Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 71)

— Мені однозначно потрібен не його мозок, а підпис під угодою. Доктор Олсон, чого ви стоїте? Дійте!

Це вже був кінець, та Лукас і тут знайшов порятунок. Він уже не був самим собою, а був південно-корейськими студентами, яких мерзенний диктатор давить американським газом, він був ольстерськими юнаками, що вмирають один за одним в голодовці протесту перед холодним як камінь поглядом «залізної леді», він був намібійськими партизанами, яких розстрілюють паровські вертольоти, і дітьми палестинських біженців, що гинуть під ізраїльськими ракетами.

І всі вони своїми смертями повернули його до життя.

Доктор Олсон здійняв бунт, коли Ор знову став домагатися, щоб він продовжував тортури.

— Організм не витримає.

— Це однозначно спортсмен. Вам нічого боятися.

— Саме в спортсменів часто може настати шок. Я не можу відповідати за наслідки.

— А ви й не відповідайте.

— Коли містер Лукас справився навіть з місіс Олсон, то що йому якийсь там хімічний препаратик? — обізвався Хантер.

— Він не підпускав її до себе! — верескнув Олсон. — Вона заприсягалася, що він…

— А я що кажу? Щоб утриматися на безпечній відстані від такої зміюки — який треба мати організм? Але ми захопилися, доктор Ор. Вам не здається? Нуди ми поспішаємо? Океан широкий, яхта міцна, наш друг нікуди не втече. До того ж я голодний, як усі ті акули, що супроводжують яхту. Доктор Олсон розбестив їх, підгодовуючи свіжою чоловічиною, і вони просто збісилися!

— Ви однозначно розбалакалися, доктор Хантер, — промимрив Ор, — але ви справді маєте слушність. Доктор Олсон, підготуйте все на завтра.

Вони мучили його знов і знов. Ми крутимось довкола колючого кактуса, колючого кактуса, кол… Коли б не така жорстока, їхня впертість могла б видатися комічною. Справді: чого вони домагалися? Він шукав особливу форму енергії, яка породжує розум, а вони заповзялися зробити цю (ще не відкриту!) енергію власністю Америки, точніше: якоїсь купки людей. Так ніби явище природи може мати кольори національного прапора і купується за долари.

Ми крутимось довкола кол…

Нарешті вони виснажилися самі і, десь порадившись (а може, перегризлися, як собаки!), прислали до Лукаса різника Олсона, який мав повідомити про даровану ними милість. Вони дають Лукасові час і змогу ще й ще раз поміркувати, дарують йому (до визначеного ними часу!) свободу і все інше, бо вони добрі, гуманні, демократичні і толерантні.

— Я добрий, — не страждаючи від скромності, заявив Олсон. — Це я наполіг, щоб…

— Так, ви добрий, — з трудом усміхнувся Лукас, — ви добрий. Людина відрізняється від корови в двадцять разів, ви не відрізняєтесь від найхижіших витворів природи, Олсон!

— Навіщо нам ображати один одного? Ми можемо бути з вами навіть друзями, містер Лукас.

— Може, завдяки вашій чарівній місіс Олсон? Попереджаю вас, що коли ви розплутаєте на мені оце реміняччя, я найперше викину за борт вашу лахудру!

— Містер Лукас!

— А вже тоді вас і ще отих так званих докториків!

— Коли так, я вмиваю руки, — позадкував до дверей каюти Олсон, — я пришлю сюди боцмана і двох матросів, хай вже пораються з вами вони…

Лукасові повернули його одяг (кишені передбачливо вичистили), з місця тортур перевели до невеличкої каюти на кормі, опецькуватий боцман, жуючи гумку, сказав:

— Можете виходити й на палубу, але не раджу кидатися за борт. До берега кілька сот миль, у. воді — повно акул.

— Дякую. Мені вже сказали про акул.

А сам подумав: які ж акули страшніші — ті, що в воді, чи оці, поряд?

Але воля, хоч і обмежена, тимчасова, куца й нікчемна, була для його змученої душі (про тіло вже й не казати!) мов найвищий дар небес.

Він прокинувся від якогось внутрішнього поштовху. Що це було? Надто потужна хвиля вдарила в борт яхти, хтось стукав у двері його каюти, крик уночі, стогін, поклик? Лукас трохи полежав у темряві, тоді сів на ліжку, посидів, схиливши голову, ще задурену міцним сном. Почуття незвичності, від якого, мабуть, і прокинувся, не зникло. Що то було-тривога, загроза, надія? Лукас нарешті зборов сон остаточно, стріпнувся, встав, зробив кілька різких рухів руками, наблизився до ілюмінатора. За скляним більмастим оком не було ні фосфоричного сяяння хвиль, ні зодіакального пилу, ні глибокої чорноти безмежних просторів — погляд наштовхнувся на густу каламуть примарливого жовто-чорного забарвлення, безнадійну, як хаос. В тій каламуті тяжко й могутньо дихав океан, загрозливо ворушився за тонкими бортами яхти, але суденце зовсім не зважало на те ворушіння, не рятувалося втечею від водяних валів, не мчало перестрибом за вітрами і далями, а стало на місці, мовби кидаючи виклик усім силам водяним, небесним і земним. Яхта стояла нерухомо!

Тільки тепер Лукас зрозумів, що його розбудило. Відчуття безруху! Відтоді, як його заманили сюди, яхта вперше зупинилася. Всі ці дні й тижні вона пливла й пливла не знати куди й навіщо, блукала в безмежних водних просторах бездомно й безпритульно, не було надії, що вона кудись нарешті припливе, зупиниться, вспокоїться, перестане витрясати з нього душу, до якої так кортіло добратися його мучителям.

І ось несподіванка: яхта стала! Не могла ж вона зупинитися посеред океану. Мав бути берег, земля, острів або й материк. Ілюмінатор Лукасової каюти дивився на океан, отже, берег — по тому борту. Лукас не гаяв жодної хвилини. Не запалюючи світла, вдягнувся, взув свої кросівки, нечутно ступаючи, наблизився до дверей, крутнув ручку. Двері не піддалися. Він натиснув плечем — не помогло. Замкнутися зсередини Лукас не міг з тої простої причини, що не мав ключа. Містер Ор пояснив: «Замикатися немає сенсу. Однозначно…» Повторювалося те, що було на Сході. Справді, вже першої ночі його «свободи», десь годині о третій або й пізніше, коли Лукаса зміг тривожний сон, двері каюти з грюкотом одчинилися від удару ноги містера Ора і він сам власною персоною став в освітленому коридорними світильниками отворі п’яний як чіп, жував слова, перепихав їх через губу:

— Н-на місці? Моє майно повинне бути на місці. Т-там, де я поклав. Одн-нозначно…

Приходив так не щоночі, а вибірково, для більшої несподіванки, так ніби хотів застати Лукаса за чимось не дозволеним, підозрілим, злочинним. Дії свого в’язня міг справді контролювати, та тільки не думки. Лукаса навіть не дратували нічні несподівані вторгнення п’яного містера Ора, а тільки смішили. Гіркий сміх, як згадаєш поплічників доктора Ора.

Сьогодні вперше за весь час ув’язнення каюту замкнули. Лукас присів, зазирнув у шпарку. Отвір світився. Ключа з того боку не було. Передбачено все. Знали, що яхта зупинятиметься вночі, і для перестороги в’язня замкнули, не лишивши в замку ключа, бо вміла рука зможе відімкнути замок навіть тоді, коли ключ з того боку.

Лукас нарешті запалив світло. Однаково ж не доводилося сподіватись, що вийдеш з каюти непомічений. Здається, він взагалі не зможе звідси вийти. Лукас на всяк випадок оглянув каюту, хоч давно вже вивчив у ній кожну щонайменшу дрібничку і прекрасно знав, що немає тут жодної залізячки, ні дротинки, навіть скріпки для паперу. Все було передбачено, та й не тільки в каюті, а й на всій яхті, в його одязі, в щоденному побуті, навіть ножі й виделки за обідом давали тупі пластикові, щоб ні сам не зарізався, ні посягнув на життя чиєсь інше, скажімо, таке дорогоцінне, як життя містера Ора.

Однак існує неписаний закон, що всього передбачити ніколи не мо?кна. Лукас в душі посміявся над містером Ором, присів на ліжко і став швидко розшнуровувати одну кросівку. Звичайно ж, містер Ор вважає, що вивчив Лукаса достеменно, а людиною без таємниць можна керувати, як лялькою в театрі маріонеток, тільки посмикуючи за вірьовочки. Саме на вірьовочку й упіймає він містера Ора. Пригодилось те, що забув і сам. Ще в Сузах, коли товклися вони вдень і вночі на цегельні й довкола неї, кортіло їм добратися до замкнених комор, де, може, нічого й не було, але вабила неприступність, забороненість, міцні двері, оббиті знадвору цинком, великі висячі і хитрі внутрішні замки. От коли б повідмикати всі замки і опинитися по той бік неприступних дверей, зазирнути в загадкове. Вони були малі, безсилі, занедбані й покинуті всім світом і не належали до дітей, чиї мрії легко збуваються, а щонайменші забаганки вдовольняються майже негайно. Зате вони були вперті і вміли наполягати на своєму. Знайшовся серед них Рінгельман, син слюсаря. Рінгельмани, хоч жили в Америці вже тривалий час, зберегли в собі терплячість і методичність, успадковані від своїх предків, вихідців з Німеччини. Рінгельман-старший лагодив замки, малий приглядався до того, що і як робить батько, і багато чого вмів навіть такого, що його не вчили. Коли зайшла мова про оббиті цинком двері в коморах цегельні, Рінгельман заявив, що він може відімкнути будь-який замок, не вживаючи жодного залізного предмета, а маючи лише звичайнісіньку шворку. То відімкни! — сказали йому хлопці. Але Рінгельман заявив, що зробити цього не може, бо батько виховав його чесним. Не всі зрозуміли, про що він говорить, бо не в усіх були батьки і не всі чули слово «чесність». Тоді як же нам бути? — не відступали вони від Рінгельмана. Хто хоче, я зможу навчити, — сказав він, — для будь-якого замка досить п’яти хвилин. Лукас навчився найперший. Своєю вправністю він перевищив самого Рінгельмана. Але це сприймалося як дитячі пустощі, в житті пригодитися не могло і згодом забулося зовсім.