Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 98)

— Ти міг би керувати разом зі мною. І міг би бути першим після мене. А коли ти навчишся контролювати свій Шум, навіть я тобі буду не рівня.

І знову слова гримлять у всьому моєму тілі.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Припини! — кричить Віола, але якось ніби здалечку, ніби вона за багато миль від мене.

Мер кладе руку мені на плече.

— Ти міг би стати мені сином, Тодде Г’юїтте, — каже він, — моїм справжнім і єдиним спадкоємцем. Я завжди хотів сина, котрий не був би…

— Тату? — чуємо ми всі, питання прорізаєцця крізь усе, ніби куля крізь туман.

Шум у моїй голові зупиняється, бо мер різко відступає назад, і я раптом відчуваю, що знов можу дихати.

За нами стоїть Дейві, в одній руці тримає рушницю. Він завів Смертоносного сходами нагору і зараз дивицця через руїну на нас трьох.

— Шо відбувається? Що це там за чоловіки на землі?

— Що ти тут робиш? — спохмурніло відрубує мер. — Битву вже виграли?

— Ні, тату, — каже Дейві, перелазячи через трощу до нас, — то була така хитрість, — він стає на землю біля мого стільця. — Привіт, Тодде, — він мені киває на знак вітання. Зиркає на Віолу, але не витримує її погляду.

— Що за така хитрість? — вимагає мер, і він уже злий як чорт.

— Відповідь не прийшла через пагорб, — каже Дейві, — ми зайшли в глиб лісу, але там жодного сліду від них, ніде нічого.

Я чую, як Віола тихенько зойкає, ніби втішене здивування зривається з її губ, перш ніж вона встигає навіть спробувати втамувати його.

Мер дивицця на неї, очі люті, лице глибоко, глибоко задумане.

І він націлює на неї рушницю.

— Нічого не хочеш нам пояснити, Віоло?

40. Нічого не змінюється, все змінюється

ТОДД УЖЕ ВСТАВ, відійшов від стільця і стовбичить між мною і мером, його Шум лютує так гучно і люто, що мер відступає на крок назад.

— Бачиш, яка в тобі сила, хлопчику мій? — питає він. — Ось тому ти дивився, як її Запитують. Твоє страждання робить тебе сильним. Я навчу тебе його опанувати, і разом ми…

— Торкнися її, — каже Тодд, — і я тобі кожну кінцівку з тіла повисмикую.

Мер усміхається.

— Я тобі вірю, — він піднімає рушницю, — але не все так просто.

— Тодде, — кажу я.

Тодд повертається до мене.

— Отак він і переможе. Розіграє нас одне проти одного. Як ти й казала. Мабуть, досить цього…

— Тодде, — я хочу встати, але мої дурнуваті кісточки не тримають, і я спотикаюсь. Тодд тягнеться до мене…

Але Дейві…

Дейві хапає мене за руку, він не дає мені впасти й опускає назад у крісло. Не дивиться мені в очі. Ні Тоддові. Ні батькові. Його Шум спалахує жовтим від сорому, тож він просто відступає від мене подалі.

— Ну, дякую, Девіде, — каже мер, нездатний приховати подив. — Отож, — він розвертається до мене, — якби ти зробила ласку і повідомила мені справжній план наступу Відповіді.

— Не кажи йому нічого, — каже Тодд.

— А я і не знаю нічого, — відповідаю, — певно, Лі добіг…

— Часу в нього було замало, це ясно як день, — відрізає мер, — тож очевидно, що сталося, чи не так, Віоло? Твоя нянечка знову тебе розвела. Якби бомба вибухнула, як заплановано, то було б уже неважливо, правильна в тебе інформація чи ні, бо ти — як і я — за її сподіваннями вже мали бути мертві. Але якби тебе спіймали, тоді що ж. Найкращий брехун той, хто вірить, що каже правду.

Я нічого не кажу, бо як вона могла мене розвести, якшо це просто Лі її підслухав…

Раптом я думаю.

Вона хотіла, шоб він її підслухав.

Вона знала, шо він не зможе мені не розповісти.

— Отже, її план чудово спрацював, еге ж, Віоло? — тінь призахідного сонця падає на лице мера, вкриває його чорнотою. — Поворот за поворотом, брехня за брехнею. Вона зіграла на тобі, як на скрипочці, еге ж?

Я палю його поглядом.

— Вона тебе поб’є, — кажу йому, — вона не менш хоробра, ніж ти.

Він щириться.

— Я б навіть сказав, що вона хоробріша за мене.

— Тату? — гукає Дейві.

Мер кліпає, ніби забув, що його син тут.

— Що, Девіде?

— Як щодо армії? — Шум Дейві повний збентеження, він виснажений і прагне розібратися, що взагалі робить його тато, але легше від цього не стає. — Шо нам тепер робити? Куди далі йти? Капітан Гаммар чекає твоїх наказів.

Навколо нас тихий і настраханий РЕВ Нового Прентісстауна висотується з будинків, але у вікнах — жодного обличчя, а з-за пагорба з перевалом — чорне, плутане гудіння армії. Їх досі видно на схилі, вони блищать, як вервечка чорних жуків, що лізуть один на одного.

А ми сидимо з мером і його сином тут, у відкритих руїнах собору, ніби ми єдині люди на планеті.

Мер знову дивиться на мене.

— Отже, скажи, Віоло. Що нам тепер робити?

— Вам треба здатися, — кажу, дивлячись на нього, не кліпаючи, — бо ви вже програли.

Він усміхається.

— Звідки вони йдуть, Віоло? Ти ж кмітлива дівчинка… Ти ж мала чути щось, бачити якийсь натяк на її справжні плани?

— Вона тобі не скаже, — кидає Тодд.

— Я не можу, — погоджуюсь я, — тому що не знаю.

Я замислююся, але що тут придумаєш…

Хіба що вона мені щось казала про східну дорогу…

— Я чекаю, Віоло, — мер націлює рушницю на голову Тодда, — його життя на кону.

— Тату? — питає Дейві, його Шум променіє шоком. — Шо це ти твориш?

— Не зважай, Девіде. Залазь на коня. Зараз відправлю тобою термінове послання капітану Гаммару.

— Чого ти цілишся в Тодда, тату?

Тодд озирається на нього. Я теж. І мер теж.

— Ти ж його не застрелиш, — каже Дейві, — ти не можеш, — його щоки розчервонілись так палко, що їх видно у присмерку, — ти казав, він твій другий син.

У Шумі Дейві незручна тиша, яку він пробує ховати.