Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 102)
— Вона теж.
— Давай, Тодде, — каже Віола. — Він не має перемогти.
— Цього теж не буде, — відповідаю їй.
— І що, дозволиш йому цілитися у свого рідного тата, Девіде? — питає мер.
Але не відривається від мене.
— Часи змінюються, Дейві, — кажу я, дивлячись на мера, — тут ми всі й маємо вирішити, як воно буде далі. Ти теж.
— Чого все має бути так? — питає Дейві. — Ми можемо поїхати разом. Можемо поїхати верхи і…
— Ні, Девіде, — каже мер, — ні, так точно не вийде.
— Опусти ствол, — кажу йому. — Опусти і покінчімо з цим.
Очі мера зблискують, і я знаю, що далі…
— Припини, — кажу, несамовито кліпаючи і дивлячись йому над плече.
— Тобі тут не виграти, — каже мер, і я чую його голос удвічі гучніше, втричі, легіон його — у моїй голові. — Ти не можеш вистрелити в мене і гарантувати її життя, Тодде. Ми всі знаємо, що на такий ризик ти не підеш.
Він робить крок уперед, учепившись у Віолу за своєю спиною. А та лише скрикує — від болю в кісточках.
Але я розумію, що сам відступаю на крок назад.
— Не дивись йому в очі, — каже вона.
— Я стараюсь, — відповідаю, але навіть
— Це невелика втрата, Тодде, — каже мер, так гучно в мою голову, ніби сам мозок вібрує, — я бажаю твоєї смерти не більше, ніж своєї. Все, що я сказав раніше, — правда: я хочу, щоб ти був біля мене. Я хочу, щоб ти був частиною майбутнього, як ми створимо з людьми, котрі прилетіли на тому кораблі.
—
Але він наступає.
А я відступаю.
І зрештою заходжу за спину Дейві.
— Віолі я теж не бажаю зла, — каже мер, — хай там що, але я пообіцяв вам майбутнє. І від обіцянки не відмовлюся.
Я навіть не дивлюсь на нього, але його голос гуде в мене в голові, обтяжує голову, такшо легше мені, мабуть…
— Не слухай його! — кричить Віола. — Він же брехло.
— Тодде, — каже мер, — я вважаю тебе своїм сином. Справді.
І Дейві повертається до мене, його Шум обнадійливо здіймається, і він каже:
— Нумо, Тодде, ти чув?
І його Шум теж тягнецця до мене, його тривога і турбота тягнуцця, як пальці й руки, і вони просять мене, навіть
І він каже:
— Ми б могли бути братами…
І я вдивляюся в очі Дейві…
І бачу в них себе, бачу в його Шумі себе, бачу мера своїм татом, Дейві — братом, Віолу — нашою сестрою…
Бачу обнадіяну посмішку, що розповзається вустами Дейві…
І втретє мушу просити…
Я націлюю рушницю на Дейві.
— Відпусти її, — кажу меру, нездатний глянути Дейві в лице.
— Тодде? — Дейві здивовано наморщує лоба.
— Що я сказав?! — підвищую голос.
— А то що, Тодде? — дражниться мер, — Застрелиш його?
Шум Дейві розливається запитаннями, здивуванням і шоком…
У ньому здіймається зрада…
— Кажи, Тодде, — каже мер, — а то що?
— Тодде? — знову каже Дейві, цього разу тихіше.
Я швидко дивлюся йому в очі і відводжу погляд.
— Інакше я застрелю Дейві, — кажу, — я застрелю твого сина.
Шум Дейві вже струменіє розчаруванням, розчаруванням таким густим, шо воно спадає з нього, як багно. Я навіть не відчитую в його Шумі злости, а це ше гірше. Він навіть не думає наскочити на мене, побити мене чи вирвати зброю.
У його Шумі — лише я, котрий цілиться в нього з рушниці.
Єдиний друг цілиться в нього з рушниці.
— Пробач, — шепочу.
Але він, здається, не чує.
— Я ж віддав тобі твою книжку, — каже він, — я ж тобі віддав кляту книжку.
— Ану відпусти Віолу! — кричу, не дивлюсь на Дейві, мій Шум гучно захльоскує самокатування. — А то Богом клянусь…
— Ну то вперед, — каже мер, — стріляй.
Дейві дивиться на мера.
— Тату?
— З нього все одно паскудний син, — каже мер, усе підштовхуючи Віолу рушницею вперед. — Чому, ти думаєш, я послав його на передову? Бо сподівався, що він принаймні загине як
На лиці Віоли відбивається біль, але цього разу не через кісточки.
— Він досі не опанував Шум, — продовжує мер, дивлячись на Дейві, а його Шум…
Не можу передати, що нагадує його Шум.
— Він ніколи не виконував накази, якщо міг не виконувати. Не зміг упіймати тебе. Не зміг подбати про Віолу. Єдиний прогрес, який я в ньому бачив — завдяки твоєму впливу, Тодде.
— Тату… — починає Дейві.
Але тато його ігнорує.
— Це
А Шум Дейві…