Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 101)

Але тепер я полонив його увагу.

— Ти дозволиш йому і на далі отримати своє зверху? — питаю його. — Дозволиш йому попихати тобою без жодної нагороди?

Дейві знервовано дивиться на мене, кліпає, пробуючи прогнати всю ту бридню, якою тато набив його голову.

— Цей корабель змінює все, Дейві, — кажу я, — цілком новий світ людей. Ціле місто народу, ціле місто на спробу зробити це місце чимось кращим за смердючий нужник, у якому ми сидимо зараз.

— Девіде, — повторює мер. Спалахує Шум, і Дейві здригається.

— Припини це, тату, — каже він.

— То кому б варто дістатись до корабля раніше? Нам із Віолою, щоб привести допомогу? Чи твоєму татові, щоб він іще й ними зміг керувати?

— Заткнися, — каже мер, — чи ти забуваєш, у кого тут зброя?

— Приміром, у Дейві, — кажу я.

Западає маленька пауза, і ми всі бачимо, як Дейві пригадує, що в нього таки є рушниця.

Ще один спалах Шуму від мера — Дейві ще раз здригається.

— Господи, тату, та годі вже цього!

Але, щоб це сказати, він дивиться на тата.

І той знову перехоплює його погляд.

— Зв’яжи Тодда і приведи мого коня, Девіде, — каже мер, не відриваючи очей від сина.

— Тату? — перепитує Дейві, голос раптом тихий.

— Мій кінь, — каже мер, — він надворі.

— Стань поміж ними, — сичить мені Віола. — Щоб він на нього не дивився!

Я шарпаюсь, але мер націлює на неї рушницю, не зводячи погляду з Дейві.

— Тільки ворухнись, Тодде.

Я зупиняюсь.

— Приведи мені коня, сину, — каже мер, — і ми зустрінемо нових поселенців разом, — він усміхається синові, — ти будеш моїм принцем.

— Він уже казав це, — нагадую Дейві, — але не тобі.

— Він тебе контролює, — кричить Віола, — своїм Шумом, щоб…

— Будь ласка, попроси Віолу вгомонитися, — наказує мер.

— Тихо будь, Віоло, — відповідає Дейві, і голос його тихий, а очі не кліпають.

— Дейві! — кричу я.

— Він просто пробує контролювати тебе, Девіде, — каже мер, піднімаючи голос, — як від початку робив.

— Шо? — питаю я.

— Від початку, — бурмоче Дейві.

— Думаєш, хто затримував твоє підвищення, синку? — мер запитує вголос, запитує просто посеред мозку Дейві. — Як думаєш, хто доповідав мені про всі твої невдачі?

— Тодде? — слабко питає Дейві.

— Він бреше, — кажу я, — глянь на мене!

Але у Дейві голова йде обертом. Він завмерло дивиться на свого тата, тепер взагалі не рухається.

Мер важко зітхає.

— Так видно, що доведеться робити це самому.

Він підходить, відганяючи нас назад дулом рушниці. Хапає Віолу і піднімає на ноги. Вона скрикує від болю в кісточках. Я автоматично кидаюсь допомогти, але він штовхає її вперед, такшо вона стоїть просто перед ним, а рушниця дивиться їй у спину.

Я відкриваю рота закричати, погрожувати, проклинати…

Але першим отямлюється Дейві.

— Приземляється, — тихо каже він.

Ми всі озираємось на схід. Корабель закладає мале коло, облітає верхів’я горба на схід від міста…

Може, навіть саме там, де колись стояла вежа…

Він розвертається і зависає над деревами…

А тоді повільно знижується, зникаючи з виду…

Я теж повертаюсь до Дейві, бачу, що його очі затуманені та розгублені…

Але він більше не дивиться на свого тата…

Він дивиться на корабель…

А тоді повертає голову і дивиться на мене…

— Тодде? — питає він, ніби щойно прокинувся… І його рушниця на місці, просто звисає з руки… І ще раз…

Пробач мені.

Я кидаюся вперед і вихоплюю в нього зброю. Він і не опирається, просто відпускає, відпускає просто в мої руки, і я відразу її піднімаю, наставляю, зводжу і націлюю в мера.

А той всміхається, бо досі впирає рушницю в спину Віолі.

— То в нас патова ситуація, так? — мер либицця від вуха до вуха.

— Відпусти її, — кажу.

— Девіде, забери, будь ласка, свою рушницю в Тодда, — каже мер, але мусить дивитись на мене, пильнувати рушниці.

— Не роби цього, Дейві.

— Припиніть! — каже Дейві здавленим голосом, Шум вирує. Я віччуваю, як він притуляє долоні до скронь. — Гей ви, двоє, ви не можете це припинити нафіг?

Але мер досі дивиться на мене, а я — на мера.

Все місто чує, як знижуєцця корабель, це чути понад Шум армії, котра тепер марширує з пагорба вниз, понад далекі бабахи Відповіді, що теж суне дорогою, понад нажаханий, прихований РЕВ Нового Прентісстауна, шо нас оточує, не знаючи, шо усе їхнє майбутнє залежить саме від цього моменту і віттого, шо відбуваєцця просто зараз, все залежить тільки від нас із мером і від наших рушниць.

— Відпусти її, — кажу.

— Та навряд чи, Тодде, — я чую, як від нього гуркоче Шумом.

— Мій палець на гачку, — кажу, — спробуєш вдарити мене Шумом, і ти мрець.

Мер усміхається.

— І то правда. Але запитай себе ось що, друже Тодде: коли ти нарешті вирішиш натиснути на той гачок, чи зможеш ти зробити це достатньо швидко, щоб я не встиг натиснути на свій? Чи вб’є моя смерть твою любу Віолу? — він опускає голову. — Ти зможеш із цим жити?

— Ти помреш, — кажу йому.