Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 100)

— Це не схоже на бомбу, — каже Дейві.

Мер дивиться на мене.

— Віоло, скажи…

Він замовкає і повертає голову. І всі ми розуміємо. Звук іде не зі сходу.

— Звідти, — показує Дейві, махаючи рукою на водоспад, туди, де небо ще яскраво-рожеве від присмерку.

Мер знову дивиться на мене.

-— Заголосно як для простого трасера, — його лице напружується. — У них є ракети? — він робить такий великий крок, що мало не наступає на мене. — Вони збудували ракети?

— Ану назад! — кричить Тодд, знову пробуючи стати між нами.

— Я дізнаюся, що це таке, Віоло, — каже мер. — Ти мені скажеш!

— Я не знаю, що воно! — відповідаю.

Тодд кричить і погрожує.

— Хоч пальцем її торкнешся…

— Стає голосніше! — кричить Дейві, затуляючи вуха руками. Ми всі повертаємось до західного обрію, дивимось, як на ньому злітає цятка, губиться в останніх променях сонця, тоді знову з’являється, швидко збільшуючись.

І летить просто на місто.

— Віоло! — сичить мер крізь зціплені зуби, жбурляє в мене якийсь Шум, але я не відчуваю те, що там відчувають чоловіки.

— Я НЕ ЗНАЮ! — кричу.

А тоді Дейві, котрий не відривав погляду, каже:

— Це корабель.

41. Мить Дейві Прентісса

ЦЕ Ж КОРАБЕЛЬ.

Це, дідько, корабель.

— Твої люди, — кажу Віолі.

Але вона тільки хитає головою, але не заперечує, вона просто дивиться, як корабель піднімається над водоспадом.

— Надто малий для колонізаторського, — каже Дейві.

— І зарано, — каже мер, цілячи в нього, ніби він зміг би підбити його на такій відстані, — їх ще місяці два не мало би бути.

Як на Віолу, по ній не скажеш, шо вона це все почула, та її лицем розпливається надія — така болюча надія, що від цього в мене стискається серце.

— Розвідувач, — шепоче вона, так тихо, що це чую лише я, — ще один розвідувач. Вони послали шукати мене.

Я повертаюсь до корабля.

Він пролітає над верхів’ям кручі з водоспадом і знижується понад річкою.

Корабель-розвідувач, точно такий, як розбився на болоті, який убив її батьків і закинув її в цей світ стільки місяців і житів тому. Він досі здаєцця величезним як будинок, його куці крила видаюцця натто короткі, аби втримуватися в повітрі, але з хвостової частини вилітає вогонь, і він таки летить, летить і летить уздовж течії ріки, ніби дорогою, хоч донизу іще добрих кількасот метрів.

Ми не зводимо з нього очей.

— Девіде, — мер також не зводить погляду з корабля, — приведи мого коня.

Але Дейві дивиться в небо, його Шум повниться подивом і зачудуванням.

І я чудово знаю, як він почувається.

У Новому Світі літають лише птахи. У нас є машини, шо їздять дорогами, ядерцикли, кілька ядермашин, але переважно тут — коні, воли, вози і ноги.

Але ми не маємо крил.

Корабель спускається вздовж ріки, підлітає до собору, пролітає майже в нас над головами не зупиняючись, але так блисько, шо видно світла на його животі, а небо за вихлопом починає мерехтіти від спеки. Пролітає повз нас далі за течією.

Далі за течією до Відповіді.

— Девіде! — різко каже мер.

— Допоможи встати, — шепоче Віола, — я мушу до них дістатися. Я мушу їхати.

Її очі шалені, дихання важке, і вона дивиться на мене так пильно, що її погляд ніби твердий і я відчуваю його як дотик.

— О, він тобі зараз неодмінно допоможе, — каже мер, націлюючи рушницю, — бо ти їдеш зі мною.

— Що? — питає Віола.

— Це ж твої люди, Віоло, — відповідає мер. — Їм буде цікаво, куди ти поділась. І я можу або привезти тебе до них притьмом, — він дивиться на мене, — або із сумом повідомити, що ти загинула при аварії. Який варіант більше до вподоби?

— Я не поїду з тобою, — каже вона, — бо ти брехун і вбивця…

Він уже не слухає.

— Девіде, ти пильнуватимеш Тодда, поки я відвезу Віолу на її корабель, — знову дивиться на неї, — а на випадок, якщо ти не захочеш співпрацювати, думаю, любов мого первістка до зброї тобі добре відома.

Віола люто дивиться на Дейві. Я теж дивлюсь, а він стоїть на місці з рушницею в руках, зиркає то на мене, то на свого тата.

Його Шум валує.

Його Шум ясно каже, що він за жодних обставин, ніколи не вистрелить у мене.

— Тату? — питає він.

— Досить уже, Девіде, — хмуриться мер, намагаючись перехопити погляд Дейві…

І перехоплює.

— Зробиш, як я наказав, — каже своєму синові, — скрутиш Тодда мотузкою, яку ти так доречно приніс, і вартуватимеш його, а коли я повернуся з нашими новоприбулими гостями — усе буде тихо і мирно. Почнеться новий світ.

— Новий світ, — бурмоче Дейві, і його очі скліють, як у того рудоволосого солдата, з його Шуму вичищено всі питання і сумніви.

І він скоряється волі іншого.

У мене є ідея.

Пробач, Дейві.

— Ти дозволиш йому так із тобою говорити, Дейві?

— Шо? — кліпає він.

І відводить погляд від свого тата.

— Ти дозволиш йому наставляти зброю на мене і Віолу?

— Тодде… — застерігає мер.

— Весь цей Шум, який ти нібито чуєш, — кажу до мера, але дивлюсь на Дейві, очі в очі, — усе це твоє «я все знаю», але ж власного сина ти знаєш не зовсім добре, правда?

— Девіде, — каже мер.