Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 14)
— Ну, були та й загули, — кидає Дейві. Він підводиться, вихоплює пістолета і щириться до мене. — Хутко до роботи!
Я вивантажую зі сховища майже весь фураж, але виглядає на те, шо цього і близько не вистачить. Плюс три з п’яти водяних насосів не працюють, а до смерку я встиг полагодити лише один.
— Час іти, — каже Дейві.
— Я не закінчив, — відповідаю.
— Гаразд, — каже він і рушає до брами. — То сиди собі сам.
Я озираюсь на Спеклів. Вони, покінчивши з денною працею, відсунулись так далеко від солдатів і брами, як лише могли.
І якомога далі від нас із Дейві.
Я зиркаю спершу на них, а потім на Дейві, котрий іде геть. Їм бракує харчів. Їм бракує води. Їм нема куди піти в туалет, і шо вже казати про прихисток.
Я простягую порожні руки до них, але це ніяке не пояснення, це нічого не вирішить. Вони просто дивляться, як я опускаю руки і слідом за Дейві чимчикую крізь браму.
— Шо, скінчилася твоя відвага, свиното? — каже Дейві, відв’язуючи свого коня, котрого він називає Смертоносним, але котрий, здається, відгукується тільки на «Жолудь».
Я його ігнорую, бо думаю про Спеклів. Я буду добре до них ставитись. Це залізно. Я подбаю, аби в них було достатньо води і їжі, і я зроблю все, аби їх захистити.
Обіцяю собі.
Бо вона б цього хотіла.
— Ой, я б тобі сказав, чого вона
І ми знову б’ємося.
Коли я вернувся, у вежі вже постелили нову піцтилку, принесли матрас і простирадло — з одного боку мені, з другого — меру Леджеру, він уже сидить на своєму, їсть рагу, його Шум звенить.
— А чому це немає смороду?
— Так, немає, — підтверджує мер Леджер, — І вгадай, кому довелось прибирати?
Виявляєцця, його призначили сміттярем.
— Чесна праця, — каже мені, знизуючи плечима, але в його сірому Шумі є й інші звуки, тому я не дуже вірю в таку його щирість. — Мабуть, це символічно. З вершини я впав до самого низу. Це було б поетично, якби не було так очевидно.
Біля мого ліжка теж стоїть миска рагу, я йду з нею до вікна і розглядаю місто.
Яке починає звучати: бззз.
Ліки покидають організми чоловіків у місті, тож не дивно, що їхній Шум дужчає. Він розноситься від малих і великих будинків, його чути уздовж вулиць і під деревами.
Шум повертається в Новий Прентісстаун.
А мені ж було непросто ходити навіть
Не знаю, як я маю це витримати.
— Звикнеш, — каже мер Леджер, ковтаючи своє рагу. — Не забувай, що я прожив тут двадцять років, перш ніж ми знайшли ліки.
Я заплющую очі, але бачу перед собою лише отару Спеклів, що втупилася в мене.
Вони засуджують мене.
Мер Леджер торкає мене за плече і вказує на мою миску з рагу:
— Ти це їстимеш?
Тієї ночі мені сницця…
Вона…
Позаду неї сяє сонце, я не бачу її лиця, ми на схилі, і вона щось розповідає, але водоспад надто гучно реве, такшо я перепитую: «Га?», а коли тягнусь до неї, то навіть не торкаюсь, але моя рука тепер вкрита кров’ю…
— Віоло! — засапано кличу я, сідаючи на матрасі в темноті.
Я дивлюся на мера Леджера на його матрасі, а він хоч і закрив очі, але його Шум не сонний, це такий сірий Шум, як коли ти не спиш.
— Мені відомо, шо ти не спиш, — кажу.
— Зате ти спиш дуже гучно, — зауважує він, не рухаючись з місця. — Вона справді для тебе щось важить?
— Не твоє діло.
— Нам просто треба це пережити, Тодде, — каже він. — Нічого більше. Просто вижити і пережити.
Я повертаюся до стіни.
Я нічого не можу зробити. Принаймні поки вона в них.
І поки я нічого не знаю.
І поки вони можуть їй зашкодити.
І я думаю про неї, хоч де вона є.
І я шепочу, шепочу їй, хоч вона деінде.
Виживи і переживи це.
Виживи.
Частина 2
Лікарня
5. Віола прокидається
УГАМУЙСЯ, ДІВЧИНКО.
Голос…
У яскравості…
Я розплющую очі. Все довкола світле, яскраве, а між тим музикою звучить чийсь голос, але в голові наморочиться і в боці болить, ще й надто яскраво довкола, тому я не можу зосередитися.
Стривайте…
Він же ніс мене з пагорба на руках…
Оце щойно він ніс мене з пагорба в Притулок, а тоді…
— Тодде? — гукаю я, і хоча мій голос сипкий, повний вати і слини, але я щосили налягаю на це слово і виштовхую його в яскраве світло, що сліпить мені очі. — ТОДДЕ?
— Я сказала: вгомонись, зараз же.
Не впізнаю голос, але явно говорить жінка…
Жінка.
— Хто ви? — питаю я, пробую сісти, витягую руки, аби помацати, що навколо, відчуваю прохолодність повітря, м’якість…