Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 103)

О Господи, Шум Дейві…

— ВІДПУСТИ ЇЇ! — кричу, щоб не доводилось це чути. — Я його застрелю, їй-богу застрелю!

— Не застрелиш, — каже мер, знову посміхаючись. — Всі знають, що ти не вбивця, Тодде.

Він знову штурхає Віолу вперед…

Вона зойкає від болю…

Віола, думаю я…

Віола…

Стискаю зуби і піднімаю рушницю…

Зводжу…

І я кажу правду…

— Щоби врятувати її, я вб’ю, — кажу.

Мер нарешті зупиняється, не йде вперед. Переводить погляд із мене на Дейві і назад.

— Тату? — питає Дейві. Його лице скорчене, осунуте.

Мер знову дивиться на мене, читає мій Шум.

— Ай справді, так? — каже він, майже нечутно. — Ти б його вбив. Заради неї.

Дейві знову дивиться на мене, очі вологі, але з’являється й злість.

— Не треба, Тодде. Не треба.

— Відпусти, — кажу, — негайно.

Мер досі переводить погляд із мене на Дейві, бачить, що я серйозно, бачить, що я це дійсно зроблю.

— Просто поклади зброю, — гарчу, не дивлячись в очі Дейві, не дивлячись на його Шум, — це кінець.

Мер глибоко вдихає, тоді видихає.

— Добре, Тодде, — каже він, — твоя воля.

Він відступає від Віоли.

Мої плечі опускаються.

А тоді він стріляє.

42. Кінець гри

— ТОДДЕ! — кричу я, звук пострілу прокочується повз моє вухо, стираючи всі звуки, крім себе, цілий світ зменшується до незнання, чи все з ним гаразд, чи в нього влучили, чи…

Але це не він…

Він тримає рушницю…

Він не стріляв з неї…

Він стоїть біля Дейві…

А той падає на коліна…

Здіймаючи дві хмарки пороху, опускаючись на гравій…

— Тату? — питає він, голос благальний, як у кошеняти…

А тоді кашляє, закалюючи губи кров’ю…

— Дейві? — питає Тодд, його Шум гучить так, ніби то його підстрелили…

І я бачу…

Отвір у грудях Дейві, у тканині його однострою, якраз під комірцем…

І Тодд біжить до нього, падає біля нього на коліна…

— Дейві! — кричить він.

Але Шум: Дейві дивиться на батька…

Запитання, купа запитань…

На обличчі — шок…

Його рука тягнеться до рани…

Він знову кашляє…

І давиться…

Тодд теж дивиться на мера…

Його Шум нуртує…

— Шо ти наробив? — питає він.

— ЩО ТИ НАРОБИВ! — горлаю я.

— Я викреслив його з цього рівняння, — спокійно каже мер.

— Тату? — знову питає Дейві, простягаючи до нього скривавлену руку…

Але його тато дивиться лише на мене.

— Ти завжди був мені ріднішим сином, Тодде, — каже мер. — Ти мав потенціал, мав силу, і я буду пишатися, якщо ти служитимеш опліч мене.

Тату? питає Шум Дейві…

І він чує все це…

— Ти сраний монстр, — кажу я, — я тебе вб’ю…

— Ти до мене приєднаєшся, — каже мер, — і ти сам знаєш, що приєднаєшся. То лише питання часу. Девід був слабкий, просто ганьба…

— ЗАГЛУХНИ! — кричу я.

Тодде? чую…

Опускаю погляд…

Дейві дивиться на мене…

Його Шум піницця…

Піницця запитаннями, збинтеженям і страхом…

Тодде?…