Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 11)

— Ого-го, — каже мер. — І десять слів не сказали, а вже сварка.

— Він перший почав, — каже Дейві.

— Ручаюся, що він це й закінчить, — каже мер і впирається в мене очима, зчитуючи мій червоний, пошарпаний Шум, наповнений нагальними червоними запитаннями про Віолу, та усім іншим, шо я хочу витрусити з Дейві Прентісса. — Давай, Тодде, — каже мер, напинаючи повіддя свого коня, — готовий вести за собою чоловіків?

— Це невеличке перегрупування, — каже він, коли ми виїжджаємо на світанні, набагато швичче, аніж мені б хотілося. — Чоловіки переїдуть у західний край долини перед собором, а жінки у східний — позаду.

Ми прямуємо на схід, головною вулицею Нового Прентісстауна — це та сама вулиця, що починаєцця зі звивистої дороги біля водоспаду, тягнеться до центральної площі та губиться в долині. Маленькі загони солдатів марширують бічними доріжками, а чоловіки Нового Прентісстауна проминають нас пішки, за спинами — рюкзаки та інший такий мотлох.

— Я ніде бачу жінок, — каже Дейві.

— Ніде не бачу жінок, — поправляє мер, — І не побачиш, бо капітан Морґан і капітан Тейт подбали про переселення решти жінок вчора вночі.

— Шо ви з ними зробите? — питаю я, стискаючи луку сідла так сильно, що кісточки пальців біліють.

Він озирається на мене.

— Нічого, Тодде. До них будуть ставитися з турботою і гідністю, відповідно до їхньої ролі в майбутньому Новому Світі, — він відвертається. — Але наразі ліпше нам розділитися.

— Ну, ти поставив цих сучок на місце, — пирхає Дейві.

— Щоб я більше не чув такого від тебе, Девіде, — каже мер спокійно, але схоже, що він не жартує. — Жінок належить поважати в усі часи, забезпечувати їм усі вигоди. Хоча в невульгарному сенсі ти маєш рацію. Кожен із нас має своє місце. Новий Світ змусив чоловіків забути про це, а тому зараз чоловіки мають триматися подалі від жінок, поки ми всі не пригадаємо, хто ми є і ким маємо бути.

Його голос трохи розхмарюється.

— Люди радо це приймуть. Я пропоную їм ясність там, де був тільки хаос.

— Віола з жінками? — питаю я. — 3 нею все добре?

Він знову озирається на мене.

— Ти дещо пообіцяв, Тодде Г’юїтте, — каже він. — Нагадати тобі? Просто врятуйте її, і я зроблю все, що ви захочете, — такі були твої слова, здається.

Я нервово облизую губи.

— Як мені знати, що ти дотримаєш угоди?

— Ніяк, — каже він, дивлячись мені у вічі, ніби бачить наскрізь кожну брехню, яку я можу йому сказати. — Я хочу, щоби ти вірив у мене, Тодде, а що то за така віра, яка вимагає доказів? Це й не віра зовсім.

Він знову повертається до дороги, і я залишаюся з вищиреним Дейві під боком, тож просто шепочу: «Тихо, дівчинко» — до своєї кобили. Її шерсть темно-брунатна, з білою смужкою на носі, а грива так добре вичесана, що я стараюся не хапатись за неї, аби вона не злилась. Я тільки ЛОШАТКО, думає вона.

Вона, — думаю я. Вона. Тоді я думаю про питання, яке я ніколи не мав нагоди запитати. Бо мої овечки на фермі теж були Шумні, а якшо жінки не мають Шуму…

— Бо жінки не тварини, — мер знову тут і читає мене як хоче. — Хай там що про мене кажуть, я в таке не вірю. Вони від природи Безшумні.

Він притишує голос.

— Тобто вони інші.

Ця частина дороги здебільшого заставлена крамницями, шо туляться поміж дерев і зачинені так давно, шо хтозна, коли й відчиняться, а за крамницями, вздовж бічних вуличок, і до річки ліворуч, і до горба на краю долини праворуч — усюди тягнуцця будинки. Переважно вони стоять від одного на поштивій відстані — певно, так і треба планувати велике місто, поки ше нема ліків від Шуму.

Ми проминаємо ше і ше солдатів, котрі марширують групами по п’ять і десять, а ше більше людей прямують на захід зі своїми пожитками, і жінок серед них — жодної. Я дивлюся на лиця чоловіків, котрі мене проминають, а вони переважно вперлися очима в дорогу під ногами і не схоже, шо хоч хтось здатний вчинити опір.

— Тпру, дівчинко, — шепочу я, бо гарцювати на коні, виявляєцця, дуже незручне для окремих частин мого тіла.

— От вам і Тодд, — каже Дейві, пригальмовуючи біля мене, — вже ниє.

— Заткни пельку, Дейві, — кажу я.

— Ви будете звертатися одне до одного «містере Прентіссе-Молодший» і «містере Г’юїтте», — озивається до нас мер.

— Га? — питає Дейві, розбухаючи Шумом. — Та він ше й не чоловік! Він же просто…

Мер затикає його самим поглядом.

— Сьогодні вдосвіта в річці знайшли тіло, — каже він. — Тіло з численними жахливими ранами і величезним ножем у шиї. Тіло, мертве не більше як два дні.

Він дивиться на мене, знову зазираючи в мій Шум. Я складаю картинки, які він хоче побачити, роблю свої фантазії справжніми, бо Шум — це воно, це всьо, шо ти думаєш, і не лише правда, тому, якщо старатися думати, шо ти шось зробив, тоді, може, ти дійсно це зробив.

Дейві пирхає.

— Ти вбив Проповідника Аарона? Не вірю.

Мер нічого не каже, лише трохи підострожує Морпета. Дейві щириться до мене, тоді підганяє власного коня вперед.

— Гайда, — кличе Морпет.

— Гайда, — ірже кінь Дейві у відповідь.

ГАЙДА, думає моя власна коняка, припускаючи за ними, і гицає мене ше гірше, аніж до того.

Ми скачемо, а я постійно її виглядаю, хоть шансів її тут побачити — повний нуль. Навіть якшо вона жива, вона поранена і не зможе ходити, а якби й могла — її би замкнули з рештою жінок.

Але я все зиркаю туди-сюди…

(раптом вона втекла…)

(раптом вона мене шукає…)

(раптом вона…)

А тоді я чую.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Ясно, як дзвін, просто в мене в голові, голос мера перетинаєцця з моїм власним голосом, ніби говорить просто у мій Шум, так раптово і реально, шо я гепаюся долу з коня. Дейві здивований, його Шум гадає, на шо ж ото я зреагував.

А мер незворушно їде по дорозі, ніби нічого й не сталося.

Шо далі на схід від церкви, то вбогіше стає містечко, аж скоро ми їдемо по гравійній дорозі. Будинки теж простішають, довгі дерев’яні хати стоять віддалік, ніби цегла, яку абияк повикидали на лісові просіки.

Але ці хати променіють знайомим мовчанням — мовчанням жінок.

— Саме так, — підтверджує мер. — Входимо в новий Жіночий Квартал.

Коли ми проминаємо це місце і тиша не відпускає, тягнецця за нами загребущою рукою, моє серце починає щеміти.

Я ледь тримаюся в сідлі.

Бо тут же має бути і вона, саме тут її мають лікувати!

Дейві знову під’їздить до мене, його жалюгідні напіввуса згинаються в потворну посмішку.

Я ТОБІ СКАЖУ, ДЕ ТВОЯ ШЛЮХА, — каже його Шум.

Мер Прентісс різко повертається в сідлі.

Він ніби й кричить, але, чесне слово, то найдивніший сплеск звуків, тихий і далекий, ніби взагалі не в цьому світі, ніби він сказав водночас мільйон слів, ше й так швидко, шо вони як вітром пригладили моє волосся.

А Дейві реагує зовсім інакше…

Його голова відкидається назад, ніби його вдарили; аби не впасти, йому доводиться схопитися за вуздечку і розвернути коня; очі теж широко розплющені та ошалілі, а з роззявленого рота біжить слина.

Шо за…?

— Він не знає, Тодде, — каже мер, — усе, що його Шум розповідає тобі про неї, — брехня.

Я дивлюсь спершу на Дейві — він досі не отямився і кліпає від болю, — відтак знову на мера: