Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 104)

Тодде?…

Вибач…

Вибач…

— Дейві, не треба, — починаю казати…

Але його Шум далі піницця…

І я бачу…

Я бачу…

Я бачу правду…

Оце нарешті воно…

Він показує мені правду…

Все, шо він від мене ховав був…

Про Бена…

Все дуже заплутане, все поспіхом…

Образи Бена, шо жене дорогою до Дейві…

Образи коня Дейві, шо стає дибки…

Образи Дейві, шо стріляє, падаючи…

Образи кулі, шо вдаряє Бена в груди…

Вен відповзає в кущі…

Дейві надто наляканий, аби іти за ним…

Дейві надто наляканий, аби розповісти мені правду опісля…

Після того, як я став його єдиним другом…

Я не хотів, каже його Шум…

— Дейві… — кажу я.

Вибач, — думає він.

І правда всюди…

І він так шкодує, і вибачається…

Вибач за все…

За Прентісстаун…

За Віолу…

За Бена…

За кожен промах і кожну хибу…

За те, що підвів свого тата…

І він дивиться на мене…

І він благає мене…

Він благає мене…

Ніби я — єдиний, хто може йому пробачити…

Ніби я єдиний маю владу…

Тодде?…

Прошу…

А я можу відповісти лише «Дейві…»

І страху, і жаху в його Шумі надто багато…

Надто багато…

А тоді все припиняється.

Дейві сіпається, його очі досі розплющені, вони досі дивляться на мене, вони досі благають (присягаюся) пробачити його.

Але сам він лежить нерухомо.

Дейві Прентісс мертвий.

— Ти з глузду з’їхав, — кажу меру, що стоїть

у мене за спиною.

— Ні, — каже він, — ви від початку мали рацію, ви обоє. Не можна любити щось настільки, щоб цим тебе можна було контролювати.

Сонце вже сіло, але небо й досі рожеве, Шум міста досі РЕВЕ, здалеку лунає черговий Бабах!, то підходить Відповідь, а корабель уже, мабуть, сів. Мабуть, відчиняє двері. Хтось, можливо, Сімон Воткін чи Бредлі Тенч, люди, котрих я знаю, ті люди, котрі знають мене, певно, вже визирають надвір, думають, де ж це вони приземлилися.

А Тодд собі клячить над тілом Дейві Прентісса.

І раптом Тодд підводить голову…

Його Шум кипить і палає, і я чую його скорботу, і сором, і лють…

І він зводиться на ноги…

І піднімає рушницю…

І я бачу себе в його Шумі, бачу там і мера, позаду мене, рушниця націлена, очі сяють тріумфом.

І я точно знаю, що зробить Тодд.

— Нумо, — кажу я, живіт зводить, але це правильно, правильно, правильно…

І Тодд підносить рушницю до очей…

— Зроби це!

І мер сильно мене штурхає, від чого ногами розходяться блискавки болю, і я нічого не можу вдіяти, я кричу і валюся вперед, вперед, на Тодда, вперед, на землю…

І мер знову це робить…

Використовує мене, щоби контролювати Тодда…

Бо Тодд теж нічого не може вдіяти…

Він плигає, щоби спіймати мене…