Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 53)

Лукас нарешті відшукав Ефес на одній з туристських схем на берегах полотнища карти. По-турецьки місто звалося Сельчук, Ефес лишився для знавців. Трохи здивувало Лукаса те, що Ефес був чомусь далеко від моря. А в часи Геракліта він славився як великий порт. Може, недосконала карта?

Містер Ор навів довідки в портьє. Виходило, що треба добиратися спершу до Ізміра, а звідти — якась півсотня миль до Сельчука. Є шосе і залізниця. До Ізміра — літаком або пароплавом. Містер Ор вхопився за пароплав. Прекрасна морська прогулянка на шістсот миль, до того ж — безпека, гарантована присутністю шостого американського флоту. Літак можуть захопити.

Так вони опинилися на «Ізміті». Хайджекери, на суші з-за кожного куща стріляють терористи, а море — це спокій і безпека.

Стюард приніс їм вечерю до каюти. Напої тут були саме до смаку містеру Ору, і він мерщій наліг на віскі з содовою, щоб сублімувати в звичний для себе стан одуріння і тим порятуватися від незвичної Лукасової агресивності.

— Г-головне, — бурмотів він, — г-головне, що ми пер-рехитрили ц-цих ар-рабських терористів! Однозначно…

З Бейрута вони вийшли надвечір, і з вікон люксу можна було охопити всю панораму міста, яке з двох боків омивалося пінявими морськими хвилями, а з третього замикалося могутньою підковою темних гір, що мовби відрізали його від материка. Відрізаний од Азії, не прийнятий Європою, Бейрут так і лишився самотнім і покинутим на волю стихій і ворожнечі. Трагічне місто, а якому згасає вже й не тільки людське життя, а згасає сама історія. І ніхто нічого не робить, щоб зупинити цей страшний процес. Посланець американського президента Хабіб? Але після цього стрілянина ще побільшала. Війська ООН?

Вони неспроможні подбати навіть про власну безпеку. Солдатів під блакитним прапором з оливовим вінком миру вбивають так само, як і тих, хто виступає під іншими прапорами. Загравання з хаосом ніколи не минається безкарно.

Лукас не став ждати, поки містер Ор заведе свою «…beautiful K-K-K-Katy», вийшов на палубу, сів у шезлонг. На море лягла ніч. чорна, страшна, таємнича, як увесь цей Схід. Він розлучається з Сходом, так і не збагнувши його хоча б частково. Може, тому, що став, як і всі, жертвою трагічної розполовиненості сучасної свідомості, коли, з одного боку, втомлені інтелектуали хапаються за Схід, як за втечище розуму, а з другого боку, бадьористі нахаби з генеральськими погонами на плечах вперто повторюють, що на Сході повинна бути забезпечена постійна і значна військова присутність Заходу. Від цього можна було збожеволіти. Ще зовсім недавно Лукасові здавалося, що Схід поглине його без остатку, як у «Мандалаї» Кіплінга: «Як зачуєш поклик Сходу, чхати вже тоді на все». Безжурним і самовпевненим. вирушав він у цю мандрівку, а повернеться розгубленим і відчаєним. Страшні рани Бейрута і смерь Аміни, яку він пережив, ніби власну смерть, стали для нього мовби ініціацією, схожою на ту, що здійснив колись над пророком Ісайєю серафим, доторкнувшись йому до вуст розпеченою вуглиною з жертовника. Ось він, Лукас, молодий і здоровий американець, прибув сюди з намірами хоч і благородними, та без належного усвідомлення жахливої реальності, і тепер повинен не тільки повною мірою відчути злочинність усього, що діється на Близькому Сході, але й узяти на себе всі гріхи і всю беззаконність своєї держави. Ще недавно він сміявся з маразматичних теорій супердержавності США, які проголошував Джеймс Бйорнем[50]: Сполучені Штати повинні здійснювати втручання доти, поки реалізується їхня всесвітня імперія, в також згодом, поки це буде потрібно для підтримання імперії, тобто вічно. Тепер переконався, що всі подібні ідеї плавають у морях крові. І не важить, де виростають ці квіти зла, бо ворожнеча і зло не залежать від сторін світу. Ця остання його поїздка до Ефеса була, власне, зовсім непотрібна, викликана його цілковитою розгубленістю і розпачем. Що вся його віра в могуття розуму перед торжеством вселенського зла і несправедливості? Але вже був тут, на Сході, і хотів відвідати місто, де народився один з найперших блискучих умів в історії людства, великий діалектик Геракліт. Може, вперше в людських діях Геракліт підняв розум до захмарених висот, але робив це не для сучасників, яких зневажав за їхню дріб’язковість, марнослів’я і підлоти, а для потомних. Його звали Темним, бо писав він стилем незрозумілим, заплутаним, загадковим, щоб не колупалися в його працях невігласи. Його звали Плачливим, бо він надто похмуро дивився на світ, хоч і походив з царського роду і, здавалося б, міг зазнати всіх радостей і солодощів життя. Виходило ж насправді, що знав саму гіркоту. Може, передчував, що саме в Ефесі народиться Герострат, який дасть своє ганебне ім’я цілим поколінням нищителів святинь і найвищого дару на землі — людського життя? Свою книгу «Про природу» Геракліт поклав у ризницю храму Артеміди, але Герострат спалив храм, і від великої книги лишилися тільки жалюгідні фрагменти, яких і досі ще остаточно не розшифрували. Так само, як від храму Артеміди, що вважався одним з семи чудес світу, лишилися тільки зеленомармурові колони, вивезені з Ефеса візантійським імператором Юстиніаном і поставлені в Константинопольському соборі святої Софії. Щось було особливе в Ефесі, якась особливо могутня точка притяжіння впродовж цілих тисячоліть, бо кожна нова наука і нова релігія схрещувалася з попередньою саме тут навіть тоді, коли саме місто вже втратило своє колишнє значення і поволі западало в сон і забуття. Апостол Павло звертався до ефесян з одним із своїх послань: «Щоб більше не були малолітками, хвилюючись і кидаючись від усякого вітру науки, в омані людській, у лукавстві до підступного заблуду. Бо наша боротьба не з тілом і кров’ю, а з князівствами і властями і з миродержателями тьми віку сього, з піднебесними духами злоби». Не знаючи нічого певного ні про Христа, ні про його матір, а тільки прислухаючись до поголосу, стали стверджувати, ніби богородиця вмерла в Ефесі, і навіть показували дім, де це сталося. В третьому столітті сім ефеських юнаків-християн сховалися в печері від переслідувань римського імператора-язичника Деція, заснули там і прокинулися лише при ревнителі нової віри Феодосії. Вони спали 309 років з відкритими очима, виросли і коли вийшли, зустріли купця і дали йому старовинну монету, з якої й довідалися ефесяни про їхню неймовірну пригоду. Легенда ввійшла навіть до корану (сура «Печера»), і хоч сьогодні не знайдеш тої печери і навіть сам Ефес перейменовано, але мільйони мусульман досі пам’ятають отих, хто в «Печері», і їхнього вірного пса Кітмира.

Лукаса засліпило якесь несподіване світло, потужне й ріжуче, вирвало його з повільних роздумів і повернуло в реальний світ. Світло креснуло по «Ізміту» кілька разів з якоюсь вимогливою настирливістю, тоді згасло, а на тому місці, де воно зродилося, замигтіло світло інше: вузький гострий промінчик заблимав у безмежній чорноті моря, змовницьки підморгуючи до теплохода, що розпанахано сяяв усіма своїми білими нутрощами, сповнював простір безтурботною музикою, ресторанними ароматами, ритмічним гудінням потужних двигунів.

На верхній палубі почулася тупітнява, залунали тривожні голоси, гул двигунів у глибинах судна став стишуватися, а слідом за цим стишився й хід «Ізміта», теплохід, здригаючись, мов гарячий скакун після затяжливого гону, зупинявся, завмирав, лягав у дрейф посеред відкритого моря несподівано, безпричинно, загрозливо.

На палубі пробіг стюард, який обслуговував люкси, Лукас зачепив його своєю довгою рукою, зупинив на хвилину.

— Що сталося?

— Якийсь військовий корабель сигналить, щоб ми зупинилися.

— Американський?

— Не можу сказати, містер!

Знову вдарив по «Ізміту» потужний сніп світла, і Лукас збагнув, що то прожектор з військового корабля. Світло росло, збільшувалося, насувалося на «Ізміт», мов голова вогняної комети, від нього не тільки різало в очах, а й почалося якесь болісне дзвеніння в голові. Лукас, затуляючи очі долонею, підвівся й вирішив за краще сховатися до каюти. Там він наштовхнувся на збожеволілий від пиятики погляд містера Ора, що загіпнотизовано втупився у вікно, з якого били потужні потоки світла, безмовно ворушив тонкими губами, пробував помагати собі ще й пальцями, ворушачи ними в такт губам, але ніяк не міг видати з себе хоч якийсь звук. Поява Лукаса помогла містеру Ору сублімувати з стану суцільного одуріння в стан агресивної настороженості, він стрепенувся і майже тверезим голосом звелів:

— Хай погасять оте!

— А хто б це міг зробити? — насмішкувато поцікавився Лукас.

— Треба когось покликати, щоб сказали цьому… каштанові… Що це таке? Я протестую!

— Зараз воно наблизиться, тоді ви зможете протестувати досхочу.

— Воно? Що за воно?

— Оте, що світить. Нас зупинив якийсь пірат. Містер Ор став зовсім тверезий. Він навіть спромігся схопитися й підбігти до дверей.

— Терористи? Вже й тут?

— Заспокойтеся, містер Ор. Терористи тільки на суші та хіба що в повітрі. Ви ж самі запевняли мене. А на морі — тільки шостий американський флот. Воно світить так, що я вже починаю думати, чи не наповзає на нас увесь цей флот.

— Шостий флот? — Містер Ор ожив і готовий був до дій і навіть подвигів. — У мене там знайомий адмірал. Де мій блейзер? Я повинен однозначно зустріти їх.