Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 52)

— Хелло, — хрипко промовив Лукас, — містер Ор, не затаюйтесь і не ховайтесь, бо я знаю, що ви там. Це — Лукас. Я зараз буду в номері.

Містер Ор не впустив його, поки не переконався, що то справді він і що сам, не веде за собою ніяких хайджекерів.

— Вони хотіли однозначно виманити мене звідси, — вдоволено бурмотів він, клацаючи замком, — але вони ще мене не знають! Але я питаю: де це ти знов щезаєш однозначно, примушуючи мене ставити на ноги мало не всі збройні сили Сполучених Штатів! Або ми вже домовилися в Єгипті, або ти дав зобов’язання…

Він вмовк, побачивши Лукаса. Позадкував од нього, як од мари, а той, так само дивно усміхнений, простягнув до містера Ора затиснуту в кулак праву руку з патьоками червоної глини між пальцями, збуджено повідомив:

— Ось глина. Бейрутська.

— Тепер я бачу, в яку однозначну авантюру дав себе втягнути, — прокашлюючи остюки в горлі, промовив містер Ор. — Невже не досить американської глини? Або я дурний, або зовсім нічого не розумію!

Може, він уперше в житті говорив святу правду про себе, але Лукас його не чув.

Він сидів у ванній кімнаті і наповнював один з своїх пластикових мініконтейнерів червоною бейрутською глиною.

З Бейрута вони пливли турецьким пароплавом «Ізміт».

Містер Ор розкошував у каюті-люкс, вдоволено поплямкував.

— Або тобі відомо, що таке Ізміт, або я знаю це однозначно.

— Здається, ви хочете мене заінтригувати? — ліниво відгукнувся Лукас.

— Ізміт — це прекрасна американська база, яка однозначно тримає за горло Дарданелли. А.в кого в руках Дарданелли, той має в своїй кишені також Босфор.

— Містер Ор! — вигукнув здивовано Лукас. — Я вперше чую, що ви так добре знаєте географію.

— Босфор і Дарданелли не географія.

— А що ж воно таке?

— Це життєві інтереси Америки.

Лукас ляснув себе по лобі.

— Пробачте, забув.

Містер Ор співчутливо помахав коротенькою ручкою.

— Або ти станеш справжнім американцем, або я виховаю з тебе громадянина.

— Ви забуваєте, містер Ор, що мене вже виховали. Перевиховувати людину після двадцяти років — марна справа. З цим, мабуть, згодився б сам високоповажний Б. Ф. Скіннер, який мало не ціле півстоліття вперто намагався перевиховувати американців, застосовуючи методи позитивного й негативного підкріплення, тобто заохочення двоєдушних пристосуванців і «аверсивного впливу» на непокірливих, яких намагалися зламати транквілізаторами, електрошоком і просто середньовічними тортурами. Ви нічого не чули про теорії Б. Ф. Скіннера, містер Ор? Але навіть Б. Ф. Скіннер вважав, що змінити поведінку, тобто перевиховати людину можна тільки тоді, коли вона ще не змужніла. Інакше кажучи, знущатися над дітьми й підлітками.

Містер Ор, всупереч своєму узвичаєнню, слухав Лукаса надзвичайно уважно. Кілька разів він навіть хотів заперечити, але стримався і тільки наприкінці все ж дозволив собі щось схоже на вигук:

— А пенітенціарні заклади? Хіба там однозначно зважають на вік делінквентів?

— Ви маєте на увазі наші благословенні в’язниці? Може, ви чули, що в американських в’язницях вдалося перевиховати хоч одного злочинця? Або: чи вірите ви, що це взагалі можливо?

— Однозначно йдеться не про це, — буркнув містер Ор.

— Я зовсім забув: ми ж почали з мого перевиховування. А ще точніше: з великої ідеї життєвих інтересів Америки, що нею повинні проникнутися всі ті народи, які опиняться в сфері цих життєвих інтересів.

Містер Ор вдоволено засовався в кріслі.

— Однозначно.

— Але за теорією Б. Ф. Скіннера потрібні якісь засоби заохочення. Що ми можемо запропонувати туркам за те, що вгвинтили під самим Стамбулом прекрасну, як ви кажете, американську базу?

— Ми платимо їм однозначно американськими доларами.

— Містер Ор, посоромтесь: ви ш знаєте, що швейцарські франки, японські ієни і західнонімецька марка набагато стабільніші за наш долар. Наші автомобілі пожирають надто багато бензину, тому від них теж відмовляються. Що ж тоді у нас лишається? Наша конституція? Ми принесемо цим зубожілим народам в дар за їхню слухняність і прихильність до атлантичних ідеалів американську конституцію?

— Спокійно, — перепинив Лукаса містер Ор. — Тут не все стикується. Ми даємо свої автомобілі, заморожені й консервовані продукти, наше відчуття свободи і розуміння цінностей. Але нашої конституції ми не віддамо нікому! Бо це однозначно унікальна конституція. Що дозволяється народові — так говорять уряди в усіх конституціях світу. А в американській конституції народ говорить, що дозволяється робити урядові, а що не дозволяється.

Лукас подумав: нащо йому ці розмови? Досі він ще, здається, жодного разу не пускався в затяжливі суперечки з містером Ором. Кілька іронічних реплік у відповідь на смішне індичення містера Ора, от і все. До того ж десь в глибині душі він і сам вірив, що американські орли найбільші, літають найдалі і клекочуть найголосніше. Інакше не був би американцем.

Але після смерті Аміни щось зламалося в ньому. Тоді, повернувшись до готелю, Лукас цілу добу перебував у якомусь душевному стовбняку, чи що. Лежав непорушно на ліжку, дивився мовчки в стелю, не звертав уваги на крики и метушню містера Ора, який хотів негайно повертатися до Штатів, дзвонив «по своїх каналах», погрожував, що завантажить Лукаса в «боїнг» ось так, з його ліжком. Все втратило своє значення, свою ціну, все остогидло, було ненависне, вороже. Отой іржавий автомобільчик, і кривавий вибух, і чорний чад… Сліпа ненависть. Точно спрямована, вицілена в саме серце ненависть теж ненабагато краща, та коли вона сліпа, то це вже найбільший жах. І хіба над усім людством не нависає отакий іржавий автомобільчик з сліпою ядерною силою, яка здатна знищити його п’ятдесят, а то й сто разів!

Не вийшло в нього подорожі на Схід, про яку мріяв. Не побував у Дамаску, який самому пророкові Мухаммеду видався колись за рай, і Мухаммед відмовився навіть увійти до міста, щоб не зміняти рай небесний на цей земний рай. Не був у Багдаді, по якому б’ють іранські ракети, так ніби знесамовитілий аятола заповзявся перетворити розкішну іракську столицю на такі самі руїни, як древні руїни Вавілона і Ніневії.

Вкорочена подорож. Все вкорочує ненависть. Хотів вдихнути мудрість Сходу, а вдихнув чад смерті. І глина, яку привезе для дослідів у Стенфорді, теж просякнута духом смерті. Чи не простіше було взяти пенсильванську глину і вивчати загадкову мікроструктуру на ній? А він піддався снобізму зухвалого відкривача, щоб тепер переконатися, який куций і убогий той снобізм перед лицем остаточності.

Світ гине, сам не знаючи від чого. Хто і як його порятує?

Нарешті Лукас пробудився від свого заціпеніння і, виходило, тільки для того, щоб на нього штурмом пішов містер Ор.

— Або ми гратимемо в мовчанку, або відповідатимемо, коли питають!

Лукас зітхнув. Не палав бажанням встрявати в суперечки з цим сірим чоловічком, та що вдієш!

— Містер Ор! На Сході існує повір’я, ніби мавпи не говорять тільки тому, щоб їх не примусили працювати. Я волів би побути мавпою хоч один день.

— Ми однозначно їдемо звідси і їдемо додому! — тихо закричав містер Ор. — Я вже замовив квитки на рейс.

— Полетите без мене.

— Не почув.

— Почистіть вуха. Я не лечу.

— Я однозначно відповідаю за подорож!

— Ви відповідаєте? А хто подорожує — ви чи я? Ви й так мені все перепсували. Я малодушно згоджувався з усім, а тепер проклинаю себе. Після того, як у цьому місті мене торкнулася смерть, я заприсягнувся… Коротше кажучи: немає Дамаска, немає Багдада і Вавілона, але в Ефесі я побуваю. Азія без Ефеса? Ні, ні!

— Що за Ефес? — мало не підстрибнув містер Ор. — Що це таке?

— Там був апостол Павло. Ви ж християнин і повинні знати «Послання до ефесян». Пам’ятаєте: «Щоб ви, закоренившись і оснувавшись у любові, могли зрозуміти, що таке ширина, і довжина, й глибина, й висота».

— До чого тут ширина й довжина однозначно?

— До того, що вже апостол Павло, виходить, говорив про чотиримірний простір. Задовго до Ейнштейна і Планка.

— Я визнаю тільки простір Сполучених Штатів. Однозначно.

— Не маю нічого проти. Але я приєднаюся до вас трохи згодом. Спершу — Ефес.

Містер Ор нарешті здався.

— Де він?

— Здається, в Туреччині.

— А коли однозначно?

— Доведеться попросити в портьє карту і розпитати, як туди добиратися.

— Мене однозначно цікавило завжди тільки те, як вибиратися.

Але подзвонив до рецепції і прошарудів, щоб принесли карту Туреччини. Заодно попросив для себе підкріплень з бару. Надто багато витратив енергії, намагаючись зламати Лукасову впертість, і тепер повинен був відновлювати її. Лукас сказав, що задовольниться самою кавою і склянкою чистої води. Не їв, власне, два дні, але їсти не хотів і не міг.

Бой приніс карту, але ніякого Ефеса містер Ор знайти не міг.

— Шукайте на узбережжі, — порадив йому Лукас.

— Тут однозначно нічого немає. Я дивлюся карту відстаней, тут немає теж.

— Мабуть, перейменували. У турків сверблячка все перейменовувати. Вони навіть гору Арарат назвали Агрідаг. Сьогодні вже й не знаєш, що страшніше: націоналізм чи шовінізм? Все кінчається геноцидом, а в кінці маячить примара термояда. Дозвольте карту.