Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 17)

— Це все, нянечко.

Нянечка Койл, виходячи з кімнати, мовчки зиркає на мене — можливо, хоче підбадьорити чи щось запитати або розповісти, але ж я надто налякана, щоб самостійно розібратись; зрештою вона задки виходить із кімнати й зачиняє за собою двері.

І я залишаюсь наодинці з ним.

Він відпускає тишу між нами наростати, аж поки не стає ясно, що я маю щось сказати. Я притискаю покривало до грудей рукою, стиснутою в кулак, досі відчуваючи блискавки болю в боці, коли пробую поворухнутися.

— Ви мер Прентісс, — кажу я. Мій голос тремтить, коли це говорю, але я тримаюсь.

— Президент Прентісс, — виправляє він. — Але ти, звісно, знала мене як мера.

— Де Тодд? — я дивлюся в його очі і навіть не кліпаю. — Що ви з ним зробили?

Він знову всміхається.

— Розум видно у твоєму першому реченні, відвагу — в другому. Ми ще можемо стати друзями.

— Він поранений? — я долаю пекучий біль, що здіймається в моїх грудях. — Він живий?

На секунду мені видалося, ніби він ані слова мені не скаже, просто не визнає, що я про щось запитала, але він відповідає:

— З Тоддом усе чудово. Він живий, здоровий і питає про тебе за кожної нагоди.

Я розумію, що затамувала подих в очікуванні його відповіді.

— Це правда?

— Звісно, що це правда.

— Я хочу його побачити.

— Він також хоче побачити тебе, — каже мер Прентісс. — Але всьому свій час.

Він і далі всміхається. Майже приязно.

Невже це той чоловік, від котрого ми не один тиждень утікали — а тепер він стоїть просто в моїй кімнаті, де я заледве можу рухатись від болю.

І всміхається.

І він майже приязний.

Але якщо він зашкодив Тодду, якщо бодай пальцем його зачепив…

— Мере Прентіссе…

— Я Президент Прентісс, — знову каже він, а тоді його голос яснішає. — Втім, ти можеш називати мене Девідом.

Я нічого не кажу, просто сильніше притискаю пов’язки, до болю.

Щось у ньому є. Щось, що я не можу визначити…

— Але це за умови, — каже він, — що я зватиму тебе Віолою.

У двері стукають. Медді відчиняє їх з іншого боку, зі слоїчком в руці.

— Джефферс, — каже вона, не відриваючи очей від підлоги, — знеболювальне.

— Так, звісно, — каже мер, відступаючи від мого ліжка, заклавши за спину руки, — продовжуйте.

Медді наливає мені склянку води та пильнує, як я ковтаю чотири кульки жовтого гелю, на дві більше, ніж ото раніше. Вона забирає в мене склянку і, нарешті, спиною до мера, твердо дивиться на мене, серйозно дивиться, без усмішки, але з усією можливою відвагою, і від цього я почуваюся добре, від цього я почуваюся трошки сильнішою.

— Вона дуже швидко виснажиться, — каже Медді до мера, все ще не дивлячись на нього.

— Я розумію, — каже мер.

Медді виходить і зачиняє за собою двері. У моєму животі негайно розливається тепло, але має минути ще якась хвилька, перш ніж почне проходити біль, чи перш ніж зникне тремтіння, яке трусить все моє тіло.

— То що, — питає мер, — дозволяєш?

— Що саме?

— Називати тебе Віолою?

— Я не можу заборонити, — кажу, — якщо ви так хочете.

— Добре, — каже мер; він не сідає, не рухається, а посмішка приклеєна до обличчя. — Віоло, коли тобі стане ліпше, я б дуже хотів із тобою побалакати.

— Про що?

— Та про кораблі ж, ясна річ, — каже він. — Котрі щосекунди підлітають ближче.

Мені перехоплює подих.

— Які кораблі?

— Ой, ні-ні-ні, — він хитає головою, але досі всміхається. — Ти почала з розуму і відваги. Ти налякана, але це не завадило тобі звертатися до мене спокійно та усвідомлено. І я не можу це не цінувати, — він схиляє голову. — Але сюди слід іще додати чесність. Ми мусимо бути чесними одне з одним, інакше як нам узагалі рухатися далі?

Куди рухатися? — думаю я.

— Я тобі сказав, що з Тоддом усе добре, — каже він. — І я сказав тобі правду. — Він кладе руку на дужку в узніжжі ліжка. — І він буде в безпеці, — пауза. — А ти будеш чесна зі мною.

І я без слів розумію, що одне тут залежить від іншого.

Тим часом від мого живота розливається таке тепло, від якого все навколо стає повільнішим, м’якшим. Блискавка в моєму боці згасає, але з нею відходить і бадьорість. Нащо подвійна доза, якщо я від неї так швидко засну? Так швидко, що не зможу навіть поговорити…

А.

Ага.

— Я мушу його побачити, перш ніж повірити тобі, — кажу я.

— Скоро, — погоджується він. — Спершу багато що треба зробити в Новому Прентісстауні. Багато що потрібно скасувати.

— А якщо люди цього не хочуть? — мої повіки важчають. Я змушую їх піднестись. Тільки тоді я розумію, що сказала вголос.

Він знову всміхається.

— Щось я дуже часто це кажу, Віоло. Війна закінчилась, я тобі не ворог.

Я здивовано піднімаю на нього задурманені очі.

Я його боюсь. Боюсь.

Але…

— Ти був ворогом жінок Прентісстауна, — кажу я. — Ти був ворогом всіх у Дальному Куті.

Він на мить ціпеніє, хоч і намагається приховати це від мене.

— Сьогодні вранці в річці знайшли тіло, — каже він. — Тіло з ножем у горлі.

Я намагаюся не надто розплющувати очі від здивування, навіть під Джефферсом. Тепер він пильно дивиться на мене.

— Можливо, його смерть була виправдана, — каже він, — а можливо, у чоловіка були вороги.

Я бачу, як це роблю.

Я бачу, як вдаряю тим ножем.