Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 110)
Навіть створення самого комітету можна виправдати з погляду законодавства. Адже створюються надзвичайні органи під час ліквідації стихійного лиха, наприклад. Встановлення надзвичайного стану та обмеження свобод також не можна занести до категорії державного перевороту. Та що там! Під час прес-конференції товариш Янаєв оголосив, що чинного президента СРСР Михайла Сергійовича Горбачова не усунено від влади, а що він «не може виконувати обов’язки через хворобу».
Щойно він одужає, як повернеться до роботи. И назвав його своїм другом. Тоді чому в Янаєва так трусилися руки? Чому так бігали очі у членів ГКЧП, які вийшли на прес-конференцію 19 серпня? Та тому, що це все виглядало, як державний переворот. Якби було продемонстровано заяву від Горбачова про хворобу й передачу влади – це одне. Відсутність його в інформаційному просторі – це інше».
І тоді випливало запитання: наскільки гострим буде спротив діям ГКЧП з республік і від широких верств отих активістів-пасіонаріїв? Увесь розрахунок очевидно був на те, що більша частина народу (так воно й сталося) сприйме ГКЧП позитивно, сподіваючись, що хтось таки наведе «лад» після кількох років хитань та безперервних авантюр, а решту пощастить залякати, вилучити лідерів протестних настроїв та «призвідників»(!) сепаратизму і якось усе «устаканиться». Словом, надія була більше на старе російське «авось». Авантюра – вона і є авантюра. Вони навіть не усвідомили, що ГКЧП і його заяви насправді мобілізують пасіонаріїв.
Бо йшлося вже про їхнє фізичне існування. Мало хто з громадських активістів сумнівався, що далі підуть численні арешти. Тому усі кинулися до Білого дому. Першим, зачувши різкий дух смаленого, туди кинувся Борис Єльцин. На його подив, бійці групи «Альфа» КДБ СРСР, які за наказом Крючкова, оточили дачу президента РРФСР, його автівку пропустили, напевне, не отримавши чіткого наказу, як їм діяти.
Дуже цікавий епізод стався 20 серпня. До голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова прийшла делегація депутатів, близьких до Єльцина, які вимагали терміново зібрати сесію Ради, аби протидіяти змовникам і, за свідченнями Руцького, «Лук’янов сказав, що не вважає за необхідне терміново збирати сесію, що ми помиляємося в оцінці ГКЧП. Він казав: «Повернеться завтра президент, доручить усе тому ж таки ГКЧП, а як ви у такому випадку з ним співпрацюватимете?» [252].
А ось і свідчення Івана Силаєва, які додають яскравих фарб у загальну картину: «Лук’янов почав нам дорікати. Ось ви дочекалися, ви неправильно себе поводите. Горбачов захворів, тяжко захворів, можливо, безнадійно…» (там само). Тобто Руцькому і компанії майже прямо кажуть: хлопці, за цим усім сам Горбачов і стоїть, просто йому зараз вигідно вдавати хворого. Але «хлопці» зрозуміли те, чого ще не до кінця розуміли змовники.
Затія їхня вже провалилася. На захист Білого дому вийшло 200 тисяч людей. Для Москви (з огляду на пізніший досвід київського Майдану) це небагато. Але не вийшли прихильники комуністичної системи. Мало хто пам’ятає, що тоді мітинги комуністів збирали людей не менше, ніж мітинги «демократів», – у лапки беру, бо між ними були й видатні імперці-шовіністи на кшталт Гаврила Попова. А тут – тиша.
У Ленінграді проти ГКЧП вийшло 400 тисяч, організовані мером міста Олександром Собчаком. У Києві проти ГКЧП відкрито не виступають, але саботують за всіма напрямками. Коли готується переворот на кшталт серпневого у Москві, важлива кожна хвилина. Усе мусить відбуватися чітко й швидко. Але ГКЧП не мала єдиного керівництва. Горбачов, сказавши «дійте», самоусунувся й «тяжко захворів». Павлов взагалі виїхав на свою дачу й не «відсвічував». У Янаєва трусилися руки, бо він був цілковитим нікчемою. Горбачов його віце-президентом саме через це й поставив.
Потрібен був рішучий і кривавий штурм Білого Дому, арешт Єльцина, Хасбулатова, Руцького та інших лідерів спротиву. Але військові та командири спецпідрозділів КДБ вимагали письмового наказу. Проте так і не дочекалися. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Навіть Володимир Крючков, довірена особа Горбачова. «Згори» надходили одні й ті самі команди «чекати». А це деморалізує.
Особливо, коли ти під тиском беззбройних демонстрантів. Якби вони кидали «коктейлі для Молотова» та штрикали «заточками» – було б психологічно легше. А коли твої танки засипають квітами і пиріжками, а командування анічичирк і по радіо передають заклики Єльцина, який оголосив, що в країні переворот, банда путчистів скинула законного президента і встановила диктатуру, і що він, президент РРФСР Борис Єльцин наказує і закликає не виконувати злочинні накази – починається злам. Перші 10 танків танкового батальйону 1-го гвардійського мотострілецького полку 2-ї гвардійської Таманської дивізії перейшли на бік Єльцина (не захисників Білого дому, а саме Єльцина) вже 19 серпня.
Більше того, є інформація, що вже увечері 19 серпня Єльцин буцімто вже домовився з військовими, що «штурму не буде». Словом, з ГКЧП у них вийшло так само «гарно», як із «антиалкогольною кампанією», економічними реформами, національною політикою та «лібералізацією». Як заявив на допиті Дмитро Язов, вони «ні про що не думали» ні на найближчу, ні на довгу перспективу.
Уже 21 серпня за наказом маршала Язова (під сильним тиском командувача Повітря но-десантними військами Павла Грачова, Головнокомандувача ВМФ адмірала Володимира Чернавіна, Головнокомандувача ВПС маршала Євгенія Шапошнікова та командувача Ракетними військами стратегічного призначення генерала армії Юрія Максимова) війська почали залишати Москву. А до Криму терміново вилетіли два літаки. В одному «гекачепісти» Крючков, Язов, Бакланов, Тізяков, Лукянов та Івашко, а в іншому – їхні противники Руцькой, Силаєв, Примаков та Бакатін.
Про що усі вони говорили з Горбачовим, про що радилися і про що домовилися, ми не дізнаємося ніколи. Бо правди ніхто з них не сказав і не скаже. Проте відомо, що увечері 22 серпня Михайло Сергійович Горбачов повернувся зовсім не переможцем. Відома фраза «Горбі», з якою він зійшов із трапу літака, мовляв, ніхто не дізнається, як усе було насправді. Відомо також, що усі керівники ГКЧП невдовзі потрапили під амністію і кримінальні справи стосовно них було закрито. Єдиний з них – генерал Варенніков принципово домігся, аби його судили і суд його виправдав. Дехто потім брав активну участь у політиці.
Остання моя версія: все це є наслідком отієї дивної зустрічі на Форосі Горбачова з членами ГКЧП та їхніми противниками й певних угод між ними. Наступного дня Єльцин запросив його на сесію Верховної ради РРФСР і президент СРСР слухняно з’явився. «Борис Миколайович тримався господарем, майже верховодив Горбачовим, у його присутності підписав Указ про призупинення діяльності Російської комуністичної партії» [253].
Так жорстко і зверхньо Єльцин міг поводитися з Горбачовим лише в одному випадку: якщо мав на нього убивчий компромат. З огляду на те, що Михайло Сергійович сам мав сейфи, набиті компроматеріалами, те, що міг оприлюднити Єльцин, було справжньою «бомбою», яка просто знищила би Горбачова. Уявіть, якби було оголошено (з доказами), що це Михайло Сергійович усе замислив, організував, а потім оточив себе охоронцями й відімкнув урядовий зв’язок. Хто б після того подав йому руку і хто б запрошував за непогані гроші за кордон лекції читати і на семінарах виступати про те, як він усе життя мріяв повалити комунізм. Власне, цей момент став поворотним в історії СРСР. Наступного дня після принизливого публічного шмагання Єльциним на сесії ВР РРФСР, Михайло Горбачов заявив про розпуск ЦК КПРС та опечатав його будівлю. Цього ж самого дня почалися масові самогубства та «самогубства» осіб, які «забагато знали» або просто не бачили сенсу далі жити під слідством, коли остання спроба збереження СРСР провалилася.
Першим покінчив життя «самогубством» Маршал Радянського Союзу Сергій Федорович Ахромеєв. Чому я беру це слово у лапки, незважаючи на наявність передсмертних записок та шворочки, на якій буцімто повісився маршал. Тому що там багато запитань.
По-перше, Ахромеєв був особистим радником Горбачова. По-друге, відпочивав разом з ним ледь не на сусідній дачі – в Сочі. Після невдалого візиту до Горбачова делегації від «гекачепістів», радник Горбачова терміново летить у Москву, приєднується до змовників і фактично бере на себе командування військовою стороною справи. По-третє, Ахромеєв вішався двічі. Перший раз шворочка нібито обірвалася; маршал оклигав; раптом згадав, що не віддав борг співслужбовцеві; розшукав його, повернув гроші; повернувся до кабінету й повісився на тій таки мотузці. Але нащо вішатися, та ще на такому ненадійному матеріалі, що рветься, якщо ти цілий маршал і маєш пістолет? А от якщо маршала потихеньку придушили…
Нікому не нав’язую своєї гіпотези, але Ахромеєва прибрали саме тому, що він був зв’язковим між Горбачовим і ГКЧП; «царьовим оком» у таборі змовників. Далі в принципі не цікаво.