Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 107)
Тодде Г’юїтте…
Разом ми зможемо все…
І ми
Мер уже підводить погляд, хоч іще в напівприсяді, з-поміж пальців, якими він затуляє скроню, цебенить кров…
Він повертається глянути на мене, на лиці — похмура міна…
І ось його Шум…
І…
ВІОЛА
Я його відбиваю…
Він сахається…
Але пробує ще раз…
ВІОЛА
— Ти нас не переможеш, — кажу я…
— Я можу, — каже він, зціплюючи зуби, — і переможу.
ВІОЛА
Він знову здригається…
Пробує підняти рушницю…
Я щосили його б’ю…
ВІОЛА
Він губить рушницю і точиться назад…
Я чую, як його Шум бринить до мене, пробує пірнути до мене в голову…
Але його голова болить…
Від моїх власних атак…
Моїх власних, добре націлених атак…
— І що це, по-твоєму, доводить? — кидає він. — У тебе є сила, але ти не знаєш, як нею володіти.
ВІОЛА
— У мене якраз все гаразд, — кажу я.
І він посміхається зі сціпленими зубами:
— Ти впевнений?
І я помічаю, що мої руки тремтять…
Я помічаю, що мій Шум летить, яскраво шиплячи…
Я не відчуваю ніг…
— Потрібна практика, — каже мер, — інакше підсмажиш собі мозок, — він трохи вирівнюєцця, пробує знову глянути мені в очі, — я можу показати.
Але тут, якраз вчасно, Віола кричить:
— ТОДДЕ!
І я вдаряю його всім, шо маю…
Кожною часточкою її, шо стоїть за мною…
Кожною часточкою злости і рощаруваня і ніщоти…
Кожним моментом, коли я її не бачив…
Кожним моментом моєї тривоги…
Усім, навіть найкрихітнішим, шо знаю про неї… Усім…
Я жбурляю просто в його середину…
І він падає…
Назад, назад, назад…
Очі закочуються…
Голова вивертається…
Ноги підгинаються…
Падає, падає, падає…
Просто на землю…
І лежить там нерухомо.
— Тодде? — гукаю я.
Він увесь тремтить, аж ледве може стояти, а я чую геть нездоровий писк, що продирається крізь його Шум. Він ступає крок і трошки здригається.
— Тодде? — я пробую підвестись, але ж мої кісточки…
— Господи, — каже він, падаючи біля мене, — а воно таки вимотує.
Він важко дихає, погляд розфокусований.
— У тебе все гаразд? — я кладу свою долоню на його руку.
Він киває.
— Мабуть, що так.
Ми обоє дивимось на мера.
— Ти це зробив, — кажу я.
— Ми зробили, — відповідає Тодд, його Шум трошки прояснюється, і він сідає трохи рівніше.
Але його руки ще трусяться.
— Бідний Дейві, — каже він.
Я стискаю його руку.
— Корабель, — кажу стиха, — вона дістанеться першою.