Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 99)

— Тепер бачиш, що таке влада, Тодде? — питає мер. — Глянь, як ти вплинув на мого сина. Ти вже маєш послідовника.

Дейві дивиться мені просто в очі.

— Скажи йому, де вони, — у його Шумі тривога, тривога за те, як воно все обертається, — нумо, просто скажи.

Я дивлюсь на Тодда.

А він — на рушницю Дейві.

— Так, Віоло, скажи, чому б ні, — питає мер, — ти ж у нас така розумниця. Вони навідаються із заходу? — він дивиться на каскади, найвищу точку обрію, де сонце зникає за зиґзаґом дороги, врізаної в пагорб, у той самий пагорб, з якого я лише раз спустилась і більше ніколи не піднімалась назад. Мер повертається до мене.

— Чи, може, з півночі, хоч там їм треба якось перетнути річку? Чи з пагорба на сході? Так, може, саме з того пагорба, де твоя нянечка підірвала вежу і позбавила тебе шансів зв’язатися зі своїми.

Я знову стискаю зуби.

— І ти досі вірна після всього того?

Я мовчу.

— Ми можемо влаштувати засідки, тату, — пропонує Дейві, — у різних місцях. Звідкись вони та прийдуть.

Мер вичікує ще хвилину, дивиться на нас. Нарешті повертається до Дейві і каже:

— Повідомиш капітану Гаммару ось що…

Але його перериває далекий БАБАХ.

— Далі на сході, — каже Дейві, коли ми всі повертаємось туди, хоч погляд впирається в стіну собору.

Таки на сході.

Саме на тій дорозі, що вона й казала.

Вона змусила мене думати, що правда це брехня, а брехня це правда.

Якщо я з цього виберусь, нам із нею треба буде серйозно поговорити.

— Зал Запитання, — каже мер, — ну, звісно. Де б іще вони…

Він знову зупиняється, схиляє голову, прислухається. Ми чуємо звук за кілька секунд після нього. Чийсь Шум — хтось щодуху біжить до собору з тилу, дорогою, якою ми сюди прийшли, біжить вздовж катедри, до входу, забігає до нас, зіпає.

Це рудоволосий солдат, той що втік. Він явно й не бачить, хто перед ним, ломлячись просто в потрощену будівлю.

— Вони йдуть! — кричить він, — Відповідь іде!

Від мера пролітає згусток Шуму, і рудоволосий солдат валиться навзнак, але знаходить опору.

— Спокійно, рядовий, — каже мер слизьким, зміїним голосом, — давай ясніше.

Солдат важко дихає, ніби не може перевести дух.

— Вони захопили Зал Запитання, — він дивиться на мера затравлено, — вони перебили солдатів.

— Звісно ж, перебили, — каже мер, не відпускаючи рудоволосого поглядом, — скільки їх там?

— Двісті, — рудоволосий солдат уже й не кліпає, — але вони ще ж випускають ув’язнених.

— Яка у них зброя?

— Рушниці. Трасери. Гранатомети. Облогова артилерія на возах, — солдат тарабанить як заведений.

— Як взагалі битва?

— Вони люто б’ються.

Мер здіймає брову, не відводячи погляд.

— Дуже люто б’ються, сер, — солдат не кліпає, він не може відвести погляд від мера попри все бажання. Ще один далекий БАБАХ, і всі, окрім мера і солдата, здригаються. — Вони прийшли на війну, — каже солдат.

Мер тримає його погляд.

— Тоді ти мав би спробувати їх зупинити, так?

— Тобто, сер?

— Ти ж мусив взяти рушницю і не дати Відповіді зруйнувати твоє місто.

Солдат ніби збентежений, але не кліпає.

— Я мусив…

— Ти повинен бути на передовій, солдате. Настала година скрути.

— Настала година скрути, — повторює солдат, ніби не чує себе.

— Тату? — питає Дейві, але мер його ігнорує.

— Чого ти чекаєш, солдате? — дратується мер. — Поспішай у бій.

— Так, час у бій, — каже солдат.

— Гайда! — мер зненацька гаркає і рудоволосий солдат кидається геть, дорогою назустріч Відповіді, рушниця напоготові, нерозбірливо горлаючи, він летить на Відповідь так само швидко, як летів від неї.

Ми у приголомшеній тиші дивимось, як він біжить.

Мер бачить, що Тодд витріщився на нього з роззявленим ротом.

— Так, хлопчику мій, у цьому я теж кращий.

— Ти ж його послав на смерть, — кажу я, — от що ти зробив…

— Лише змусив його відчути свій обов’язок, — відповідає мер, — ні більш, ні менш. До речі, це захоплива дискусія, але мусимо закінчити її пізніше. Боюсь, наразі я мушу попросити Дейві зв’язати вас обох.

— Тату? — Дейві приголомшений.

Мер дивиться на нього.

— А тоді скачи до капітана Гаммара, хай виводить армію униз на головну дорогу, і якомога швидше, — він звужує очі і дивиться вдалину, — бо настав час останньої битви.

— Я не можу його зв’язати, тату, це ж Тодд!

Мер на нього й не дивиться.

— З мене вже досить цього, Девіде. Коли я даю тобі прямий наказ…

БАБАХ!

Він замовкає, і ми все дивимося вгору.

Бо цього разу інакше, звук інакший. Ми чуємо тихеньке шшух, у повітрі наростає гуркіт, і він щомиті гучнішає.

Тодд збентежено дивиться на мене.

Я лише знизую плечима.

Ніколи не чула нічого подібного.

Ревіння гучнішає, заповнюючи темне небо.