Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 13)

МОЯ ПЕРША ДУМКА — розвернутись і тікати. Бігти, бігти, бігти і ніколи не зупинятися.

— Хотів би я це побачити, — каже Дейві, підпираючи спиною браму; він всміхається, ніби виграв приз.

їх достоту багато, стільки довгих білих облич і всі дивляться на мене — очі завеликі, роти, навпаки, крихітні, зубасті і високо на лицях, а вуха взагалі якісь нелюцькі.

Але там однаково видно люцьке лице, еге ж? Це обличчя, яке віччуває, боїться…

І страждає.

Тяжко сказати, хто з них чоловіки і хто жінки, бо їхня шкіра однаково обросла лишайником і мохом замість одягу, але тут, здається, цілі родини Спеклів, причому більші захищають своїх діток, а чоловіки-Спекли захищають жінок, вони обіймають їх руками, притискуючи голови докупи. І всі мовчать…

Мовчать.

— До речі! — каже Дейві. — Ти уявляєш: вони давали ліки цим тваринам?

Тепер усі дивляться на Дейві і починають якось дивно переклацуватися між собою та кивати головами. Дейві стискає пістолета і заходить глибше в монастир.

— Думаєте щось утнути? — кидає він. — Добре, дайте мені привід! Давайте! ДАЙТЕ ТІЛЬКИ ПРИВІД!

Спекли збиваються тісніше докупи у своїх маленьких спілках і задкують так далеко, як можуть.

— Ходи сюда, Тодде, — каже Дейві. — Є робота.

Я не рухаюсь.

— Я сказав, ходи сюда! То ж тварини. Вони тобі нічо не зроблять.

Я однаково не рухаюсь.

— Він убив одного з вас, — каже Дейві до Спеклів.

— Дейві! — кричу я.

Відрізав йому голову ножем. Пиляв і пиляв…

— Годі! — я біжу до нього і затикаю його чортового рота. Не знаю, звідки це йому відомо, але ж відомо, тому він затикається, хай йому грець, негайно.

Найближчі до брами Спекли задкують, коли я підходжу, і забираюцця з моєї дороги так швидко, як тільки можуть, вони перелякано дивляцця на мене і загороджують собою дітей. Я шо є сили штовхаю Дейві, але він просто смієцця, і я розумію, шо опинився всередині монастирських стін.

І тільки тепер я бачу, скільки ж тут Спеклів.

Кам’яна стіна монастиря тягнеться вздовж здоровезного шматка землі, але в її межах лише одна будівля — якийсь-то склад. Решту землі поділено на менші городи, розгороджені старими дерев’яними парканами з низенькими хвіртками. Більшість городів позаростали, такшо аж до протилежної стіни за добрих сто метрів, хоч куди глянь, тягнуться густі трави і чіпка ожина.

Але хай там де і шо, але серед усього цього найбільше їх, Спеклів.

Сотні й сотні їх стоять на цій землі.

Може, й більше тисячі.

Вони притискаються до стіни монастиря, втискаються в прогнилі загорожі, сидять групками чи стоять рядами.

— Він брехло! — кажу я. — Все було не так! Все було зовсім не так!

А як усе було? Як воно було, шоб їм пояснити?

Бо я це таки зробив, правда ж?

Хай не так, як описав Дейві, але майже так само погано і для мого Шуму це завелика подія, аби сховати її і заховатися від усіх їхніх очей, котрі дивляцця на мене, завелика, щоб опуститися до брехні і спотворити правду, завелика, аби не думати про це, коли юрба облич Спеклів просто дивиться в очі.

— То був просто нещасний випадок, — кажу я, мій голос тремтить, я переводжу погляд з лиця на лице, не бачу ні сліду Шуму Спеклів, не розумію їхні клацаня, тим паче не розумію, що коїться. — Я не хотів.

Але ніхто з них нічо не відповідає. Вони просто дивляться.

Шпарина в брамі за нами знову прочиняється. Ми оглядаємось на неї.

Це Іван із Дальнього Кута, той, шо вирішив не битися з військом, а приєднатись до нього.

І, мабуть, він мав рацію. На ньому — офіцерський однострій, з Іваном — група вояків.

— Пане Прентісс-молодший, — каже він, киваючи Дейві, котрий відповідає на вітання. Іван повертається до мене, але виразу його очей я не розумію, а Шуму не чую, — радий і вас бачити, пане Г’юїтте.

— То ви двоє знайомі? — насторожується Дейві.

— Довелось познайомитись, — каже Іван, не відводячи від мене погляду.

Але я йому ні слова не кажу.

Я надто зайнятий тим, що наповнюю свій Шум картинками.

Картинками Дальнього Кута. Картинками Гільді, Тема і Франції. Картинками бійні, яка там точилася. Бійні, в якій він не постраждав.

Його лицем пробігає роздратування.

— Треба йти туди, де влада, — каже він. — Так і виживаємо.

Я показую картинку, на якій його місто горить, і разом із містом — чоловіки, жінки і діти.

Він хмуриться ше більше.

— Ці чоловіки лишаються на варті. Ваше завдання — організувати Спеклів на розчистку полів і переконатися, що вони мають що їсти і пити.

Дейві закочує очі.

— Ой, та це ми знаємо…

Але Іван уже не тут, він виходить із брами, залишивши по собі десять чоловік із рушницями. Вартові займать місця на монастирській стіні і починають розмотувати вздовж неї колючий дріт.

— Десятеро з рушницями, і ми проти всіх цих Спеклів, — кажу я, трохи переводячи дух, але мій Шум бунтує.

— Ой, та все буде добре, — каже Дейві. Тоді наставляє пістолет на найближчого Спекла, можливо, й жінку, бо маленький Спеклик — на руках. Вона повертає дитину так, аби закривати її своїм тілом. — Вони не так щоб дуже агресивні.

Я бачу лице Спекли, котра захищає свою дитину.

На її лиці написана поразка. На всіх, хто тут. І вони це знають.

Я знаю, як вони почуваються.

— Альо, свиното, слухай сюда, — каже Дейві. Він піднімає вгору руки, приковуючи до себе всю увагу Спеклів. — Народе Нового Прентісстауна, — гукає він, вимахуючи руками. — Я оголошую вам ваш вироооооок!

А тоді він просто сміється, сміється і сміється.

Дейві вирішує наглядати за тим, як Спекли рошчищають поле від чагарів, а це означає, шо мені доводиться носити їм силос зі сховища і наповнювати їхні корита питвом.

Але така робота на фермі. На таку роботу Вен і Кілліан відправляли мене щодня. Це та робота, яку я завжди ненавидів.

Але я витираю очі і беруся до діла.

Поки я працюю, Спекли тримаються від мене якомога подалі. Мушу сказати, я й не проти.

Бо я, виявляєцця, реально не можу дивитися їм в очі.

Я опускаю голову і далі махаю лопатою.

Дейві каже, батя йому розказав, що Спекли працювали як слуги чи кухарі, але один із перших наказів мера був позачиняти Спеклів у їхніх домах, а відтак, саме тієї останньої ночі, коли я спав, їх забрала армія.

— Вони жили у людей в садках, — каже Дейві, дивлячись, як я працюю лопатою, а тим часом ранок перетікає в обід, тож він з’їдає те, що мало були ланчем для нас двох. — Ні, ти можеш у це повірити? Ніби вони, дідько, члени сім'ї.

— Може, вони й були членами сім’ї, — кажу я.