Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 106)
— Ти більше не битимешся, — каже він…
І підходить на крок ближче…
— Ти більше не битимешся, і на цьому край…
Я відвертаюсь від нього…
Але мушу повернутись…
Мушу глянути йому в очі…
— Слухай мене, Тодде…
Його голос сичить мені між вухами…
І як же лехко буде просто…
Просто…
Просто відкинутись…
Відкинутись назад і зробити, що він скаже…
— Ні! — кричу я…
Але мої зуби зціплені…
А він досі там…
Досі пробує змусити мене…
І я зроблю…
Я зроблю…
ТИ НІЩО…
Я ніщо…
— Саме так, Тодде, — мер наближається, і його рушниця дивицця на мене, — ти ніщо.
Я ніщо…
— Але… — каже він.
І його голос — шепотіння, що шкрябається наглибшою частиною мене…
— Але, — каже він…
— Я зроблю з тебе
І я дивлюся просто йому в очі…
Очі, котрі — безодня, у яку я падаю…
Вгору і в чорноту…
І кутиком ока…
Я щосили кидаю камінь, і коли він вилітає з руки, молюся, щоби приціл був такий точний, як ото казав Лі…
Молюся, Господи, прошу…
Якщо ти там…
Прошу…
І
Влучає меру просто в скроню…
З’являється страшне відчуття
І безодня зникла…
Відвернулась…
І мер смикається убік, тримаючись за скроню, звідти вже цебенить кров…
— ТОДДЕ! — кричить Віола…
І я дивлюся на неї…
Дивлюсь на її руку, простягнуту в напрямку польоту каменя…
І бачу її…
І я стаю на ноги.
Він стає на ноги.
Випростується…
І я знову кричу його ім’я…
— ТОДДЕ!
Бо воно дещо робить…
Дещо робить із ним…
Дещо робить
А мер помиляється…
Помиляється всуціль і всюди…
Річ не в тім, щоб не слід любити когось так, щоб це почуття тебе контролювало.
Річ у тім, що ми
І це не слабкість…
Це найбільша сила…
— ТОДДЕ! — знову гукаю я…
І він дивиться на мене…
І я чую своє ім’я в його Шумі…
І я знаю…
Серцем розумію…
Просто зараз…