Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 70)

Укол Олсона кинув його в забуття темне, тяжке, без снів і навіть без болю.

Далі вже нічого не змінювалося. Олсон через зонд годував свого в’язня з допомогою опецькуватого боцмана (це його першим зустрів Лукас на борту яхти), тоді знов і знов нашпиговував якоюсь страшною хімією, це тривало довго, а може, всього лиш день-другий на якийсь час муки припинилися, бо яхта попала в шторм, і все на ній мовби вмерло, і саме суденце теж вмирало, стогнало, зойкало, а на Лукасові страшно рипіло реміння, врізалося йому в тіло, загрожувало задушити на смерть.

Лукас з подивом упіймав себе на тому, що з особливою гостротою відчуває самотність. Поки тебе піддавали тортурам, ти не думав про це, а тепер, коли стихія дала бодай короткий перепочинок і ти не бачиш ненависного Олсона, тобі хочеться до людей. До людей же, а не до орів і олсонів, сам собі заперечив Лукас. І чомусь подумав: а чи знали це почуття раби? Їх просто ніхто не питав. А тепер що вільнішими ми стаємо, то дужче відчуваємо себе самотніми, забутими і покинутими.

Вони не забули про нього. Прийшли всі, коли в нього була ще не затьмарена хімією Олсона свідомість, може, зрадівши, що вціліли після шторму, а може, щоб помститися на беззахисному Лукасові за свій страх.

І за свою нікчемність, — подумав Лукас. — За нікчемність — найперше.

Бачив він тільки Олсона, який стирчав йому перед очима, Ор і Хантер порозсідалися десь по кутках (їхні голоси долинали з різних місць), Рене, мабуть, вони не кликали, бо голосу її Лукас не чув. Досить уже з неї — досхочу погралася своїм відьомським голосом ця синтетична красуня. Все в ній імітоване: голос, тіло, пристрасті, душа. У цих трьох — так само, тільки й того, що грубіше й примітивніше.

— Містер Лукас, — прошавкотів з свого кутка невидимий Ор, — ви однозначно хотіли приспати нашу пильність. Але ми були на сторожі.

Найбільшою пильністю володіють нікчеми, — подумав Лукас. — Це їхня зброя і гордість. Його дратувало м’ясисте обличчя Олсона, що затуляло весь простір. Ї ні відвернутися, ні доплюнути до нього. Хіба що заплющити очі, щоб не бачити. У них з Ором і не обличчя, а щось ніби те, з чого щойно зняли штани.

Хантер був у своєму стилі.

— Одні ганяються за нейтронами, інші — за нейронами, — загиготів він, — коли ми достатньо організовані, щоб приборкати Лівію або Нікарагуа, то невже не справимося з невизнаним генієм?

Цей дохляк і собі підпрягається! Теоретик тупості містера Ора. Найманий ловець слабодухих. Його вони не впіймають ніколи! їм здається, що він у їхніх руках, та то тільки здається!

— Американські патріоти не можуть допустити, щоб найвищі розумові досягнення нації діставалися червоним, — подав голос Ор. — А ми однозначно виконуємо волю патріотів.

Лукас волів би не чути цих голосів, не розрізняти слів. Наперед відомо, що скажуть ці нікчеми. Хто вони для нього і для світу? Щоб хоч трохи порятуватися від нудного дзижчання голосів Ора і Хантера, він спробував бавитися словами, розщеплювати їх, мов атомне ядро, на складові частини і втішаючись несподіваними наслідками: зло-вжи-вання, лихо-манить, гра-бування… Хантер негайно підпрігся до Ора.

— Містер Лукас! У вас ще щось є в голові. Ви чули, що сказав Горбачов? Він заявив, що руські дадуть на американську програму СОІ несинхронну відповідь. Ви розумієте, що це означає? Вони вже сьогодні відчувають розумову перевагу над нами, їхня нова гігантська ракета — підтвердження цього. А ви з своєю благодійницькою теорією ощасливити все людство додатковими порціями розуму — свідомо чи несвідомо — хотіли б ще побільшити розумовий потенціал комуністів?

Лукас мовчав. Чому б мав відповідати щось цим покидькам? Грався в пам’яті популярною пісенькою Брюса Спрінгстїна: «Гордість вернулася, вона народилась в Америці… гордість вернулась… вернулась… вона…».

— Я завжди казав, що це чоловік червоних однозначно, — прорипів містер Ор. — Доктор Олсон, ви готові?

— Про що мова, доктор Ор! — догідливо похихикав американський доктор Менгеле. — Я вже обробив це м’ясо всіма потрібними препаратами і довів його до стану майже ідеального. Можна вштрикнути трохи пентоталу, і ми витягнемо з цього мозку все, що там може бути.

— Там буде тільки впертість, однозначно, — невдоволено заявив Ор.

— Тоді ми могли б прочистити цей упертий мозок амфетаміном.

— Щоб почути очевидні істини? — подав голос Хантер. — Доктор Олсон, ми вас не впізнаємо. Правда ж, доктор Ор?

— Ви можете діяти однозначно, доктор Олсон, — жаб’ячим голосом озвався Ор.

— Я хотів нагадати вам про восьму поправку до конституції, — несміливо промовив Олсон, зникаючи з поля зору Лукаса.

— А яка поправка забезпечує обороноздатність Сполучених Штатів на достатньому рівні? — поцікавився з свого кутка Хантер. — Доктор Олсон, я вас не впізнаю! Може, вас стримує та обставина, що містер Лукас переспав з місіс Олсон. Але хто ж з нею не спав! Окрім того, для самого містера Лукаса це був тільки’епізод, до того ж неприємний. Так що забудьте про чарівну місіс Олсон і подбайте про належний рівень нашої оборони. Ми повинні зломити цього геніального ідіота!

— Доктор Ор, — голос Олсона боягузливо дрижав і вібрував, — майте на увазі, що анектін — препарат надзвичайно небезпечний. Найменша помилка в дозуванні — і наслідки незворотні. Я не можу взяти на себе всю відповідальність, доктор Ор.

— А ви й не беріть, — сказав той, — ви однозначно дійте!

Укола Лукас не відчув, але десь за тридцять-сорок секунд в нього почали дерев’яніти пальці рук і ніг, параліч охопив м’язи очей, шиї, грудної клітки, втратила свою еластичність діафрагма, стало тяжко дихати, а тоді дихання й зовсім урвалося. Лукас потопав. Повітря в легенях уже не було, серце зупинялося, він гинув, умирав, він був у Тускарорі, у всіх найглибших западинах світового океану, на самому дні, мільйоннотонний тягар розчавлював його тіло, а свідомість жила, діяла, стала ще чутливішою, гострішою, вібрувала від щонайменшого доторку, дотику, слова, звуку.

Ор опинився поруч (як він міг проникнути в Тускарору?), голос його бив Лукасові в вуха велетенськими молотами.

— Ви однозначно підпишете угоду з фондом! Яке йому діло до всього, коли він тоне?

— І передасте фондові виключні права на всі свої розробки!

В Америці діти довідуються, як убивати людей, ще до того, як навчаються читати. Цей чоловік вбиває, мабуть, з пелюшок!

— Нам потрібна ваша однозначна згода!

«Які нам сни присняться після смерті, коли позбудемось земних суєт?» Він хотів умерти. Хоч би вже швидше. Мука була нестерпна.

— Відповідайте однозначно! — кричав Ор, а Лукасові било в. вуха тисячотонними молотами: «…дайте!..дайте!..дайте!».

Він не повірив, коли глибини випустили його з свинцевих стисків смерті і він виринув у життя. Навіть червона мармиза Олсона здавалася видовищем набагато привабливішим, ніж те, що він щойно бачив, а бачив Лукас власну смерть.

— Прекрасний американський препарат! — захоплено вигукнув Олсон. — Зверніть увагу, як точно він діє! По ньому можна звіряти хронометри.

— Не бачу, чим тут захоплюватися, — невдоволено буркнув Ор. — Наш так званий учений однозначно мовчить.

— І слід зауважити — мовчить безплатно! — зареготав Хантер. — Містер Лукас, нащо вам ця гра? Ми живемо в світі, де все вирішили до нас. Перший хід зробили без нашої участі. Нам просто доводиться догравати партію. Повірте: ми діємо для вашого блага. Я казав вам про це вже не раз і не двічі.

Лукас мовчав. Всі вони діють для блага. Уряд бреше для блага свого народу. Генерали поливають напалмом в’єтнамців для їхнього блага. В Ліверморі конструюють пекельні знаряддя вбивства для блага всього світу. І все інше, не менш брехливе, урочисте і фальшиве, теж для блага, для блага, для блага.

— Доктор Олсон, — почувся холодний голос Ора, — повторюйте!

Той злякався:

— Може, зробимо паузу?

— Ніяких пауз однозначно!

Лукас зрозумів, що цього разу він уже не витримає. Вони ввергнуть його й не в Тускарору, а в Маріанську западину, і він захлинеться. Олсон повернув до нього свою енцефалітну потилицю. Зараз приготує диявольську суміш, впорсне Лукасові в вену, й кінець. Колись він жартома формулював закони ям, сидячи на краю розпеченої Аравійської пустелі. Тепер сам опинився на краю найглибшої ями на світі. Не слід поспішати, коли знаєш, що попереду яма. Не слід поспішати… не слід…

Олсон зробив укол, і анектин почав діяти майже негайно. Лукас задихався і гинув. Ор уже квакав над ним по-жаб’ячому, але що йому до Ора! Йому потрібна була поміч. Де Пат? Чому її немає поруч? З нею він би порятувався. Вони просто б утекли, вислизнули від цих катів, виприснули з їхніх лабет. Він біг разом з Пат над вогняною тріщиною в ісландській землі, возносив молитву крижаним полям Гренландії, ховався серед тисячолітніх глиняних пагорбів Афросіаба, слухав ревіння гіпопотамів у серці пітьми. Пат зникла за мить до того, як препарат перестав діяти, але й та мить розтягнулася для Лукаса на цілі віки, і він зрозумів, що наступного разу буде безсилою навіть Пат.

Невже вони знов його мучитимуть?

Ор кричав! Ніколи не думав Лукас, що одноклітинні істоти можуть ще й кричати. Той вимагав, щоб Олсон негайно зробив новий укол. Ще один, і ще, і ще!

— Ми паралізуємо йому мозок, — злякався вже й Хантер.