Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 10)

Юрба починає бурмотіти гучніше…

Мер Прентісс підносить руку…

Голос, жіночий, можливо, той само, вигукує: «Ні!» А тоді я зненацька точно знаю, шо буде далі.

На стільці в кімнаті з кільцем кольорового скла він завдав мені поразки: спершу він завів мене на край смерти, після чого змусив мене дізнатися, шо буде далі…

І раптом приклав до ран компрес.

І ось тоді я зробив все, шо він хотів.

Свиснувши у повітрі, ніж розрізає шнурки на руках мера Леджера.

Зривається зітхання, завбільшки з місто, якшо не з планету.

Мер Прентісс вичікує мить, а тоді знову каже: «Гляньте на своє майбутнє», але каже тихенько, навіть не в мікрофон.

Мабуть, це, як зазвичай, просто в голові.

Він закладає ніж за пояс, за спину, і підходить до мікрофона.

І починає прикладати «компреси» до юрби.

— Я не той, за кого ви мене маєте, — каже він, — я не якийсь тиран, котрий прийшов різати своїх ворогів. Я не божевільний, аби нищити навіть те, що має бути моїм рятунком. І я не, — він дивиться на мера Леджера, — ваш кат.

Обидва натовпи, чоловічий і жіночий, мовчать, ніби води в роти набрали. Ніби ця площа порожня.

— Війну закінчено, — провадить мер. — Їй на зміну прийде новий мир.

Він вказує на небо. Люди теж зводять голови, ніби бояться, що він там щось начаклує і скине на них.

— До вас могли долинати чутки, — каже він, — що сюди летять нові поселенці.

У мене в шлунку знову все догори дриґом.

— Як ваш Президент, можу запевнити, що ці чутки правдиві.

Звідки він знає? Звідки він, трясця, знає?

Юрба починає бурмотіти — перетирати цю звістку, і чоловіки, і жінки. Мер люб’язно їм це дозволяє. А потім знову закликає до уваги.

— Ми будемо готові привітати їх! — оголошує він. — Ми будемо гордим суспільством, готовим привітати їх у новому Едемі! — його голос знову дужчає: — Ми покажемо їм, що вони із Старого Світу потрапили просто до РАЮ!

Тепер бурмотять майже всі, усюди чути балачки.

— Ну, а ліки я у вас заберу, — каже мер.

І знали б ви, як різко загальне бурмотіння урвалося.

Мер дозволяє, дозволяє тиші наростати, а тоді уточнює:

— Негайно.

Чоловіки перезираються і знов дивляться на мера.

— Бо ми входимо в нову еру, — каже мер Прентісс, — і ви заслужите мою довіру, приєднавшись до мене, для створення нового суспільства. Ми будемо будувати це суспільство і долати його виклики, ми відсвяткуємо наші перші успіхи — і тільки так ви заслужите право знову називатися чоловіками. У той момент, коли ви заслужите право знов отримати ліки — саме тоді всі чоловіки насправді стануть братами.

Він не дивиться на жінок. Чоловіки в натовпі теж.

Жінкам ліки в нагороду не потрібні, правда ж?

— Буде складно, — продовжує він, — не брехатиму і не прикидатимусь. Але й нагорода буде неабияка, — він вказує рукою на армію, — мої помічники вже ведуть серед вас організаційну роботу. Ви й далі будете виконувати свої нові інструкції, але я запевняю, що мої вимоги ніколи не будуть надто виснажливі для вас, і скоро ви збагнете, що я не ваш завойовник. Я не ваш суддя і кат. Я не — він знову витримує паузу, — я не ваш ворог.

Він востаннє крутить головою, оглядаючи всю чоловічу юрбу.

— Я ваш спаситель, — каже він.

І, навіть не чуючи їхнього Шуму, я дивлюся, як юрба міркує, чи може він оце казати правду, чи, може, все таки буде добре, чи, може, попри всі їхні страхи, вони таки в безпеці.

Ніякий ти не спаситель, — думаю я, — навіть близько.

Ше до того, як мер договорив і юрба почала розбігацця, у моїх дверях чується хррц-клац.

— Добривечір, Тодде, — мер ступає в нашу дзвінку в’язницю, роззираючись, трохи наморщуючи носа від запаху. — Сподобалась моя промова?

— Звідки тобі відомо, шо прибувають поселенці? — питаю. — Ти з нею говорив? З нею все добре?

Він мені не відповідає, але й не б’є за це питання. Просто всміхається і каже:

— На все свій час, Тодде.

Ми чуємо Шум, шо долинає по сходах за дверима. ЖИВИЙ, Я ЖИВИЙ, каже він ЖИВИЙ, ЖИВИЙ-ЖИВИЙ — і тут в кімнату входить мер Леджер, а містер Коллінз його підштовхує.

Мер Леджер раптом виструнчується, коли бачить перед собою мера Прентісса.

— Нова підстилка буде завтра, — мер Прентісс демонстративно розмовляє тільки зі мною, — так само і зручності.

Мер Леджер рухає щелепою, але слова виходять тільки з другої спроби.

— Пане Президенте…

Мер Прентісс його ігнорує.

— Твоя перша робота теж почнеться завтра, Тодде.

— Робота? — дивуюсь я.

— Всі мусять працювати, Тодде, — каже він, — бо лише робота — це шлях до свободи. Я працюватиму, і пан Леджер теж.

— Справді? — питає мер Леджер.

— Але ж ми в тюрмі, — кажу я.

Він знову всміхаєцця, і тепер посмішка більш поблажлива, тож мені цікаво, якого сюрпризу ше очікувати.

— Виспись, — каже він, підступаючи до дверей та дивлячись мені у вічі, — завтра вдосвіта мій син тебе забере.

3. Нове життя

КОЛИ НАСТУПНОГО РАНКУ МЕНЕ витягують на холод перед церквою, мій страх щодо Дейві виявляєцця марним. Я дивлюсь зовсім не на Дейві.

А на коня.

ЛОШАТКО, майже кінь, переминаючись із копита на копито, дивиться на мене й очі його широко розплющені в кінському безумстві — ніби мене обов’язково слід добряче потоптати.

— Я нічого не знаю про коней, — кажу я.

— Вона з мого приватного табуна, — каже мер Прентісс зі свого власного коня, Морпета. — Її звати Анґаррад, і вона тебе неодмінно полюбить, Тодде.

Морпет дивиться на мою кобилу і думає тільки КОРИСЬ, КОРИСЬ, КОРИСЬ, від чого та зовсім шаленіє, але я всьодно приречений їздити на цій дуже нервовій тварині.

— Шо таке? — щириться Дейві Прентісс із сідла третього коня. — Страшно?

— Шо-шо? — питаю я. — Татусь хіба ше не дав тобі ліки?

Його Шум негайно заводиться.

— Ах ти кавалок…