Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 9)
І мер Прентісс виступає наперед, аби звернутися до свого нового міста.
— Зараз, — каже він у мікрофон, перед тим відсалютувавши пану Гаммару та здершись по сходинках помосту, — ви всі налякані.
Чоловіки з міста дивляться на нього, вони мовчать, не здіймаючи ні Шуму, ні навіть дзижчання.
Жінки завмерли у бічних вуличках і так само стулили роти.
Армія стоїть насторожі, готова до всього.
Я розумію, що затримав подих.
— Зараз, — продовжує мер Прентісс, — ви думаєте, що вас підкорили. Ви думаєте, що надії немає. Ви думаєте, я прийшов сюди, аби виголосити ваш вирок.
Він спиною до мене, але з динаміків, захованих по чотирьох кутах, його голос гатить по усій площі, по всьому місту, може, й по всій долині і ген далі. Бо хто ше почує його промову? Хто ше лишився в Новому Світі, крім тих, хто зараз тут або під землею?
Отож фактично мер Прентісс звертається до всієї планети.
— І ви маєте рацію, — каже він, і зуб даю, я чую його посмішку. — Вас
Він робить паузу, аби всі втямили те, шо він сказав. Мій Шум гуде, і я бачу, як пара чоловіків зиркають на мою вежу. Я пробую стишити Шум, але хто всі ці люди? Хто ці чисті, доглянуті, геть не голодні люди, котрі просто здалися на милість завойовника?
— Але вас підкорив не я, — каже мер, — не я вас розбив, не я завоював і не я поневолив.
Він знову робить паузу і дивиться над головами натовпу. Він весь у білому — білий капелюх, білі чоботи, а ше ж біле полотно вкриває поміст, а враховуючи пообіднє сонце вгорі, мер Прентісс просто всіх засліпив.
— Вас поневолило ваше неробство, — каже він, — вас розгромила ваша самовдоволеність. Ви
Він так надривається, шо в мікрофоні чути його важке дихання.
— Ви дозволили собі стати такими
Він починає крокувати сценою, тримаючи мікрофона в руці. Кожне налякане лице в юрбі, кожне лице в армії повертається і слідкує, як він ходить: туди-сюди, туди-сюди.
Я теж дивлюся.
— Ви дозволили армії
Він досі крокує, його голос далі гучнішає.
— Тож ви всі знаєте, що я зробив. Я
Він сміється, ніби не може повірити своєму щастю.
— А я ж чекав війни, — каже він.
Дехто в натовпі відводить очі і дивиться собі під ноги.
Цікаво, чи їм соромно.
Сподіваюся.
— Але замість війни, — каже мер, — я отримав розмову. Розмову, яка почалася з
Він зупиняється посеред платформи.
— Я чекав ВІЙНИ! — знову горлає він, замахуючись на них кулаками.
І вони здригаються.
Якщо юрба може здригнутися, оце вони здригаються.
Більше тисячі чоловіків здригаються перед кулаками одного-єдиного.
А шо там роблять жінки, я не бачу.
— Через те, шо ви не дали мені війни, — каже мер лагідніше, — отримаєте собі на горіхи.
Я чую, як двері церкви знову відчиняються, бачу, як пан Коллінз виходить наперед і проштовхує крізь армійські шеренги мера Леджера, руки якого зв’язані за спиною.
Мер Прентісс дивиться на цю картину, схрестивши руки. Нарешті в натовпі чоловіків здіймається бурмотіня, ше гучніше — в натовпі жінок, а чоловіки на конях щось махають, аби люди замовкли. Мер навіть не оглядається на звук, ніби він не вартий його уваги. Він просто дивиться, як пан Коллінз штовхає мера Леджера по сходах на поміст.
Мер Леджер зупиняється на сходах і дивиться на юрбу. Вони дивляться на нього, хтось мружиться від пронизливости бззз його Шуму, я вирізняю в цьому бззз якісь реальні слова, слова страху, образи і страху, образи на пана Коллінза, котрий підбив йому око і розсік губу, я бачу спогади про те, як він погоджується здатися і як його замикають у вежі.
— На коліна, — наказує мер Прентісс і, хоть він каже це тихо, хоть він каже це не в мікрофон, та дивним чином я його чую так ясно, ніби дзвін задзвонив просто посеред голови, а з того, як юрба разом затамувала подих, я думаю, чи вони теж почули це так само.
І перш ніж хтось встигає зрозуміти, шо то коїцця, мер Леджер уже стає навколішки на помості, здивований, як це він тут опинився.
І все містечко спостерігає, як він це робить.
Мер Прентісс вичікує хвильку.
А тоді підходить до нього.
І дістає ножа.
Клинок здоровенний і серйозний, він дихає смертю і поблискує під сонцем.
Мер підносить його високо над головою.
Повертається повільно, аби кожен побачив, шо зараз станеться.
Аби кожен побачив ножа.
У мене в животі млоїть, на секунду я думаю…
Але то не мій…
Не мій…
А тоді хтось з-за площі гукає:
— Вбивця!
Єдиний голос розриває тишу.
І це жіночий голос.
Моє серце на секунду піцтрибує…
Утім, ясно, шо це не може бути вона…
Але принаймні хтось. Принаймні
Мер Прентісс спокійно підходить до мікрофона.
— До вас звертається ваш звитяжний ворог, — каже він майже ввічливо, ніби ця людина, котра його обізвала, нічого не тямить, — ваших лідерів стратять — це неминучий наслідок вашої поразки.
Він повертається до мера Леджера, котрий так і клячить на помості. Його лице намагається зберігати спокій, але всі навколо чують, як сильно він не хоче вмирати, як по-дитячому звучать його бажання, як гучно його знову незцілений Шум розливається містом.
— І зараз ви затямите, — каже мер Прентісс, повертаючись назад до юрби, — що за чоловік ваш новий Президент. І чого він від вас вимагатиме.
Тиша, досі тиша, один тільки мер Леджер скімлить.
Мер Прентісс підходить до нього, ніж виблискує. Юрбою розбігається нове бурмотіння, бо до всіх починає доходити, що саме вони зараз побачать. Мер Прентісс стає за спину мера Леджера і знову заносить ножа. Він стоїть, дивицця, як юрба дивицця на нього, дивицця на їхні обличчя, котрі теж дивляцця і слухають, як їхній колишній мер безуспішно хоче потамувати свій Шум.
— ГЛЯНЬТЕ! — гукає мер Прентісс. — НА СВОЄ МАЙБУТНЄ!
Він повертає ніж для уколу, ніби повторюючи: