Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 109)
Донька з зятем теж відмовилися летіти й залишилися там. Тому говорити про те, що його хтось блокував, неправильно. Це була самоізоляція. Більш того, він наказав особистій охороні посилити пости до нічного варіанту, що означало взяти зброю. І коли до мене прийшли і передали це розпорядження, я сказав, що у мене немає сил на нічний варіант охорони об’єкта. Він самоізолювався, щоб його ніхто не чіпав» [251].
Відставному генералу немає сенсу брехати. Тим паче, що й інші свідки заперечують блокування Горбачова та його родини. Генерал Генералов продовжує свідчити: «Я жодним чином не впливав на дії президента. Якби він хотів.. Його запрошували гекачепісти, коли прилітали до нього в Крим: «Їдьмо в Москву, там вирішимо всі питання». Він сказав: «Я нікуди не полечу, я хворий». Потім до мене приходив його помічник Черняєв: «Нам треба вилетіти в Москву». Я йому: «Гаразд». Але Михайло Сергійович сказав, що не полетить. Хоча скрізь потім в матеріалах слідства було написано, що я «ізолював президента»» (там само).
Про те, що за ГКЧП стояв наш милий «демократ», говорили давно й люди обізнані: колишній президент Грузії, Звіад Гамсахурдія; колишній віце-президент СРСР Генадій Янаєв; колишній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов та інші. У матеріалах розслідування зазначається, що проєкт постанови про введення надзвичайного становища в країні (який 19 серпня 1991 року зачитали «змовники») голові КДБ Володимиру Крючкову доручив розробити особисто Горбачов ще у грудні 1990 року. А сам ГКЧП створено у березні 1991 року. Слово колишньому члену ГКЧП Олександру Тізякову: «Ось зараз він каже про надзвичайну подію, що її ГКЧП організував – це зовсім не так. ГКЧП було створено Горбачовим 28 березня 1991 року, підписаний указ.
Там були всі ті, яких опубліковано 19 серпня, крім нас зі Стародубцевим, президентом Селянської спілки» [252]. Тізяков і Стародубцев – фігури другорядні.
Основу ГКЧП складали особисто віддані Горбачову люди: Генадій Янаєв, Володимир Крючков, Валентин Павлов, Дмитро Язов. Горбачов робив усе, аби зберегти СРСР і свою владу. Розбивав голови протестувальникам саперними лопатками десантників у Тбілісі, чавив танками в Баку, Вільнюсі та Ризі.
Він до останнього ховав оригінал пакту Молотова-Ріббентропа і таємного протоколу до нього, чудово розуміючи, що коли його показати, Литва, Латвія, Естонія та Молдова матимуть усі юридичні права заявити про свою анексію й отримають «залізобетонні» підстави для виходу з СРСР. Але після провалу спроби придушення виступів за незалежність у Вільнюсі та Ризі вже стало зрозуміло, що становище в країні виходить з-під контролю.
Верхівка партійного керівництва опинилася у цугцванзі. У шахах це таке становище, коли будь-який наступний хід лише погіршує позицію. Уже і Єльцин, використовуючи криваві події у Прибалтиці, вимагає відставки Горбачова. Треба зрозуміти й товаришів із Кремля. Їм було чудово відомо, що більшість громадян СРСР, яким протягом десятиріч радянська пропаганда промивала мозок, залишаються прихильниками збереження «сім’ї радянських народів».
Що відцентрові процеси очолюються місцевою партійно-номенклатурною елітою за підтримки відносно невеликого числа активістів-пасіонаріїв. Референдум про збереження СРСР від 17 березня 1991 року показав, що від 82,7% у Білорусі до 71,3% в самій Росії виступають за збереження Союзу. Але ж і протилежні відсотки – це вже десятки мільйонів людей. Особливо, якщо врахувати, що референдум не проводився у Литві, Латвії, Естонії, Молдові, Грузії та Вірменії. І з кожним днем число прихильників СРСР лише танутиме. Станом на початок серпня 1991 року лише 6 з 15 республік висловлювали незаперечне бажання підписувати нову союзну угоду. Й України серед них не було…
Тому через 10 днів після референдуму й було вирішено взяти курс на «рішучі заходи», які уже давно були сплановані й розписані. І групу товаришів для їх реалізації дібрано й затверджено. А принципове рішення, спрямоване на реалізацію плану встановлення надзвичайної ситуації, найімовірніше, було прийнято 12 червня 1992 року. У цей день Борис Єльцин «вчисту» виграв вибори у ставленика Горбачова Миколи Рижкова й став президентом РРФСР.
У сполученні з декларацією про державний суверенітет РРФСР, що її було прийнято день у день роком раніше, ніж в Україні, до речі, це була величезна загроза. Слово генералу армії Валентину Івановичу Вареннікову, який у той час був заступником міністра оборони та Головнокомандувачем Сухопутних військ. Безпосередньо до керівництва ГКЧП він не входив – невисоке звання й посаду мав, проте у змові брав найактивнішу участь. «3 серпня Горбачов збирає президію Кабінету міністрів СРСР і оголошує: «У країні обстановка вкрай важка. Я їду до Криму відпочивати, а ви за цей час зобов’язані навести лад!»
Природно Горбачов розумів, що члени Кабінету міністрів, як і керівництво країни в цілому, безсумнівно, будуть діяти, щось робитимуть. І якщо їм вдасться, він заявить: «Це – я! Я їм ставив завдання». А якщо не вдасться, то скаже: «Ось бачите, я їм поставив завдання, а вони?!» Тобто він був вірний своїй манері – ухилятися від відповідальності» [253]. Про те, що Михайло Сергійович усіляко ухилявся від відповідальності, Варенніков дізнався із власного гіркого досвіду. Саме його Горбачов зробив цапом-відбувайлом після катастрофічного штурму телецентру у Вільнюсі, знявши з себе будь-яку відповідальність. Він, бачте, на штурм «добро» не давав, так само, як на вирубування виноградників. Далі події розвивалися дуже цікаво.
Наступного дня Горбачов їде «на відпочинок», а ті, кому він «поставив завдання» заходилися готувати «комплекс заходів». Генерал Варенніков: «18 серпня відбулася зустріч з Горбачовим у Криму. Він відмовився від пропозицій брати участь в наших діях. Йому пропонувалося полетіти з нами в Москву для спільного прийняття рішення. Він також відмовився, пославшись на погане самопочуття. Але заявив: «Дійте, як вважаєте за потрібне, чорт з вами!» (Буквально його слова – і нічого іншого не прозвучало)» (там само). Хто ж літав на зустріч з Горбачовим? Керівник ГКЧП віце-президент і його особистий друг Янаєв? Ні. Може, голова КДБ Крючков? Теж ні. Голова ради міністрів Павлов? Ні. І міністр оборони Язов теж залишився у Москві. Замість себе вони відрядили того ж таки Вареннікова, керівника Апарату Президента СРСР Валерія Болдіна та Олега Шеніна, який був членом ЦК та Політбюро і вважався третьою людиною в партійному апараті. Саме його «Горбі» залишив на партійному «господарстві» на період свого «відпочинку». Усі вони були на боці ГКЧП, але офіційно до керівництва не входили. Їх супроводжував єдиний із «сімки» головних «гекачепістів» Олег Бакланов. Про те, як «Горбі» згадував чорта під час його відвідин «гекачепістами», свідчить і В’ячеслав Генералов, але в його вустах це лунає трохи інакше. «…він знав стан справ в країні. Йшов не перший рік, вже років зо два або три, як усе почало валитися. У людей, які до нього приїхали, накипіло. І вони висловили свою думку про те, що настав крайній строк. І якщо не вжити термінових заходів, то далі країна може розвалитися. Він не прислухався до їхніх слів, сказав: «Робіть що хочете, ідіть ви під три чорти, я нікуди не поїду, я хворий» [251].
Тут Генералов помиляється лише у своїх оцінках мотивів шефа. Навіть головному охоронцю не треба знати про змову, що існувала. Фактично Варенніков має рацію: Горбачов сам усе спланував, сам усе затіяв, а коли підготовка до введення надзвичайного стану сягнула кінцевого етапу й треба було починати діяти, сховався від відповідальності за реальною або вигаданою хворобою. А ви, любі мої соратнички, дійте…
«У ніч з 18 на 19 серпня керівництво країни, з огляду на відмову Горбачова брати участь в діях, змушене було створити «Державний комітет з надзвичайного стану». Такого типу державні структури в той час мали право створювати дві особи: Президент СРСР або голова Кабінету Міністрів СРСР. Керівник Кабінету міністрів В. С. Павлов взяв відповідальність на себе, створив комітет і сам увійшов до його складу» [253].
Ось тут Варенніков помиляється. Він мав надто низький ранг, аби бути утаємниченим у те, як реально утворено змову. Читати ситуацію треба було так: найближче оточення підготувало путч і запросило Михайла Сергійовича його очолити, бо самим було страшно. Послали перемовників. Але через них той передав: дійте так, як ми домовлялися – я не маю замурзатися у кров.
Звісно, на той момент «Горбі» був уже по самісіньку лисину у крові, але за його планами справді велика кров ще лише мала пролитися. ГКЧП хтось вважає спробою державного перевороту. Хтось – спробою встановлення військової диктатури. Учасники цього «державного органу» звинувачення відкидали, мовляв, який державний переворот, якщо на чолі ГКЧП стояло вище керівництво СРСР?! Яка військова диктатура, якщо у заяві чітко оговорювалося, що дії ГКЧП спрямовано на наведення конституційного ладу в країні та приборкання антидержавних елементів. Як би це не було важко читати «демократам», тут «гекачепісти» мають рацію. Жодних законів або конституційних норм змовники формально не порушили.