Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 108)

— Якщо я не перехоплю, — каже він. Підводиться і ще хвильку хитається, але я чую, як його Шум кличе Жолудя.

ЛОШАТКО, чисто чую я, і кінь Дейві зривається з прив’язі та йде по жорстві, ЛОШАТКО, ЛОШАТКО, ЛОШАТКО.

ТОДД, чую звіддалік, ще одне цокотіння копит: Анґаррад іде за Жолудем і стає біля нього.

«Вперед», — ірже вона. «Вперед», — ірже Жолудь.

— Тільки вперед, — каже їм Тодд.

Він підхоплює мене попід плечі, допомагає встати. Жолудь бачить його у Шумі та сідає, щоб мені легше було вилізти. Коли я опиняюся в сідлі, Тодд лагідно плескає його по крупу і встає.

Анґаррад підходить до Тодда і теж починає прихилятись, та — «Ні, дівчинко» — він гладить її по носі.

— Що це означає? — насторожуюсь я. — Ти куди?

Він киває на мера.

— Мушу про нього подбати, — каже він, не дивлячись мені у вічі.

— Що означає «подбати»?

Він дивиться повз мене. Я повертаюся. Комашиний марш армії повернувся навспак і вже простягнувся до підніжжя пагорба.

Далі вони підуть сюди.

— Рушай, — каже він, — поспішай на корабель.

— Тодде, — кажу я, — ти не можеш його вбити.

Він дивиться на мене, його Шум каламутний, він досі силкується стати на рівні.

— Він заслужив.

— Так, але…

Але Тодд уже киває.

— Ми — це вибір, який ми робимо.

Я киваю у відповідь. Ми розуміємо одне одного.

— Тоді ти перестав би бути Тоддом Г’юїттом, — кажу я, — а я не хочу ти ще раз втратити.

Я ледь пирхаю, коли вона каже «ти» замість «тебе».

— Певно, я мушу лишитися з ним, — кажу я, — ти мусиш бігти на корабель щосили, а я дочекаюся армії.

Вона киває на знак згоди, хоч у погляді — сум.

— А далі що?

Я дивлюся на мера, досі розпластаного на камінні, він непритомний і тихенько стогне.

Мені це важко.

Але я кажу:

— Думаю, вони не стануть дуже плакати, коли побачать його поразку. Можливо, їм просто треба буде знайти нового лідера.

Вона всміхається.

— Можливо, це будеш ти?

— А якщо ти зустрінеш Відповідь? — я всміхаюсь у відповідь. — Що тоді?

Вона змахує волосся з очей.

— Певно, їм теж потрібна буде нова лідерка.

Я підходжу вперед і кладу руку біля її руки, на бік Жолудя. Вона не дивиться мені в очі, просто ковзнула долонею, поки кінчики наших пальців не зустрілися.

— Хай ти їдеш, а я лишаюся тут, — кажу я, — це не значить, що ми розлучаємось.

— Ні, — каже вона, і я знаю, що вона розуміє, — абсолютно не значить.

— Я тебе більше не покину, — кажу я, дивлячись на її пальці. — Навіть подумки.

Вона підсуває руку вперед, її пальці переплітаюцця із моїми, і ми обоє дивимось на наші переплетені пальці.

— Я мушу йти, Тодде, — каже вона.

— Я знаю.

Я зазираю в глибину Шуму Жолудя і показую йому, де дорога, де сів корабель, і як швидко-швидко-швидко треба бігти.

— ВПЕРЕД, ясно і чисто ірже він.

— Вперед, — кажу я.

І дивлюсь на Віолу.

— Я готова, — нагадує вона.

— Я теж, — відповідаю.

— Ми переможемо, — каже вона.

— Думаю, шанси є.

Останній погляд.

Останній погляд, у якому ми знаємо одне одного.

До самого дна душ.

І я сильно ляскаю Жолудя по боках.

І коні миттю беруть із місця, по жорстві, по дорозі, що є сили поспішаючи до людей, котрі (надіюсь надіюсь надіюсь) у змозі нам допомогти.

Я дивлюсь на мера, а він досі лежить на землі.

Я чую, як армія марширує вниз пагорбом, десь за три кілометри звідси.

Я шукаю мотузку.

І знаходжу, але, перш ніж підняти, витрачаю секунду на те, щоб затулити очі Дейві.

Ми летимо дорогою — і це все, що я зараз можу зробити, аби не впасти і не зламати собі шию.

— Пильнуй солдатів, — кричу в простір між двома прищуленими вухами Жолудя.

Навіть не уявляю, як глибоко в місто встигла зайти Відповідь, і не знаю, чи вони хоч зупиняться глянути, хто я, перш ніж підірвати мене просто на дорозі.

А як вона відреагує, коли мене побачить?

Коли мене побачить…

Коли я скажу їй і всім іншим те, що маю сказати…