Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 16)

— То що? Наскільки погані ці поганці? — питає вона оманливо легковажним тоном.

Двері відчиняються. Низенька дівчина в шапочці підмайстрині зазирає всередину — молода, як і Медді, але з темно-брунатною шкірою і грозовою хмарою над головою:

— Нянечка Койл каже, аби ти зараз же закінчувала.

Та Медді не відривається від пов’язок, які накладає на моє тіло.

— Нянечка Койл знає, що за такий час я встигну зробити хіба половину роботи.

— Нас викликають, — каже нова дівчина.

— Ти так кажеш, ніби нас постійно викликають, Корін, — пов’язки майже такі само чудові, як і ті, що були в мене на кораблі, тутешні ліки вже остуджують моє тіло, від них мене хилить у сон і повіки важчають. Медді закінчує все спереду і заходиться нарізати тканину для спини. — Але я тут когось зцілюю.

— Приходив озброєний чоловік, — каже Корін. Медді припиняє перев’язувати.

— Всіх збирають на центральній площі, — каже Корін, — тобто тебе теж, Медді Пул, і байдуже, кого ти тут зцілюєш, — вона різко складає руки. — Закладаюся, що це та клята армія.

Медді дивиться мені в очі. Я відводжу погляд.

— Нарешті побачимо, яка вона на вигляд, наша смерть, — каже Корін.

Медді закочує очі.

— Ти вмієш порадувати, — каже вона. — Передай нянечці Койл, що я буду за дві секунди.

Корін важко дивиться на неї, але виходить. Медді закінчує з перев’язками в мене на спині — на той час я вже ледве тримаю очі розплющеними.

— Ти собі спи, — каже Медді. — Все буде гаразд, от побачиш. Чого б вони рятували тобі життя, якби збиралися… — вона не закінчує свою думку, лише стискає губи і тоді всміхається. — Я завжди кажу, що у Корін серйозности вистачає на нас усіх разом узятих.

Її усмішка — останнє, що я бачу, перш ніж заснути.

ТОДДЕ!

Я знову різко прокидаюся, нічний кошмар блякне, і Тодд вислизає від мене.

Я чую гупання і бачу, що з колін Медді впала книжка, коли та раптом прокинулась на стільці біля мого ліжка. Вже ніч, у кімнаті темно, тільки маленька лампа там, де мала б читати Медді.

— Хто такий Тодд? — питає вона, позіхаючи й уже всміхаючись крізь позіхання. — Твій коханець? — вираз мого обличчя змушує її негайно припинити жарти. — Хтось важливий?

Я киваю, досі важко дихаючи від жахіття, піт приклеїв волосся до чола.

Так, дехто важливий.

Вона наливає мені склянку води з глека на нічному столику.

— Що сталося? — питаю, попиваючи воду, — Тебе ж нібито викликали.

— А, це… — Медді недбало відкидається на стільці. — Це було цікаво.

Вона розповідає мені, як усіх у місті — тепер це не Притулок, а Новий Прентісстаун, від цього імені мене починає млоїти, — зібрали подивитися на прихід армії і на те, як новий мер стратить попереднього.

— Але він не стратив, — каже Медді. — Він його помилував. Сказав, що й нас пощадить. І що він забирає ліки від Шуму, звісно, чоловіки цьому не дуже зраділи, та й, Бог свідок, гарно було не чути цього галайкання бодай останні шість місяців, але він також сказав, що ми всі маємо знати своє місце і пам’ятати, хто ми є і що ми разом зробимо, а саме: разом підготуємо новий дім для всіх поселенців, які мають прибути.

Вона широко розплющує очі — чекає, аби я щось сказала.

— Я й половини не зрозуміла, — кажу я. — Що за ліки?

Вона хитає головою, не кажучи ні.

— Ого, то ти дійсно нетутешня?

Я ставлю склянку води на місце, нахиляюся вперед і стишую голос до шепоту.

— Медді, тут є комунікаційний вузол?

Вона дивиться на мене, ніби я щойно запитала, чи не хотіла б вона переїхати зі мною на один із місяців.

— Мені треба зв’язатися з кораблями, — кажу я. — Це має бути велика вигнута тарілка. Чи, можливо, вежа?

Вона замислюється.

— В пагорбах є стара металева вежа, — також пошепки каже вона. — Але я навіть не знаю, чи то вежа для зв’язку. Її вже сто років як покинули. Плюс, Ві, ти навіть не зможеш туди дістатися. Там уже ціла армія.

— Багато їх?

— Вистачає, — ми обоє досі шепочемось. — Люди кажуть, що сьогодні вони остаточно відділять жінок.

— Навіщо?

Медді знизує плечима.

— Корін каже, жінки в юрбі розповідали, що Спеклів вони теж зігнали докупи.

Я сідаю, тиснучи тілом на пов’язки.

— Спеклів?

— Це тутешні аборигени.

— Я знаю, хто вони, — я сідаю ще пряміше, напинаючи пов’язки. — Тодд мені розповідав різне, розповідав, що тут було. Медді, якщо мер відокремлює жінок і Спеклів, то ми в небезпеці. Ми в найстрашнішій небепеці.

Я відкидаю покривало, аби встати, але тут мій живіт пронизує блискавка. Я зойкаю і падаю навзнак.

— Потягнула шво, — несхвально каже Медді, підводячись.

— Будь ласка, — я зціплюю зуби від болю. — Треба вибиратися звідси. Треба тікати.

— Куди тобі тікати, — каже вона, тягнучись до моєї пов’язки.

Саме тоді в двері заходить мер.

6. Сторони історії

ЙОГО ЗАВОДИТЬ НЯНЕЧКА КОЙЛ. Її лице суворіше, ніж зазвичай, чоло наморщене, щелепи стиснуті. Навіть після єдиної зустрічі я вже розумію, що їй цей візит не в радість.

А він стоїть за її спиною. Високий і широкоплечий, весь у білому і в капелюсі, якого так і не скинув.

Я мера до ладу й не бачила. Я кровила і помирала, коли він підійшов до нас на міській площі.

Але це він.

Це може бути лише він.

— Добривечір, Віоло, — каже він, — я вже давно чекав зустрічі з тобою.

Нянечка Койл бачить, як я воюю з покривалом, бачить, як Медді до мене тягнеться.

— Якісь проблеми, Меделяйн?

— Жахіття, — каже Меделяйн, перехоплюючи мій погляд, — здається, вона потягла шво.

— З цим потім розберемося, — каже нянечка Койл спокійним і серйозним тоном, який миттю привертає безроздільну увагу Медді, — тим часом дай їй чотириста кубиків кореня Джефферса.

— Чотириста? — здивовано перепитує Медді, але помічає вираз на лиці нянечки і каже лише: — Так, нянечко.

Востаннє потискає мою руку і виходить із кімнати.

Обоє довгу хвилю дивляться на мене, тоді мер каже: