Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 54)
— Не впадіть тільки за борт, — застеріг його Лукас, — ваше життя ще може знадобитися коли не Америці, то принаймні вашим трьом донькам і трьом тіткам з їхніми чоловіками. Наберіться терпіння і почекайте, поки шостий флот наблизиться впритул до «Ізміта».
Містер Ор мовчки одягався, тоді, намагаючись ступати твердо і впевнено, вийшов з каюти і побрався на верхню палубу шукати капітана чи кого там ще. Лукаса це не дуже цікавило. Він знову всівся в шезлонг, бо прожектор більше не бив по очах: військовий корабель наблизився на таку відстань, де вистачало світа від «Ізміта». То був не весь шостий американський флот і, здається, взагалі не американський корабель. Присадкувата, набагато нижча за «Ізміт» броньована посудина свинцевого кольору, на палубі націлені на теплохід чи то два великих кулемети, чи маленькі скорострільні гарматки (Лукас не дуже знався на цих знаряддях убивства), біля яких застигли, мов кам’яні ідоли, два солдати в касках, людей ніде більше не видно, але вони відчуваються повсюди і, мабуть, не спускають хижих очей з теплохода, як і оті, що на палубі. Хто вони і чого їм треба?
По мегафону з військового корабля щось стали гукати, їм відповідав мегафон з «Ізміта», але перемовлялися чи то по-грецьки, чи по-турецьки, і Лукас нічого не розумів. Нарешті пролунали й англійські слова, але так покалічені металевими голосами мегафонів, що Лукас нічого не зрозумів і цього разу. Сперечання тривало досить довго, але все закінчилося, мабуть, благополучно, бо свинцева посудина відсунулася в пітьму, а «Ізміт», задвигтівши своїм досконалим тілом, знов рушив у манливу далеч оспіваного ще Гомером моря.
Незабаром з’явився і містер Ор. Він сяяв ще яскравіше, ніж туристський теплохід посеред теплого моря.
— Я їм показав однозначно! — гордо заявив він, розлягаючись у шезлонгу навпроти Лукаса. — Ці корсари хотіли завернути нас до Бейрута. Чи хто бачив таке? Або ми йдемо не в Ізмір, або до Кіпру. І однозначно: назад, а то пустять нас на дно і ще кудись. Але тут я з’явився на капітанському містку і спитав: що тут робиться? І взагалі, що це таке? І що це все означає? — так спитав я. А тоді сказав, хто я і що я про все це думаю. Вони мене не знали, але тепер вони мене знатимуть однозначно!
— І вони вас послухали?
Містер Ор урочисто окреслив рукою півколо в себе перед обличчям.
— Або ми пливемо, або ніхто нас більше не затримує!
— Цікаво б знати, чий це корабель? Ви не пробували довідатися, містер Ор?
— Дуже малої країни, але однозначно дуже великого друга Сполучених Штатів! — з насолодою вимовив містер Ор.
І негайно заснув, ніби вмер, так що Лукас, хоч вже й став звикати до вибриків містера Ора, не на жарт стривожився. Хропіння, що долинуло з сусіднього шезлонга, заспокоїло його, і він заплющив очі.
Не спав, бо гріх спати в Егейському морі, і був винагороджений за це фантастичним видовищем фіолетових світанкових вод, загадкових, як хмари, кам’янистих островів, безладно розкиданих по морю, примарливого табуна морських черепах, що пливли назустріч «Ізміту», лапаті, незграбні, чудні й таємничі, ніби зринулі з дна морського панцири троянських воїнів, вбитих тут тисячі років тому.
Містер Ор заворушився в своєму шезлонгу, коли теплохід впливав у найчарівнішу гавань світу — гавань античної Смірни, турецького Ізміра. В бездонну тиху воду зазирали мальовничі зелені пагорби, за якими на крутих схилах тішили око барвисті розсипища цяцькових будиночків. Вгорі над усім височіла візантійська фортеця, а побіля самого берега пролягли кордони бульварів з стрункими пальмами. Портові споруди, розкішні будівлі новітніх готелів, турецькі квартали з мечетями і базарами, тиша і сон, — як це різнилося від понівеченого тіла Бейрута і всієї ліванської землі!
Містер Ор поворушив губами, потріпотів пальцями.
— Спав — не спав однозначно. Що це?
— Ізмір, — пояснив Лукас. — Півсотні миль до Ефеса.
— Однозначно так, — рішуче заявив містер Ор. — Готель. Телетайп. Американський консул. Вияснити все щодо терористів і тиждень на реабілітацію. Я повинен відновити втрачені сили.
— Ви не поїдете зі мною до Ефеса?
— Поїдемо разом, але тільки після того, як я наведу довідки щодо терористів. Тут повсюди від них аж кишить. Можливо, доведеться летіти звідси одразу. Куди є рейси, туди й летимо. Стамбул, Афіни, Каїр. А вже звідти однозначно до Штатів.
— Але після Ефеса, — вперто мовив Лукас.
— Або — або, — позіхнув містер Ор.
Може, йому хотілося бути навіть добрим цього ранку? Лукас так про це ніколи й не довідається.
ПОВЕРНЕННЯ
Ми крутимось довкола колючого кактуса,
Колючого кактуса, колючого кактуса.
Ми крутимось довкола колючого кактуса
О п’ятій годині ранку.
Т. С. ЕЛІОТ. Безплідна земля
Мелодійне дзвеніння приємно дисонувало з буденними звуками аеропорту. Лукас мимоволі глянув туди, звідки лунав дзвіночок, і побачив високу дівчину, принадливу, як Рекел Велч[51]. Дівчина вимахувала невеличким дзвоником на довгій ручці, на грудях у неї висів плакатик з написом; «Я жду містера Лукаса». Груди в дівчини стирчали так гостро, що аж ніби пхали той плакатик тобі назустріч.
Суто американська несподіванка.
Лукас пішов просто на дівчину.
— Ви справді мене ждете? Я спершу подумав, що тут виставили восковий манекен Рекел Велч.
— А ви справді містер Лукас? — лукаво стрельнула вона очима.
— Можливо.
— Я приготувалася побачити чергового тюхтія, а тут такий хлопець!
— Остерігайтесь розчарувань.
— Тільки не цього разу! Досі всі вчені, з якими я мала справу, були страшенно занудливі типи. Я вже махнула на них рукою. Тепер бачу: даремно. Ми можемо на «ти»?
— Не заперечую.
— Мене звуть Рене. Я зустрічаю тебе за дорученням доктора Ора.
— Містера Ора, — поправив Лукас.
— Я щось не так сказала? Доктор Ор попросив, щоб я…
— Хто тобі сказав, що він доктор! — вигукнув Лукас.
— Це всі й так знають. Він закінчив два чи три, чи я там знаю скільки факультетів.
— Я цього не помітив.
— А мене ти хоч помічаєш?
Вона зірвала з шиї плакатик і безсоромно тернулася об Лукаса грудьми.
— Гей, мала, не так швидко! — наставив він на неї широку долоню.
— У тебе що — уповільнені рефлекси? Чи тебе так зачарували одаліски в східних гаремах?
Лукас придивився до Рене пильніше.
— Ти справді дурна чи вдаєш дурочку? Рене вмить стала діловою.
— Де твої речі? Оця спортивна торба — і все?
— Є ще цінний вантаж. Застрахований на двісті тисяч доларів.
— Ого! Що ж ти там привіз?
— Глину.
— Вона змішана з алмазами?
— З кров’ю. З давньою, тисячолітньою, і зовсім свіжою, яку я й досі відчуваю на своїх руках.
Рене співчутливо притулилася до нього плечем.
— В тебе була жахлива поїздка? Співчуваю. Коли мені подзвонили з фонду і сказали, щоб я тебе зусґріла, мені не дуже хотілося це робити, але тепер…
— Ти що — теж з фонду «Імансипейшн»? — спитав Лукас.
— Я організатор. Виконую різні доручення. Влаштовую, забезпечую, заспокоюю, іноді вдовольняю. Тебе я повинна відвезти до Стенфорда і подбати, щоб усе було о’кей. Ми як — поїдемо одразу чи повечеряємо в Фріско?
— Вечеряти можна й у Стенфорді.
— Тоді, може, чогось вип’ємо на дорогу?
— Я п’ю тільки воду й соки.
— Виходить, ти так само занудливий тип, як і всі вчені? — розчаровано вигукнула Рене. — І тебе ніскільки не приваблює така дівчина, як я?