпеку та зраду свого «соратника», Ленін оголошував, що віднині робитиме ставку на «шеренги», а не на надто хитрих, спритних і амбітних особистостей. І будьте, певні, шановний читачу, інші «соратники» натяк зрозуміли. А особливо тов. Сталін. Він після цього став ще обережніший, ще лагідніший до усіх навколо. Ласкавий такий котик… Зразу ж по тому, навчений гірким досвідом, за підтримки Сталіна, Бонч-Бруєвича та деяких інших товаришів зі свого політичного клану, Ленін лобіює обрання на вакантну посаду голови ВЦВК товариша Михайла Івановича Калініна, який через власну тупість та феноменальні якості лакизи, став «зіц-головою». Але на цьому кремлівські вожді не зупинилися. Аби зовсім позбутися у Москві хоч і суто номінального, але все ж офіційного голови держави, його було посаджено в потяг і на два роки майже без повернення спроваджено на фронти – піднімати бойовий дух червоноармійців. Під час однієї такої поїздки й стався прикрий інцидент з будьонівцями та шубою. Проте після цього гризня в діжці не припинялася. Пацюків ще залишалося доволі: Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Каменєв, Зинов’єв, Радек. І всі: хто відкрито, а хитріші – таємно ненавиділи та боялися один одного. Хочете невеличку ілюстрацію? Дзержинський так боявся замаху на себе, любого, що тримав спеціальний пост біля свого кабінету, а двері до нього наказав замаскувати. Зрозуміло, що не «контрреволюції» боявся – будівля ВЧК охоронялася ретельніше за Державний банк. Боявся «своїх». Знав і про долю Леніна, і про долю Свердлова. Навіть під час прийому хвойних ванн його охороняла молоденька, особисто віддана чекістка Ольга Григорьєва, яка опікувалася тим, аби у цілющий розчин хтось не підмішав отруту. Якось випадково до Дзержинського в кабінет ввалився п’яний матрос і Фелікс Едмундович у паніці миттєво його застрелив, а потім зайшовся у нападі епілепсії…
Пацюків ще залишилося доволі. Хитрих, підступних, злосливих, підлих. Про те, як вижив найсильніший з них – розповідь попереду, коли ми розглядатимемо, що відбувалося після смерті Леніна.
А поки що наступна цікава тема…
ГЛАВА ШОСТА.
ЯК ЛЕНІН ІЗ ТРОЦЬКИМ СТВОРЮВАЛИ «РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКУ» АРМІЮ
Не лише побудова комунізму в окремо взятій країні виявилася цілковитою фантазією більшовиків-недоучок. Вони ще й провалили створення дієздатної армії. Нам уже відомо, що спочатку цей процес було доручено підпоручику (лейтенанту) Антонову-Овсієнку, прапорщику Криленку й матросові Дибенку. Потім владу над армією доручили повноцінному наркому – колишньому попові Подвойському. А з січня 1918 року він ще й головою Всеросійської колегії з організації та формування Червоної Армії став. Як же бачили таку складну місію Ленін, Троцький, Свердлов та усі перераховані вище товариші? А вони її складною якраз не вважали. Вони вважали, що армія має складатися з добровольців. Що «свідомі» солдати і матроси масами ринуть до «революційного війська». Адже тепер воювати і помирати треба не за якісь там інтереси імперіалістів, а за світле майбутнє пролетаріату. Проте дуже скоро з’ясувалося, що «свідомих» – украй мало. Жменька. Розвалити величезне російське військо змогли, а зібрати до купи не вдавалося. Основу Червоної Армії складали усе ті ж найманці з латишів, китайців та інша схожа наволоч. Перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, про яку мріяв Ленін ще у 1914 році, м’яко кажучи, гальмувалося. Те, що в листопаді 1917 – березні 1918 року так звану «армію» більшовиків складала наволоч – це не гучний епітет – так і було. Реальний стан справ яскраво продемонстрував наступ німців на Псков і Нарву. Пізніше з цього більшовицька пропаганда зробить один із основних міфів в історії СРСР. Офіційно він звучить так. У лютому 1918 року Ленін зажадав укласти сепаратний мир з Німеччиною, геніально передбачивши, що скоро вона зазнає поразки у Першій світовій, порине в хаос і там складеться революційна ситуація, яку можна буде використати для комуністичного перевороту. За допомогою людей та грошей з Росії, звісно.
Переговори з німцями у Брест-Литовську почалися ще у листопаді 1917 року і на цей час встановилося перемир’я. Але сталася несподіванка: більшість більшовиків не зрозуміла геніального прозріння свого вождя, й виступила проти. На нараді з питання укладення довготривалого миру на бік Леніна стали лише 15 із 47 членів ЦК та вищих партійних чиновників. З тих, хто вже згадувався у цій книзі, Бухарін, Дзержинський, Радек, Коллонтай, Дзержинський, Землячка, Урицький та інші вимагали оголошення Німеччині «революційної війни». Їх назвали «лівими комуністами».
Ленін переконував, що треба набратися сил, виграти час, інакше німці підуть вперед, а армії, щоб їх зупинити, немає. «Ліві комуністи» заявляли, що готові ризикнути долею комунізму в окремо взятій країні на користь Світової революції. Надалі ситуація ще більш ускладнилася, і Ленін змушений був пристати на пропозицію Троцького, висловлену однією фразою: «Ні миру, ні війни, а армію розпустити». Проте німці вимагали укласти мир і, зрештою, після того, як радянська делегація покинула Брест, спрямували свої війська на Петроград та Україну.
Усі зрозуміли, що Ленін був правий, але пізно. І тоді 21 лютого 1918 року Совнарком публікує ленінський декрет «Радянська вітчизна у небезпеці». На заклик рідної партії тисячі революційних солдатів, матросів та робітників пітерських заводів вирушили назустріч німецькому наступу й у жорстоких боях під Псковом і Нарвою 23 лютого зупинили його. Спіймавши облизня, німці пристали на пропозицію Леніна поновити перемовини й зрештою вимушений для обох сторін мир було укладено. Так народилася Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА), свято якої в Росії досі відзначають 23 лютого.
Але таємна історія СРСР розповідає зовсім інше. «Революційні солдати і матроси», побачивши на обрії німецькі війська, вчинили грандіозний драп-марш.
Псков, який захищала лише рота 6-го Тукумського латиського стрілецького полку (того самого, який розстріляв робітничу демонстрацію в січні 1918 року), та нечисленні загони старої армії, було взято 24 лютого. Перед цим місто нагадувало пекло: «Ранком 24 лютого напруження досягло найвищого рівня. Починалися грабунки, які насилу припинялися. На Ринковій (нині – Радянській) площі заст. голови Ради Клейнешехерт, відряджений для припинення грабежів, був убитий групою погромно налаштованих солдатів. Труп лежав на площі, байдуже носилися повз нього люди в різні боки» [34]. Нарву захищали «воїни-інтернаціоналісти», наймані мадяри, якими командував вікопомний Бела Кун. До них з Пітера прибув Павло Дибенко з підкріпленням у вигляді «революційних матросів» та мішком грошей. Проте й гроші не допомогли. Виявилося, що ґвалтувати гімназисток і грабувати натовпом беззбройних «буржуїв» матросики були дуже охочі, а от воювати… Потяг з матросами та самим Дибенком опинився аж у Самарі. Це 1880 кілометрів від Нарви.
Там матроси одразу зайнялися своєю улюбленою справою – убивствами, грабунками, ґвалтуваннями. Пізніше за ці «подвиги» Дибенка знімуть з посади, судитимуть та виженуть з партії. Але потім завдяки наполегливим проханням дружини, його пробачили. Цікаво, що генерал-лейтенант царської армії Дмитро Павлович Парський, який з ризиком для життя вдерся до Дибенка, намагаючись переконати того стати до бою, змушений був стрибати з потяга на ходу, аби залишитися в Нарві й очолити спротив. Це місто німці взяли на початку березня. А, може, революційні червоногвардійці Петрограду замість матросів рвонули до війська, аби захистити «колиску революції»? Ні. «Всеросійська колегія по формуванню Червоної Армії… 26 лютого констатувала не надто радісні для більшовиків факти: «У Василеострівському районі.. спостерігається навіть відхід із лав Червоної гвардії після оголошення про можливість переходу гвардії в армію». «В Обухівському районі.. дізнавшись про мобілізацію, половина Червоної гвардії здала зброю і розійшлася» [35]. А німці? А що німці? Вони вийшли на рубіж демаркаційної лінії, накресленої під час перемир’я, і зупинилися. Так закінчилася ганебна історія, яку потім перетворили на свято.
Ленін у статті «Важкий, але необхідний урок» 25 лютого 1918 року писав: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть Нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство. . У Радянській республіці немає армії» [36].
Який саме урок отримали більшовики з тієї ганьби? Перше: керувати військами під час бойових дій, планувати війну, проводити мобілізаційну роботу, організовувати постачання тощо ні лейтенанти, ні прапорщики, ні колишні священники не здатні. Це зовні просто, а насправді для цього потрібні освіта та досвід. Тому вони негайно захопили кільканадцять генералів, полковників та інших офіцерів царської армії й під дулом пістолета змусили на себе працювати. Згідних було чимало. Доля нещасного Ренненкампфа, який відмовився від «щедрої пропозиції» Антонова-Овсієнка, яскраво ілюструвала альтернативу. До того ж в армії годували. Працювали ці люди, що отримали назву «воєнні спе- ціалісти», добросовісно. Бо мали найкращий стимул – в разі чого «товариш Маузер» комісара сказав би їм останнє слово вагою 5,51 грама. Серед найвідоміших – полковник (пізніше Маршал СРСР і начальник Генерального штабу РСЧА) Борис Михайлович Шапошников – справжній автор перемоги над Денікіним; полковник (пізніше командарм 1 рангу РСЧА) Сергій Сергійович Каменєв, полковник Яким Якимович Вацетіс; контр-адмірал Василь Михайлович Альтфатер – перший командувач Робітничо-селянським флотом РРФСР; генерал-майор Олександр Олександрович Самойлов; підполковник Дмитро Михайлович Карбишев – знаменитий фортифікатор. Більшість із них мала ґрунтовну академічну освіту та великий бойовий досвід. Пізніше окремим декретом уряд оголосив мобілізацію всіх колишніх офіцерів без винятку. Окрім всього, це провокувало відхід колишніх офіцерів до Добровольчої армії Денікіна або інших «білих» формувань.