Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 72)

Тепер, у цій безвиході, несподівано пригадалося, і Лукас почував себе хлопчиком з цегельні, висмикуючи з вічок кросівки білий міцний шнурок.

В нього дрижали руки, пальці були вже не тоненькі дитячі і, звичайно ж, не володіли давньою чутливістю, однак, трохи пововтузившись, половивши в м’яку петлю один за другим зубчики замка, Лукас з неабияким вдоволенням міг відзначити, що вміння не забувається, і справді незабаром замок піддався, двері відчинилися.

Не зашнуровуючи кросівки, Лукас запхнув шнурок до кишені джинсів, тихо висунувся в коридор, покрадьки озирнувся: куди податися? До салону, звідки можна побачити, біля чого зупинилася яхта, але там хтось може бути, хоч і навряд. На палубу, єдиний шлях для втечі, але там тебе помітять з рубки, де завжди є стерновий. Тоді куди ж — до машинного відділення? Може, з корми вдасться вибратися непоміченим?

Він знав, як пройти до коротенького залізного трапа, що вів у нутрощі яхти, де вдень і вночі безугавно гарчали два дизелі, затяті, знесамовитілі, немилосердні. Спускатися тим трапом не доводилось, бо Лукас перебував під пильним постійним наглядом коли не містера Ора чи його «команди», а то й самого капітана, але, може, це й краще, принаймні він зможе виправдатися простою цікавістю, коли його хтось зустріне в машинному відділенні й спитає, що він там робить.

Дизелі не працювали. Їхні сталево-сірі могутні тіла лисніли в тьмавому світлі прихованих світильників, бездоганно-чисті в стерильно-чистому тісному просторі, де було місце тільки для них і не лишалося більше ні для кого, так що доводилося дивуватися, хто і як міг тут доглядати ці машини.

Для здивування Лукас не мав часу. Нечутно просуваючись далі, він почув людські голоси, пішов просто на них, відчаєно і без особливих надій, опинився нарешті там, де міг побачити, чому стала їхня яхта і біля чого, і тільки тоді долинув до нього подих волі, і вже не було ради. Лукас зрозумів: він повинен утікати. Негайно, без роздумів, рішуче і остаточно.

Яхта стояла пришвартована до причальної портової стінки. Довкола клубочився так само жовто-чорний хаос, як і за ілюмінатором Лукасової каюти, відчайдушні спроби жовтих, як лисячі хвости, портових світильників збороти туман були майже безсилі, і втікач зрозумів, що доля шле йому дарунок, може, вперше і востаннє в житті.

В чотирикутному отворі, не закритому товстими металевими заслінками, довгорукий матрос вовтузився з товстими шлангами, перекинутими йому з пірса. Він мав приєднати їх до танків яхти для заправки пальним.

Лукас посунув просто на того чоловіка, він заважав йому, той це одразу помітив і обурився.

— Ти що — сліпий? Преш на живого чоловіка!

Лукас легко Відтрутив його кістлявим твердим плечем, поминув і опинився на пірсі. Він сподівався, що тут зустрінеться хіба що з портовими службами, які нічого не могли про нього знати, але везіння закінчилося так само несподівано, як і починалося. На пірсі, в кількох метрах од Лукаса, стояв боцман їхньої проклятої яхти опецькуватий Снайдерс.

Лукас зрозумів: одне слово, найменший звук — і Снайдерс скине з себе заціпеніння, здійме тривогу, кинеться до дії сам, покличе допомоги. Тому він діяв негайно, майже автоматично, змобілізувавши все своє баскетбольне вміння невловимості й безслідності, яким колись славився серед усієї університетської ліги. Він пішов нібито просто на Снайдерса, нахилившись усім корпусом, високо підіймаючи зігнуті в колінах ноги, щосили демонструючи рух уперед, а сам тим часом непомітно, але дедалі швидше задкував, сунувся назад, віддалявся від боцмана. Снайдерс тернув собі очі. Клятий туман чи зайва склянка джину, яку він вихилив, щоб прогнати сон, спричинилися до цієї мани? Чоловік ніби йде до тебе, а тим часом не наближається, а віддаляється. Боцман спробував був сам піти назустріч Лукасу, але одразу виявив, що й сам під дією якихось неземних сил просувається не вперед, а назад. Снайдерс плюнув спересердя, вирішивши не втручатися більше в перебіг подій, бо коли тут, і обходилося без якоїсь чортівні, то зайвина випитого джину таки давалася взнаки.

А Лукас, занурившись у туман, далі від боцмана, від яхти, від містера Ора й усього, що гнітило його й переслідувало весь цей час, міг би зітхнути з полегкістю і роззирнутися довкола в сподіванні остаточного порятунку, та одразу вимушений був визнати, що можливість ще не є реальністю і що становище його не стало менш загрозливим, ніж кілька хвилин тому.

Він легко міг би загубитися у великому порту, серед безлічі механізмів, в багатолюдді, заплутаності й безладі. Але тут ніде було загубитися, довкола панувала пустеля, щастя, хоч накрита густим туманом, ні будівель, ні людей, ні руху, ні колотнечі, кілька оранжевих протитуманних ліхтарів, бетонний пірс, стовпчики колонок з дизельним пальним, присадкувата темна будівля в тумані — і більше нічого. Лукас навіть не міг вгадати, що це за суходіл: Америка, Європа, Африка, континент, острів чи просто штучна заправочна платформа посеред Атлантики? Не мав іншого виходу, як далі занурюватися в туман, обережно задкуючи, щомиті ждучи, що боцман Снайдерс скине з себе заціплення, схаменеться і кинеться навздогін за втікачем.

Так, відтанцьовуючи свій безнадійний танок, Лукас зненацька помітив збоку два червоні вогні, які не могли бути нічим іншим, крім габаритних автомобільних вогнів. Він скосив око вище і побачив трохи вище світляну пляму з чорними літерами «Тахі». Де взялася тут машина, не мав часу роздумувати. Випроставшись, прибравши незалежного вигляду, рішуче попростував до таксі, тільки тепер зауважив, що двигун машини працював, а сам водій стояв біля відчинених дверцят, так ніби очікував несподіваного пасажира. Здається, він був чорний, але яке це мало значення?

— Ми вже поїхали? — обходячи машину з протилежного боку, чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Лукас.

Він ще не був певен, що таксист взагалі зрозуміє його мову, але везіння не зраджувало Лукаса, водій кинув у туман недокурену сигарету (саме для цього він і виходив з машини), сів на своє місце, переконався, що пасажир зробив те саме, і одразу рушив.

Заднє сидіння, на якому вмостився Лукас, відділялося від водія густою сталевою сіткою і брудним склом, очевидно, куленепробивним. Все, як у добрій старій Америці. Перемовлятися з таксистом можна було тільки з допомогою спеціального пристрою-автофону, плату за проїзд класти в залізну шухлядку, яку водій міг посунути до себе. Невже Америка?

— Їдемо далеко? — спитав у автофон таксист.

— Мені треба швидко і далеко, — сказав Лукас.

— О’кей, містер.

— Але тут є одна обставина.

Він сподівався, що водій поцікавиться, що ж то за обставина, однак той промовчав.

— Справа в тім, — сказав Лукас, — що в мене — ні цента.

Таксист знов помовчав, тоді поспитав обережно:

— Обчистили?

Слово пролунало так зненацька, що Лукас не збагнув, на що натякає водій.

— Ти щось сказав? — перепитав він.

— Я кажу: обчистили?

— Що ти маєш на увазі? Хто мене міг обчистити? — досі ще не розумів Лукас.

— Звісно хто. З чоловіком справляється одна тільки сила. Жінки, — хрипко засміявся таксист.

— А-а, справді. Мені якось вилетіло з голови.

Вони їхали дуже швидко, хоч довкола панував суцільний хаос, тепер уже не освітлюваний навіть тими лисячими хвостами над океаном. Коли там, на яхті, й зчинять тривогу, то навряд чи знайдуть тепер утікача. Але куди він їхав і що мав робити далі?

— Послухай, — знов почав Лукас, звертаючись до таксиста, — я ж сказав, що не маю грошей.

— Це я вже чув, — спокійно відповів той.

— І не просто не маю в кишені оце зараз, а не маю взагалі.

— Не велике диво.

— Я ще не все сказав. Я не знаю, де і як добути грошей.

Це нарешті трохи зацікавило таксиста.

— Повторіть, містер, — попросив він.

— Не знаю, де й коли роздобуду грошей, — з розпачем у голосі сказав Лукас.

— І для цього ви сіли в мою машину?

— Я не мав іншого виходу.

— А коли я заверну машину і відвезу вас туди, де взяв?

— Ти не зробиш цього!

— Ви мені загрожуєте?

— Та ні. Я далекий від цього. Просто я подумав, що між такими, як ми, повинна існувати солідарність.

Шофер довго думав, поки обізвався.

— Солідарність? Що це таке?

— Коли люди помагають одне одному.

— Я вас везу — це вже допомога.

— Моїй вдячності немає меж.

— Але хто ж мені заплатить?

Тепер настала черга мовчати Лукасу. Нарешті він обережно сказав:

— Я готовий на будь-яку роботу, щоб заробити трохи грошей, віддати борг тобі і вибратися звідси. Який це штат, де я?

— У Флоріді.

— Дивно. Ми випливли з Балтімора.

— Мабуть, довго плавали?

— Та довго.

— Тут є одне місце, але не знаю, чи вам підійде, — непевно промовив таксист.

В машині було темно, до того ж скляна перегородка між пасажиром і водієм не відзначалася особливою чистотою, так що Лукас досі не міг сказати, білий таксист чи кольоровий. Коли негр і встиг запримітити, що Лукас білий, то може завезти в таке місце, що й не виберешся. У негрів є всі підстави не любити білих, тут уже нічого не вдієш. Однак у Лукаса не було іншого виходу, як довіритися цьому чоловікові, який мав або порятувати його, або остаточно згубити.

— Мені тепер підійде будь-яке місце, — покірливо зітхнув Лукас.

— Я хотів сказати про москітів. Містер не боїться москітів?

— Москітів? — гірко засміявся Лукас. — У мене таке враження, що вони тільки те й робили, що все життя пили з мене кров!