Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 108)

Коли імперії слабшають – вони розпадаються. Не став винятком і СРСР. Також не слід забувати, що ледь не визначальну роль відігравали й амбіції російської еліти, зокрема людини, про яку ще не згадувалося – Бориса Миколайовича Єльцина та його найближчого оточення: Сергія Шахрая, Рус лана Хасбулатова, Дмитра Волкогонова, Олександра Коржакова, Льва Ільюшина, Генадія Бурбуліса, Єгора Гайдара, Анатолія Чубайса та інших відомих осіб. До Єльцина перейшов навіть Іван Силаєв, який вважався «людиною Горбачова».

Горбачов і його команда прагнули зберегти СРСР. Для Єльцина (який після серії скандалів в т. ч. й кількома дивними авто- і авіакатастрофами, в організації яких підозрювали КДБ, вийшов з КПРС) пріоритетнішим було здобуття влади, аніж збереження СРСР.

Більше того, поки СРСР існував, Горбачов владу б не віддав, і оточення Єльцина це розуміло. Спалах національної самосвідомості в окремих республіках, результатом яких стало створення радикальних політичних організацій; антирадянські настрої, які почали сповзати в ультранаціоналізм. Першим палахнув Кавказ. Стосунки між вірменами та азербайджанцями завжди були складними. А тут сірником, що запалив пожежу, стало питання Карабаху, яке самі ж місцеві комуністи і спровокували.

27-29 лютого 1998 року в азербайджанському місті Сумгаїт сталися масові безлади на етнічній основі, причому безлади сплановані та спровоковані. Досі не відомо, хто за ними стояв. Є кілька версій: КДБ аби налякати вірмен, які саме виходили на акції протесту у Єревані та Степанакерті, вимагаючи передати Карабах Вірменії; якісь «противники Горбачова», аби дискредитувати реформи; ЦРУ разом з КДБ, аби розвалити СРСР.

Як на мене, на особливу увагу заслуговує думка Джорджа Сороса, який вважав, що за цими подіями стояв клан Гейдара Алієва. «Іs fecit cui prodest» – шукай кому вигідно, – стара латинська мудрість. Ми вже знаємо, що Алієв був другом Андропова і за його заступництва встановив в Азербайджані майже одноосібну владу, яка зберігалася і під час його роботи першим заступником Голови Ради Міністрів.

Але уже в 1987 році Горбачов його «з’їв», відправивши на пенсію й обрізавши щупальці Нахічеванському клану. Причому навіть з погрозами життю, які передавали Гейдару Алієву «доброзичливці». Тому ескалація насилля на Кавказі, з одного боку, била по місцевому керівництву, поставленому з Москви, а з іншого, розхитувала владу й авторитет самого Горбачова.

Звісно, і в столиці СРСР знаходилося багато таких, кому розростання конфліктів було на руку. А далі почалася ланцюгова реакція. Відверта неспроможність Горбачова, Чебрикова, Рижкова, Язова та інших «умиротворити» Азербайджан та Вірменію спровокувала інші численні конфлікти.

Молдова, Литва, Латвія, Естонія після того, як радянською владою під тиском Польщі було визнано наявність Пакту Молотова-Ріббентропа, оголосили про незаконність приєднання до СРСР. 11 березня 1990 року Литва стала першою республікою, яка оголосила про вихід з СРСР.

В Україні 8-9 вересня 1989 року за ініціативи націонал-комуністів та за участі дисидентів створено «Народний Рух України за перебудову». Ще раніше було створено Білоруський народний фронт. І нам ще можливо колись пощастить дізнатися, хто надавав підтримку відцентровим рухам з Москви. Але зрозуміло, що то був не Горбачов.

Криза настала 1991 року. Економічне становище СРСР стало таким, що довелося вчергове пограбувати народ. Власне, радянський народ комуністи грабували завжди. За 69 років історії країни відбулося 4 грошові реформи та відмова уряду відповідати перед громадянами за свої борги (облігації внутрішньої грошової позики).

Але хоч усі вони були несправедливими, найбільше запам’яталася «реформа», яку в народі охрестили «павлівською» –за прізвищем тодішнього Прем’єр-Міністра СРСР Валентина Павлова. Кілька місяців поспіль народу видавали зарплатню банкнотами по 50 та 100 рублів, а потім раптово (після божби Павлова, що реформи не буде) оголосили їх недійсними і дали лише три дні на обмін, ще й в обмежених обсягах і з наданням довідки про їх походження.

Звісно, партійні бонзи та чиновники не постраждали – у них, як тоді висловлювалися, «усе було схоплено». А народ втратив і дехто відчутно. Минуло трохи більше 2 місяців і 2 травня 1991 року – свіжа новина: підняття цін на основні споживчі товари та послуги на 200-300% при тому, що оплата праці не зросла.

Усе це, звісно, популярності ні Павлову, ні Горбачову не додавало. Зате додавало популярності Борису Єльцину та його команді чергових «молодих реформаторів», які звинувачували «Горбі» в бездіяльності. Ці події стали чудовим стартовим майданчиком для Єльцина на виборах першого президента РРФСР. Тут треба дивитися хронологію. Аналіз дат подій – це перше, чим має володіти історик.

Тоді перед ним відкриваються дивовижні перспективи. Конфлікт на ґрунті боротьби за владу між Єльциним та Горбачовим почався з осені 1987 року і спочатку Михайло Сергійович вигравав. Єльцина було позбавлено усіх ключових посад. Він навіть був змушений принижуватися і каятися. Але от, вже будучи депутатом Верховної Ради СРСР, 4 березня 1990 року він обирається ще й депутатом Верховної Ради РРФСР від Свердловська. У оточенні «Горбі» миттєво розуміють, навіщо це – здавалося би другорядне – депутатство Борису Миколайовичу. Той мітив на посаду Голови Верховної Ради РРФСР. Сама собою вона не мала значення, але це створювало стартову позицію для його обрання президентом Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, що робило Горбачова «весільним генералом» та упритул посувало СРСР до розпаду. Горбачов зробив крок у відповідь: через тиждень після обрання Єльцина депутатом, Горбачов на Третьому позачерговому з’їзді народних депутатів СРСР обрав себе на безальтернативній основі Президентом СРСР. Другим важливим кроком було проведення на з’їзді внесення поправок до Конституції СРСР, які скасовували однопартійну систему в СРСР та тезу про «керівну і спрямовуючу роль КПРС».

 Хтось спитає: а навіщо це Генеральному секретареві ЦК КПРС? Чи це не свідчення того, що «Горбі» таки був таємним антикомуністом? Дочекався слушного моменту і жахнув! Фактичне введення багатопартійності ставило на КПРС, котра себе давно й міцно скомпрометувала, хрест як на керівній силі уже в найближчій перспективі. Усе це так.

Але варто зауважити, що Горбачов у цьому випадку дочекався лише одного: він фактично перестав контролювати партію.

Вона на той момент розвалилася на фракції та угруповання. Ще би трохи і Михайло Сергійович залишився б на уламках, без влади. Навіть і тепер його обрання пройшло туго: за його кандидатуру проголосували лише 1 329 депутатів з двох тисяч (59,2%), проти – 495, майже кожен п’ятий. Ще 54 бюлетеня було зіпсовано, а 122 депутати взагалі відмовилися від голосування. 29 травня 1990 року Єльцина з третьої спроби після важкої боротьби обирають головою Верховної Ради РРФСР в піку ставленику Кремля Олександру Власову (535 голосів проти 467), а вже у червні посол США Джек Метлок спрямовує до Вашингтона цілком таємну доповідь, в якій уперше прогнозує можливість розпаду СРСР і ці події безумовно між собою пов’язані.

Більшість з викладеного вище відома. І назвати цю інформацію (за винятком хіба що внутрішніх інтриг, які тоді серед загалу не спливали) «таємною історією» важко. Але наступні кілька сторінок, безумовно – так. Йдеться про ГКЧП (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению), який дуже «раптово» виник у Москві 19 серпня 1991 року. Панівна думка про цей «орган» досі виглядає так: «Члени ГКЧП виступили проти перебудови, яка проводилася Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, а також проти підписання нового союзного договору і перетворення СРСР в конфедеративний Союз Суверенних Держав, куди планували увійти тільки 9 з 15 союзних республік» [259].

Проте свідчення очевидців та факти дають нам підставу висувати інші твердження. Як казав Шерлок Голмс: «Це більше ніж припущення. Це гіпотеза, яка пояснює усі без винятку факти». Таємна історія Радянського Союзу стверджує, що спробу перевороту замовив, організував і таємно нею керував Президент СРСР, Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Сергійович Горбачов. Керував, про всяк випадок сховавшись на дачі (об’єкт «Зоря») у 2 кілометрах від селища Форос Ялтинської міської ради (Крим) під охороною бійців спецназу КДБ та військових кораблів. Досі ходить брехлива історія про те, як Горбачова блокувало на Форосі дві дивізії та прикордонні кораблі; як йому відімкнули урядовий зв’язок. Такий собі «кримський бранець».

Та насправді все було не так. Він сам там сховався під охороною 130 бодігардів. І жодних дивізій не було. А кораблі його не блокували, а – охороняли. Генерал-майор В’ячеслав Генералов з 1985 по 1991 роки був начальником особистої охорони Горбачова. За матеріалами слідства, саме він буцімто за наказом голови КДБ Крючкова (нагадаю – один із найближчих до Горбачова блюдолизів) ізолював свого «патрона» на дачі у Форосі. А от що він сам розповідав: «Ніхто його не блокував. За ідеєю, він мав 20-го числа вилітати разом зі мною в Москву на підписання Союзного договору. Коли утворився ГКЧП, 19 серпня, я запропонував йому: «Давайте я вам організую літак для вильоту в Москву». У мене були такі повноваження. «Ні, ми нікуди не полетимо», – відповів він.