Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 18)

Я заплющую очі.

— А от для мене, — каже мер, — війна закінчилась. Мої вояцькі дні добігли кінця. Надходять дні лідерства, гуртування людей.

Через розділення, — думаю я, але моє дихання вже сповільнюється. Біла кімната стає яскравішою, але водночас такою затишною, що я хочу в неї провалитися, — спати, спати, спати. Я втискаюся глибше в подушку.

— Я тебе наразі покину, — каже він. — Та ми ще побачимось.

Я починаю дихати ротом. Ясно, що сон неминучий.

Він дивиться, як я пливу.

А тоді робить щось не в міру чудернацьке.

Він підступає вперед і натягує на мене покривало, ніби вкутує мене до сну.

— Перш ніж я піду, — каже він. — Хочу тебе про дещо попросити.

— Що? — питаю, насилу долаючи сон.

— Я б хотів, щоб ти назвала мене Девідом.

— Що? — важким голосом перепитую я.

— Я хочу, аби ти сказала «Добраніч, Девіде».

Джефферс так мене поплавив, що слова виходять самі собою, перш ніж я встигаю зрозуміти, що вимовила їх.

— Добраніч, Девіде.

Крізь паволоку ліків я бачу його обличчя — трошки здивоване, навіть дещо розчароване.

Але він швидко отямлюється.

— І тобі, Віоло.

Він киває мені та йде до дверей.

І я розумію, в чому справа, що його так відрізняє.

— Я тебе не чую, — шепочу з ліжка.

Він зупиняється і повертається:

— Я сказав «І тобі…»

— Ні, — кажу я, ледве повертаючи язиком. — Я не можу тебе чути. Не можу чути, що ти думаєш.

Він зводить брови.

— О, сподіваюся, що не можеш.

І, певно, я заснула ще до того, як він пішов геть.

Я довго-довго не прокидаюся, аж нарешті кліпаю і розплющую очі в сонячному світлі, гадаючи, що було справжнє, а що — лише сон.

(…мій батько простягає руку, щоб допомогти мені залізти по драбині в шлюз, усміхається, каже: «Вітаємо на борту, шкіперко…»)

— Ти хропеш, — каже голос.

Корін сидить на стільці, її пальці так швидко рухають голку з ниткою крізь полотно, ніби це й не вона шиє, а ніби чиїсь чужі люті руки просто користуються її тілом.

— Брехня, — кажу я.

— Як корова в тічку.

Я відкидаю покривало. Перев’язку замінили, а блискавковий біль зник, тобто й шво підрихтували.

— Довго я спала?

— Більше доби, — її голос несхвальний. — Президент уже двічі посилав людей перевірити, як ти почуваєшся.

Я прикладаю руку до боку, обережно притискаю її до рани. Болю майже немає.

— То на це тобі нічого сказати, дівчинко? — питає Корін, люто штрикаючи полотно голкою.

Я наморщую лоба.

— А що казати? Я його раніше не бачила.

— Але йому дуже кортіло познайомитися з тобою, правда ж? Ой! — вона з сичанням вдихає повітря і застромлює пучку пальця в рот. — А ми тим часом потрапили в пастку, — каже вона попри вколотий палець. — А ми тим часом не можемо навіть вийти звідси.

— Не розумію, чому це моя провина.

— Це не твоя провина, дівчинко моя, — каже нянечка Койл, заходячи до кімнати. Суворо дивиться на Корін. — І ніхто так не думає.

Корін встає, ледь вклоняється нянечці Койл і мовчки виходить.

— Як почуваєшся? — питає нянечка Койл.

— Запаморочено, — я сідаю трошки рівніше і виявляю, що цього разу вправа дається значно легше. Також я помічаю, що мій сечовий дискомфортно наповнився. Кажу про це нянечці Койл.

— Ну, тоді, — каже вона, — погляньмо, чи зможеш ти сама встати і дати собі раду.

Я набираю повітря і повертаюсь на бік, аби опустити ноги на підлогу. Ноги не дуже хочуть згинатися, але нарешті вони дістаються підлоги, нарешті я можу встати і навіть пройти до дверей.

— Медді сказала, ви найкраща цілителька в місті, — чудуюсь я.

— Медді не бреше.

Вона проводить мене довгим білим коридором до вбиральні. Коли я з усім закінчую, змиваю і знову відчиняю двері, нянечка Койл уже простягає мені важчу білу хламиду — довшу і значно приємнішу за ту робу із зав’язками, що на мені зараз. Я накидаю її через голову, і ми йдемо коридором назад, я трохи похитуюсь, але дбаю про себе сама.

— Президент цікавився твоїм здоров’ям, — каже вона, перепиняючи мене рукою.

— Корін сказала, — я дивлюсь на неї краєм ока. — Це тільки через кораблі поселенців. Я його не знаю. Я не на його боці.

— Ага, — каже нянечка Койл, проводячи мене в кімнату, назад на моє ліжко, — то ти розумієш, що тут є якісь сторони?

Я лягаю, притиснувши язик до зубів.

— Ви мені дали подвійну дозу Джефферса, щоб я не могла надто довго говорити з мером чи щоб не сказала йому забагато? — питаю я.

Вона киває, ніби підтверджує, що я дуже розумна.

— Чи ж найгіршим варіантом буде, якщо я це зробила з обох причин?

— Могли б і запитати.

— Не дуже зручний момент, — пояснює вона, сідаючи на стілець біля ліжка. — Ми знаємо його історію, дівчинко моя, а вона, ця його історія, дуже, дуже і дуже погана. Хай там що він верзе про нове суспільство, ми маємо всі причини бути добре готовими до розмови з ним.

— Але я його не знаю, — повторюю, — я нічого не знаю.

— Ну, з правильним підходом, — ледь усміхнувшись, каже вона, — від зацікавленого чоловіка можна чимало дізнатися.

Я намагаюся прочитати її, прочитати, що вона намагається мені повідомити, але ж відомо, що тутешні жінки теж не мають Шуму, ясна річ.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що… час тобі нормально попоїсти, — вона підводиться, змахуючи невидимі пилинки зі свого білого халата, — попрошу Меделяйн принести тобі щось на сніданок.