Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 107)
Вони відчували, що настає час змін. А ось ще одне: 12 жовтня 1986 року «безрезультатно» розлетілися з Рейк’явіка лідери США та СРСР, а уже 22 жовтня найвідоміший радянський дисидент Андрій Сахаров звертається до Горбачова з листом, у якому просить припинити заслання його і дружини.
І 16 грудня такий дозвіл вони отримують. Попередні аналогічні звернення Сахарова і Боннер ігнорувалися, і раптом… Наче хтось підказав: «Пора, брат, пора…» Тут, друзі, не може не існувати прямого причинно-наслідкового зв’язку. Усе це дуже схоже на максимально прозорі сигнали.
Але вимушена «гласність» стала тією сніжинкою, яка, посунувшись схилом гори, породжує лавину, котру вже не зупинити. Щойно СРСР почав процес демократизації, як крах став неминучим. Його навіть у США не чекали.
Серед «фанатів» Радянського Союзу побутує думка, що саме Сполучені Штати зробили все для розвалу московської радянської імперії. Навіть смішну фальшивку під назвою «План Даллеса» мусолять, ще й на рівні російських політичних еліт. Однак у дійсності все було з точністю до навпаки.
Останній посол США в СРСР Джек Метлок в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Ми не хотіли, щоб таке сталося. Тому що ми не хотіли протистояти 15 незалежним державам з ядерною зброєю. І лише через це ми вважали за краще, щоб СРСР був демократичною федерацію з реформістським керівництвом у Москві. Ми також розуміли, що в Середній Азії демократія потребувала підтримки з Москви.
Якби СРСР розпався передчасно, то в багатьох цих республіках з’явилися б диктатори. У Таджикистані й Узбекистані демократичні рухи підтримувалися Москвою в їхній боротьбі проти місцевих комуністів. Тобто ідея була не в тому, щоб розвалити СРСР, а в тому, щоб допомогти створити демократичну федерацію, яка зберегла би централізований контроль над армією, і, особливо, ядерними силами» [246].
І це – свята правда. У 1991 році Метлок безперервно мотався між Москвою, Києвом та Мінськом, умовляючи тамтешню політичну еліту не розпускати Союз. Чому йому це не вдалося? Про це у завершальній главі.
Для американців падіння СРСР також було шоком і драмою. Вони спочатку мріяли лише про те, аби завершити війну й прибрати радянську військову загрозу. Повторюю ще раз: на Заході до крижаного поту боялися нападу радянського блоку і ядерної війни, як бояться мавпи з гранатою. Тому там навіть не розглядали зміни політичного устрою в СРСР – були згодні на мінімум, на мирне співіснування без загроз.
Джек Метлок: «Ми казали радянським лідерам: «Припиняйте застосовувати силу у зовнішній політиці. Те, що ви робите у себе вдома – це ваша справа. Ми гадаємо, що радянська система не працює, але це ваші особисті проблеми. Ми – проти того, щоб система давила людей. Якщо ви зумієте змінити ці речі, то ми зможемо співпрацювати» (там само). Але реальність виявилася набагато кращою за найсміливіші прогнози та сподівання найбільших ненависників СРСР.
Навіть американцям не було відомо, наскільки все прогнило. Спочатку довелося визнавати поразку у війні, а потім виконувати інші вимоги Заходу. Капітуляція СРСР почалася наприкінці 1988 року, коли зрушився процес виведення радянських військ з Афганістану, а завершилася в жовтні 1989 року, коли керівництвом країни було офіційно оголошено про відмову від «доктрини Брежнєва», згідно з якою Москва залишала за собою право втручатися у внутрішні справи країн-сателітів, передусім, у Східній Європі.
Кінець 1989 року – це «парад революцій» та повалення де силою (як у Румунії), де безкровно (як у Чехословаччині) комуністичних режимів, на що СРСР не відреагував, фактично визнавши кінець міжнародної комуністичної системи та уникнувши претензій на контроль над іншими країнами.
Але ще перед цим почала тріщати й сама радянська імперія. З 1987-1988 року в СРСР почали розвиватися національно-визвольні рухи…
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ШОСТА.
ОСТАННЯ, АБО FINITA LA TRAGOEDIA
У 1999 році на семінарі в Американському університеті в Туреччині М. С. Горбачов виступив із промовою, в якій зокрема оголосив, що протягом багатьох років був таким собі «Штірліцем» у зграї комуністів; бійцем-одинаком «невидимого фронту»: «Метою всього мого життя було знищення комунізму, нестерпної диктатури над людьми. Мене цілком підтримала моя дружина, яка зрозуміла необхідність цього навіть раніше, ніж я. Саме для досягнення цієї мети, я використовував своє становище в партії і країні. Саме тому моя дружина весь час підштовхувала мене до того, щоб я послідовно займав все більш і більш високе становище в країні» [247].
Серед своїх найближчих «соратників» у цьому питанні він називав Олександра Яковлева та Едуарда Шеварнадзе. Якщо вірити Горбачову, вони теж мріяли про повалення комуністичного ладу. Особливо Яковлев, котрого ще Андропов зробив директором Інституту світової економіки та міжнародних відносин, аби той проаналізував економічну ситуацію в СРСР і видав відповідні рекомендації.
Фактично, він був ідеологом андроповської «Перебудови». Раїсу Максимівну спитати не можна, а у голову Михайлу Сергійовичу не зазирнеш, аби перевірити щирість його слів. Жоден натяк, жоден вчинок або слово до 1985 і після нього не підтверджує розповідей Горбачова про його антикомунізм. Та й сам пізніше відмовився від своїх слів. Особисто я схиляюся до думки, що такого не було взагалі. Була спроба реформування системи при збереженні влади комуністів. Як у Китаї. Проте в СРСР на відміну від КНР це не вдалося. Чому?
Було дві причини. Китай рухався від злиднів.
Стан китайської економіки в результаті політики «Великого стрибка» Мао Цзедуна, а відтак – і рівня доходів переважної більшості китайців, були катастрофічними. До 36 мільйонів осіб померло голодною смертю. Оголошення Ден Сяопіном на ІІІ пленумі ЦК КПК курсу на «ринкову соціалістичну економіку» було сприйнято основною масою населення позитивно. Між іншим – пленум той відбувся у грудні 1978 року, коли про андроповську «Перебудову» ніхто не чув, а молодий політик Горбачов саме речі пакував у Ставрополі, щоб переїздити до Москви.
Тож віднесемо слова Цзян Дземіня щодо прикладу планів реформ Андропова до категорії компліментів. Ба більше, за свідченнями Єгора Гайдара, він, Анатолій Чубайс, Сергій Васильєв та інші економісти на самому початку правління Горбачова запропонували йому розроблений саме на основі китайського і трохи угорського досвіду пакет поступових перетворень в економіці, на що видатний «антикомуніст» та «реформатор» відповів: «Ви що, хочете ринковий соціалізм побудувати? Забудьте! Це за межами політичних реалій!» [248].
Від 1979 року економіка Китаю поступово зростала, а відтак і добробут китайців. Поки в СРСР шкірили зуби над анекдотами типу «Що таке китайська електростанція? Це коли 100 тисяч китайців у вовняних трусах одночасно скочуються з ебонітової гірки», в КНР будували атомні електростанції. Станом на сьогодні Китай має ядерних реакторів стільки ж, скільки Україна та Росія разом узяті.
У 1989 році, коли в Китаї вибухнула криза – «перегрів економіки» у результаті бурхливого її зростання протягом 10 років, в СРСР продавали недопалки по ціні 1 карбованець за 200-грамову склянку, бо в магазинах сигарет не було. В СРСР, після відносно ситих років високих цін на нафту, рухалися до злиднів.
Відтак політика Горбачова та його оточення викликала спротив партійної та чиновницької номенклатури, а також великої частини суспільства. Ну і численні дурниці, що їх втнув генсек, і про які ми вже згадували, далися взнаки.
Друга причина. КНР переважно моноетнічна держава, в якій 92% населення складають ханьці. Відтак, відцентрових процесів в країні, яка має майже чотирьохтисячолітню історію державності (Тибет та уйгурів виносимо за дужки), не існує.
СРСР був в історичній площині у віці немовляти. СРСР був поліетнічним. У багатьох республіках ще пам’ятали, наскільки «добровільно» їх було приєднано: Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Україна, Білорусь, Кавказ…
У республіках існувала власна політична та чиновницька еліта, яка мала власні інтереси. Колишній член ЦК КПРС Олексій Пригарін згадував: «Одного разу я був на зустрічі з одним із секретарів ЦК Естонії в Таллінні, і він взяв мене за руку, підвів до вікна, показав на дах ратуші і каже: ось подивіться, щоб відремонтувати дах ратуші, я мусив звертатися до Радміну Союзу і зустрічав там відповідне ставлення до національних традицій» [248].
Не лише прибалти – ті ж таки українці мали масу претензій щодо повзучого зросійщення. У часи Сталіна та Хрущова повага до національної культури народів СРС демонструвалася усіляко, до чого спонукав і широкий рух збройного спротиву, але пізніше було взято курс на «злиття націй у єдиний радянський народ», про що Хрущов оголосив у 1961 році XXII з’їзд КПРС у своїй новій програмі.
На словах в СРСР був інтернаціоналізм, а насправді – старий добрий московський шовінізм. Як була Російська імперія «тюрмою народів», так нею і радянська імперія залишилася. Інакше українці, євреї, білоруси, німці, кримські татари, турки-месхетинці не записувалися б росіянами.
«Інвалід п’ятої групи» – так сумно жартували євреї, натякаючи на т. зв. «п’яту графу» в Особистому листку з обліку кадрів паспортних органів МВС СРСР.